Від «лижників-невдах» до зірок прямих трансляцій: коротка історія біатлону

Практично кожен українець хоча б раз у житті бачив біатлон: для того, щоб побачити успіх спочатку Оксани Хвостенко та Андрія Дереземлі, а згодом — Олени Підгрушної, Валентини Семеренко та Сергія Семенова, наші співвітчизники потроху збираються біля блакитних екранів. Заразом ними оцінюється і краса виду: біатлон без сумнівів є одним з найцікавіших і найнепередбачуваніших зимових змагань. Телерейтинги кажуть, що за популярністю він кидає виклик гегемону холодної пори — стрибкам на лижах з трампліна.

Давайте перенесемось на 60 років назад. Запрошуємо вас у Зіфельд, лижну арену Олімпійських іграх у Інсбруці (Австрія) 1964 року. У підніжжя трампліну величезна і грандіозна чаша стадіону. Але нам не сюди — ми йдемо у самі глухі місця комплексу. І тут звертаємо увагу на дивних лижників, які відносно повільно пересуваються класичним ходом, але час від часу зупиняються у невеликого окопчика, де рефері дає їм потужну гвинтівку, з якої вони вражають цілі, які ніхто не бачить. На фініші і зовсім коїться хаос — через 20 хвилин виявляється, що «стріляючий лижник», що прийшов з найкращим часом не увійшов навіть у 10-ку найкращих, натомість малопомітний тихохід здобув олімпійське золото. Не дивно, що малочисельні глядачі відверто сумували — вони із нетерпінням чекали початку стрибків на великому трампліні, щоб нарешті закінчився цей «біатлон». Адже дивитись його було просто неможливо…

Так невигідно з точки зору глядачів виглядав біатлон. У 1924 році на першій Зимовій Олімпіаді у Шамоні провели у тому числі так звану «гонку альпійських патрулів» — лижники змагалися також у вправності стрільби з пістолета, гвинтівки та кидання гранат. Офіційних олімпійських медалей за цей вид не давали, однак глядачі реагували на нього здебільшого схвально. Тому у якості показового він відбувся у наступних олімпіадах. Поступово коло зброї, яку використовували «лижники» обмежилась гвинтівкою. У 1958 році створили Міжнародний союз біатлоністів (IBU) і провели чемпіонат світу, а з 1960 р. новий вид є повноправним учасником Олімпійських ігор у Скво-Веллі.

На австрійській олімпіаді, де ми з вами побачили «архаїчних» стріляючих лижників весь біатлон вкладався у одну єдину гонку — та, яка зараз зветься індивідуальною. 20 км, 4 вогневих рубежі, по хвилині за кожний промах — відтепер цей давній вид можна лиш зрідка побачити на Кубку Світу. Вона зовсім не видовищна, виснажлива і має дуже незручний телевізійний формат. Але у 1957 році, коли приймалися перші правила біатлону такий вид змагань був єдиним, який міг бути проведений у принципі. Першою високотехнологічною олімпіадою стали ігри у Саппоро у 1972 році — до того у розпорядженні організаторів були прапорці для розмітки і хронометр. Тож під мішенями, відстань до яких була різною на «лежці» і на «стійці» у окопі сиділа людина, яка по рації повідомляла організаторів про завершення стрільби того чи іншого спортсмена — і вже по приходу на фініш до його часу додавали штрафний час. У 1966 році дебютувала естафета, яка стала першим контактним видом, а у 1974 році — спринтерська гонка на 10 км, яка стала справжнім проривом у цій дисципліні — штрафні кола за промах давали більше шансів швидким біатлоністам відіграти відставання, а з іншого боку тихоходи стали менше програвати на дистанції вдвічі коротшій.

У кінці 1960–1970-хх рр. біатлоністи, які до того тулились бідними родичами на лижних аренах переїжджають на спеціально збудовані для них траси. Першим спеціальним біатлонним стадіоном вважається арена у Антхольц-Антерсельві (Південний Тіроль, Італія), далі зявились стадіони у Рупольдингу (ФРН), Хохфільцені (Австрія) та інші. Якщо подивитись на сучасний біатлонний календар, то ми побачимо, що дуже рідко біатлоністи пересікаються зі звичайними лижниками. А зв’язка Оберхоф-Рупольдинг-Антхольц, де гонки проходять у січні місяці отримали статус «класичних етапів».

Всі погоджуються, що головною віхою, яка визначила подальший розвиток біатлону став перехід на малокаліберну зброю. До того гонщики таскалися з переробленими «трьохлінійками», «маузерами» та «береттами». До речі, цей період позначений домінуванням радянських біатлоністів — суворі сибірські мисливці з «мосінками» найкраще вражали цілі на відстані приблизно півкілометра. Німецькі члени федерації запропонували ввести малокаліберну зброю, резонно вважаючи, що це додасть спорту видовищності — стрільбище знаходилось беспосередньо на стадіоні, і процес виконання вправ на вогневих рубежах мав проходити у полі зору глядачів. З другого разу цю поправку прийняли і чемпіонат світу 1978 року у Хохфільцені пройшов вже з малим калібром і ще одним важливим нововведенням — пластиковими лижами замість дерев’яних. «Найкраще — ворог гарного», — тільки й могли повторювати радянські спортсмени, які на чемпіонаті повністю провалились.

