Невмита країна — сусіди, алкаші і інтелігенти

Україна інколи дуже нагадує квартиру, що дісталася нам несподівано і без будь-яких зусиль. В тоді ще веселій радянській комуналці, де ми жили разом ще з півторадесятком різношерстних сімей, сусід з дверей на сході не витримав і зчинив гвалт, чи то через те, що гроші закінчилися, чи може нафта, або випити вже було нічого — достеменно вже ніхто не знає. В той самий час сім’я з прибалтійським акцентом вже давно почала потайки приміряти в своїх кімнатах євровікна, а з південно-східних дверей постійно тягнуло паленим і було чути гарматні постріли. Періодично на кухні спалахували побутові сварки і навіть бійки, одна з яких закінчилась на балконі перекуром і загальними зборами, де вирішили, що кожен врешті має право на власне житло і власну кухню, самостійно виховувати власних дітей і заводити дружбу з іншими сусідами по сходовій клітці а також з інших поверхів багатоповерхівки, без дозволів на те працівників ЖЕКу з червоними посвідченнями і похмурими поглядами.

В той час ми, українці, цілком комфортно почувалися в своїй, досить просторій, завішаній вишитими рушниками, портретами Тараса Григоровича і китайськими натюрмортами на стінах, кімнаті, тихенько наспівували “червону калину” і намагалися зрозуміти, що ж відбувається в загальному коридорі. Аж раптом нам видали ключі (чомусь лише дублікати) довідку з БТІ і приватизаційний сертифікат, сказавши на прощання — тепер житло ваше, можете відокремлюватись, будувати перегородки і окремі входи, малювати стіни в жовто-блакитні кольори, коротше — господарюйте, козаки, але ми мусимо винести деякі меблі, бажано разом з тим, що в них є, включаючи біографії тих самих працівників ЖЕКу у відставці, а також колекційну атомну зброю, навіщо вона вам — у разі небезпеки дзвоніть 911, вам обов’язково відповість голос з привітним американським акцентом — телефон в сусідній кімнаті, правда за нього вже давно ніхто не платить і це взагалі мало кого хвилює, бо крізь розбиті шибки нашого співіснування подув вітер перемін, і ми тепер вступаємо з вами в неприродні ринкові відносини.

На довгий час коридори нашої комуналки перетворилися на суцільне переселення народів, а точніше на початкову стадію ремонту — хтось тягав меблі з кімнати в кімнату, хтось викручував ще вцілілі лампочки, хтось поквапно міняв замки. Інколи проїздили танки, з проіржавілих труб виливалася заряджена професором Чумаком і Чорнобилем вода — зчинився такий гамір, від якого в сусідів зверху навіть впала стіна, правда виявилося, що без стіни їм стало набагато краще і вони, щасливі від того, ще дуже довго потім нам за це дякували, надсилаючи за це імпортні макарони, цукор і гречку.

Ми ж намагалися видивитися в двірне вічко, що ж відбувається в коридорах влади, втім без особливого бажання вийти з кімнати і взяти в дійстві хоч яку-небудь активну участь. Не те, що жили ми зовсім ізольовано, ні — ми раділи гостям, всім, хто наважувався переступити наші пороги, намагаючись не зашпортатися за колючий дріт, зрозуміти таємничу українську душу і в той же час не очманіти від базарного галасу і вихлопу приміських автобусів. Інколи привідкривали двері і для своїх, щоб винести з хати рештки гордості легкої, та й важкої промисловості, притягнувши натомість імпортні цигарки, жуйки ”турбо” і відеомагнітофони з німецьким порно. Правда дуже часто по дорозі додому губили почуття патріотизму і власної гідності, а дехто і взагалі не повертався, загубившись в сутінках сходових кліток наповнених зловісними силуетами в спортивних костюмах, або назавжди випавши з прорублених тупою сокирою нелегальних дір в ліфтових шахтах, знайшовши притулок в більш успішних сусідів, в обмін на прибирання кімнат і миття посуду.

