Війна. Молодість. Пол Пот

«Червоні кхмери» — фактично ідейні брати близьких за ідеологією китайських хунвейбінів і цзаофанів, але на відміну від студентської і робітничої молоді Пекіну дітки мали вогнепальну зброю і запас нечуваної жорстокості…

Проте варто згадати з чого усе почалося. 1963 року освічений кхмер, шкільний учитель, на ім`я Салот Сар, який навіть навчався у Франції, став лідером Комуністичної партії Кампучії. Та запам’ятає його історія під псевдонімом Пол Пот. У цей час вже тривала війна у В’єтнамі, яка стала лише найвідомішою складовою Другої Індокитайської війни. Вже в цей час юні комуністи з «красної землі» (гірська територія) йшли добровольцями у війська Північного В’єтнаму і здобували бойовий досвіду. Вони в більшості своїй з часом стануть у 1967 році офіцерами партизанської армії камбоджійських комуністів. Офіцери того воїнства були досить молодими і все ж почасти значно старшими за своїх бійців.

1967 року у провінції Баттаманг розпочалася громадянська війна в Кампучії. Комуністи прагнули скинути прозахідний уряд прем’єра Лон Нола і встановити «Демократичну республіку» і «загальну рівність». Основу сил повсталих становили діти 12–15 років, загалом же середній вік повстанців становив 16 років (тобто це були радикально налаштовані школярі й студенти). Однак і такий середній вік виходить з урахуванням віку офіцерів, які були старші. Армія комуністів стала відома під назвою «червоні кхмери». Якщо з першим словом назви все ясно, то друге потрібно дещо роз’яснити. Кхмери — корінний індокитайський етнос, який проживає на території Камбоджі (про те не він один). Армія не мала чіткої організації й діяла маленькими загонами аж до 1975 року. За форму слугував простенький синій костюм із довгими рукавами, штанами та білим шаликом у червону клітинку, однак звичайно левова частка партизан воювала в тому, що мала. Допомогу зброєю та інструкторами деякий час надавав Радянський Союз, а з часом маоїстський Китай і КНДР. Така дитяча армія мала свої переваги, не дивлячись на явно травмовану психіку від щоденних убивств, неосвічені юнаки були дисциплінованими і покірними, а також безстрашними із дитячим неусвідомленням своєї смертності.

Затяжна війна в горах і непролазних джунглях тривала до 1973 року, поки не настав перелом. Того року уряд США вирішив призупинити військово-фінансову допомогу уряду Лон Нола, а 1975 останні американські військові взагалі покинуть Індокитай, ставлячи крапку в конфлікті, де вони зазнали поразки. «Червоні кхмери» 1975 року почали облогу столиці (м. Пномпень) і вже 17 квітня взяли її. Далі ж «діти революції» допомагали вершити Пол Поту його задуми.

Одразу почали масово переселяти людей з міст у села і формувати з них общини. З часом під заборону потрапили усі книги іноземною мовою, а ще через деякий час заборонили читати будь-що крім документів і наказів. Обіг грошей у середині Камбоджі також був зупинений. Рік перемоги «червони кхмерів» оголосили нульовим. Лідер «червоних кхмерів» намагався створити утопію, де всі були б рівними. Шлях він обрав найпростіший для східної деспотії — опустити всіх до рівня повсталих селян-партизан. Інтелігенція цим планам заважала, а тому методично знищувалася.

Пол Пот заявляв, що має намір знищити минуле, щоб потім «створити власне». Масово вбивали професорів, вчителів, медиків, система охорони фактично ліквідувалася. Вбивали також бібліотекарів, а книги видані іноземною мовою просто спалювалися «червоними кхмерами». Геноцид інтелігенції зачепив і студентів, фактично сама наявність вищої освіти могла стати вироком і підставою для смертної кари. Підозру в «надмірній інтелігенції» могли викликати навіть окуляри (поганий зір дійсно міг стати причиною страти). Хоча звичайно більшість смертей учиняли без вироків, ярі юні «воїни комуни». Режим вбачав загрозу в усіх, хто міг знати історію.

Кілонґ Унґ один з тих, хто пережив геноцид у Камбоджі. 50 членів його великої сім`ї були вбиті червоними кхмерами. З його спогадів: «Червоні кхмери почали, як купа студентів, що готували змову проти уряду, а з часом стали грізною силою». Консультуючи у США науково популярну передачу «Смертоносний воїн» він згадував, про юнаків 14–15 років озброєних ручними кулеметами, які приходили арештовувати членів його родини. У Камбоджі з’явилися масові погребіння, які стали називати «Поля смерті» наповнені кістками вбитих. При цьому сама правляча верхівка шалено боялася за своє життя. Портрети Пол Пота і його соратників не поширювалися серед населення. Ім’я і навіть псевдонім правителя «республіки» були державною таємницею, а тому в офіційних документах в середині країни його укази видавалися під прізвиськом «Брат № 1».

Крім опозиції та інтелігенції винищували релігійні общини, духовенство та національні меншини. У республіці «червоних кхмерів» не було багато людей, які могли б асимілювати нацменшини і зробити з них «єдиний радянський народ», а тому нацменшини, навіть корінні не кхмерські племена знищувалися. З релігійними общинами, які могли берегти пам’ять про минуле була схожа політика. Фактично протягом 1975–1979 років знищили всіх християн і мусульман Кампучії, а також понад 90 % будиського духовенства.

У методах знищення власного народу «червні кхмери» не були розбірливими, проте діяли ефективно. Як офіційна страта діяв масовий розстріл, чи персональний з кулемета. Іноді опозиціонерів режиму Пол Пота спалювали живцем, публічно на стадіонах. В провінції неврівноважені «червоні юнаки» чинили розправи з вогнепальною зброєю і без. Найпопулярнішими інструментами геноциду стали з часом мотики (почасти з кам’яним наконечником), і мачете з довгою ручкою для зрізання цукрової тростини.

Швидкість з якою режим Пол Пота знищував мирне населення жахає. За чотири роки правління режим комуністів знищив понад 2 млн. чоловік — тобто понад 25 % населення країни (тоді воно складало 8 млн. чол.), хоча точну кількість загиблих встановити неможливо. І достовірно невідомо навіть приблизно про втрати у громадянській війні 1967–1975 років. Режим виявився настільки екстреміським, що лише КНР і КНДР Камбоджу підтримувала у ті роки.

Вищезгадана реальна антиутопія 20 ст. демонструє нам те що Оруел, Хакслі й Замятін надто оптимістично оцінювали можливості суспільного безумства. Однак історія нації ввергнутої на 4 роки у кривавий потоп, все ж дечому може навчити. Минуле потрібно поважати, якщо його так бояться диктатори. І не варто пам’ятати на що можуть бути здатні розлючені, зомбовані пропагандою, озброєні діти… Можливо більшість з них ставши убивцями не змогли відчути різницю між грою та війною.

One clap, two clap, three clap, forty?

By clapping more or less, you can signal to us which stories really stand out.