У тому ж таки 1978 року у Рупольдингу, Лахті, Антхольці та Ханти-Мансійську був розіграний перший Кубок світу. Не було тоді ні «Великого кришталевого глобусу», ні призових грошей, ні трансляцій — організація була напіваматорською, штаб оргкомітету у німецькому Рупольдингу знаходився у звичайному військовому наметі. Радянські біатлоністи пристосувались до нововведень лиш під кінець сезону, вигравши практично всі гонки на домашньому етапі у Ханти-Мансійську. Але першим тріумфатором Кубку став біатлоніст з ФРН Франц Ульріх — у майбутньому головний тренер не тільки біатлонної, а і лижною німецьких збірних. Усі згадували, що переможцям тоді вручали призи від спонсорів — зокрема на одному з етапів то був мотоцикл, а Олександр Тіхонов, тріумфатор чотирьох олімпійських естафет поспіль отримав у Лахті фінську гвинтівку — її він передав Іжевським зброярам, щоб ті «запозичили» найкращі конструктивні рішення. Утім Кубок виявився успішним — особливий ажіотаж він викликав у Рупольдингу, який став називатись «меккою біатлону».

Технічна революція 1980–1990-х рр. біатлон змінила дуже суттєво. Поява нових пристроїв, які допомагали моніторити положення спортсмена по дистанції привели до того, що у 1990-х роках у біатлоні з’являються контактні гонки — вигідні з точки зору спортсменів, які бачать суперника безпосередньо і глядачів — боротьба очна набагато цікавіша за заочку у спринті та індивідуальні. Спершу була запозичена у лижників і двоєборців система Гундерсена — коли переможець минулої гонки стартує з тією самою перевагою, яку отримав минулого дня — дистанція 12,5 кілометра, 4 стрільби давали можливість шалених рейдів з третього десятку у перший. У 1997 році гонка з’явилась у кубку світу, з 1998 — на Чемпіонаті світу. У 1997 році у Новосібірську була проведена перша гонка з массовим стартом — 30 найкращих спортсменів за рейтингом Кубку світу стартують разом і так само проходять 4 стрільби. Дисципліна стала настільки популярною, що наступного розіграшу кубку таких гонок провели аж 10. Нові види згодом увійшли і до Олімпійської програми: переслідування дебютувало у Солт-Лейк-Сіті в 2002 році, а масс-старт — у Турині в 2006.

Здається ми когось забули. У кінці 1970-х років з’явився жіночій біатлон, а з 1980-х — починають змагатись на одних чемпіонатах світу з чоловіками. Еволюція жіночого біатлону з того часу розвивалась паралельно з чоловічим — нові дистанції вводились одночасно.

У ХХІ століття біатлон входить з надзвичайними перспективами — у Німеччині він є другим за популярністю зимовим видам після стрибків з трампліну, а у Росії трансляції біатлону мають рейтинги вище за матчі НХЛ та КХЛ та рівно з матчами російських команд у єврокубках. Біатлонні змагання по-праву стають прикрасою зимових олімпіад — усі білети на стадіон розкупаються, а до екранів телевізорів приковано від 8 до 11% усіх телеглядачів. У 2006 році німецький атлет Міхаель Грайс, вигравши 3 золоті медалі у Турині, розділив лаври найуспішнішого спортсмена Олімпіади з чемпіоном з шорт-треку з Південної Кореї, який зараз виступає за Росію під іменем Віктор Ан.

Важливим є і те, що біатлонні функціонери, на відміну від їхніх колег у футболі наприклад, є прогресивними і готовими до усіляких нововведень. Біатлон з успіхом витримує виклик телевізійної ери — у 2002 року дебютувала цікава змішана естафета, де у складі збірної виступає комбінована команда з двох жінок і двох чоловіків. IBU переймає досвід і різноманітних комерційних турнірів — зокрема формат знаменитої «Різдвяної гонки», яка щорічно проходить у Гельзенкірхені на стадіоні «Шальке» (там до речі успішно виступають українські спортсмени), став основої для нової дисципліни — суперміксту («Одиночної змішаної естафети), де бере участь пара біатлоністів — жінка і чоловік, які почергово виходять на дистанцію. Хоча деякі консервативні функціонери (переважно, з Росії) кажуть, що ця гонка має залишитись «на ярмарках», цілком зрозуміло, що цей вид є вкрай видовищним і перспективним. Ще одна сприятлива тенденція — розширення географії. Час, коли Німеччина, Норвегія і Росія ділили нагороди минув — найкращим біатлоністом у світі зараз є француз Мартен Фуркад, чемпіоном світу у змішаній естафеті збірна Чехії, віце-чепіоном світу у спринтерський гонці — канадець Натан Сміт, діючими олімпійськими чемпіонками у естафеті — збірна України. Традиційна біатлонна ойкумена зазнає доленосних змін.

Отакий шлях — від угрюмих лижників з бойовими гвинтівками, які змагались у нікому не цікавому виді до провідного зимового спорту який поціновує увесь світ. Маю впевненість, що у подальшому біатлон буде тільки розвиватись, і число його прихильників буде рости. Тому, якщо ви ще не в темі — на вихідні шукайте біатлонні трансляції. Щоб стати фанатом цього спорту, багато часу не треба. По собі знаю!

Автор: Євгеній Шатілов