Успішні сусіди з притаманною їм цікавістю і обережністю почали ретельніше досліджувати наші побутові звички і спосіб життя, намагаючись переконатися і повірити в те, що взуття марки “Прогрес”, клапті газетного паперу на цвяшку і помальовані в зелений колір стіни коридорів були більше таки наслідками помилок раннього виховання, аніж свідомим вибором. Ми натомість вперто проштовхували в сусідські прихожі свої кравчучки, наповнені горілкою, борщем, салом, вишиванками і глечиками трипільської культури, видаючи це все за найцінніше, що тільки може бути у відродженної нації.

І марно нас було переконувати, що на споді цього сховища національної свідомості можна насправді знайти джерела українського прориву і паростки прогресивного світогляду, вартувало б тільки краще покопатися серед запорошених артефактів і намацати десь між стосами корупційних схем, плівками Мельниченко та 63-ю статтею Конституції гордий профіль Месії, який би повів нас за собою, спочатку на дах, за свіжми повітрям і новими горизонтами, потім в підвал, за лопатами, щоб нарешті вигребти все старе лайно включно з прапорами і гаслами, та зробити справжній ремонт в нашій оселі, намагаючись не називаючи його при цьому “євро”.

Натомість страх перед черговим дефолтом, відсутність води в кранах (а точніше з шостої до дев’ятої строго по графіку) і постійно ниючий зуд пустих кишень притупили наші тактильні відчуття до самого краю, не зважаючи на відчайдушні сигнали, що посилалися нам співчутливим європейським співтовариством в моменти, здавалось би, кінцевого просвітління — ось він! Витягуйте його на трибуну! А ми поможемо — апельсинами в Бундестазі 2004-го, Євробаченням в тому ж 2004, Євро-2012…

Але нас нездоланною силою тягне назад до себе те пекло, в якому ми досить таки комфортно умостилися з часів першого “євро”ремонту 90-х, серед вічних килимів на стінах, меблів виробництва фабрики “Красний октябрь” і кришталевих сервісів за склом, сперечаючись, хто кращий — Ющенко чи Тимошенко, клянучи Кучму і Януковича в перервах між випусками 95-го кварталу і безперервними серіалами про кримінальних талантів російського походження.

Ми увійшли в найбільш жорстокий запой свого життя, який тягнеться вже більше 20-ти років і перестали помічати будь-яку неадекватність власної поведінки, власних думок і власних вчинків. Інколи, правда, інстинкт самозбереження дає нам протверезіти на короткий проміжок часу і зібратися разом в єдине ціле, як правило перед виборами, подивитися один одному в очі і запитатися себе — що ж це робиться, так далі жити не можна, ми ж європейці, а не який-небудь там електорат, в нас є географічний центр Європи, десь там в Карпатах, разом нас багато, в нас є національна свідомість, брати Клички та Андрій Шевченко в кінці кінців — інколи ми здатні думати про хороше разом, не згірше, ніж кожен окремо — про погане. Ми співаємо наш гімн мільйонами голосів зі сльозами на очах, обіймаємося і клянемося собі, що далі буде тільки краще.

Триває це, правда, недовго і краще не стає — ми хочемо повернутися домів, де нас знову чекає рука невидимого режисера, привітно помахуючи з кольорового ящика 95-м кварталом, п’ятничними політичними шоу і другою державною, мовляв — де ж ти був, ми тебе вже тут зачекалися, в нас є пиво, новий шампунь і пігулки від здуття живота — заходь, сідай, тобі налити?

Ми беремо таксі, бурмочимо сонному водію назву вулиці (Гонгадзе, колишня Радянської України). Наше обличчя знову розчиняється в безодні буденності, ми шукаємо свою квартиру в нутрощах Євроазійської багатоповерхівки, гублячи по дорозі мобільні телефони, паспорти з шенгенськими візами і газотранспортні системи, орієнтуючись по старим настінним написам “Кучму геть” і більш свіжими “Прости, Данилыч!”. Нарешті з полегшенням замикаємося за оббитими дешевим дерматином пошарпаними дверима, сумно зриваючи з себе кольорові стрічки і спорожнілі гасла, ставимо в куток кравчучку з розбитими глечиками і нікому непотрібним месією і повільно йдемо до ванної.