Владислав Івченко: «Метафора мого роману — це борщ»

Сумській письменник і журналіст не так давно видав свій черговий роман. Про цей роман, про сучасного письменника, про читачів, про те, чи варто писати, і про інше ми поговорили з Владом.

Про актуальне

- Не так давно була презентація твоєї нової книги «Одіссея кращого сищика республіки». Розкажи про неї.

- Це вже п’ята книга з серії про пригоди Івана Карповича. Вона пригодницька, легка, весела, цікава. Широка географія подій: болота під Петербургом, степи півдня України, степи у Волги, Одеса, Трансільванія, Чорне море, Болгарія, Греція, Іонічне море, Середземне море, італійські острови, Барселона, Слобожанщина. Також дуже різні жанри задіяні в книзі: детективні історії, пригодницькі історії, кримінальна сага тощо. Я люблю перемішувати і грати різними жанрами в серії з Іваном Карповичем. Незважаючи на те що книга товста, читається вона дуже легко.

- Останнім часом ти навіть зайнявся модеруванням зустрічей сум’ян з іногородніми письменниками …

- Так, не так давно приїжджали Марк Лівін і Богдан Логвиненко, у яких я виступав модератором. Іноді до мене звертаються люди з проханням промодерувати зустріч. Якщо люди хочуть, я намагаюся провести їм ще і пішохідну екскурсію по місту.

Про книги і про читачів

- Ти пишеш «товсті» книжки. Як це співвідноситься з тим, що люди все менше читають і мало хто зараз сприймає довгі тексти?

- Є кілька тенденцій. З одного боку, люди все більше часу проводять в Інтернеті, і зрозуміло, що в Інтернеті користуються великим попитом короткі тексти. І класичні лонгріди, які необхідно читати годину або дві, ніби відходять. Тому здається, що є сенс писати тоненькі книжки. Але, з іншого боку (і це парадоксальна ситуація!), досить добре продаються і мають широку аудиторію товсті романи. Зараз відбувається «Ренесанс» в мережевий літературі. Зараз дуже багато видається таких товстих романів, великих історій з великою кількістю героїв. Багато людей пересичені таким кліповим інтернетним письмом, що сьогодні одне, а завтра інше … І тому люди вимагають такого класичного спокійного наративу, який дає саме товстий роман. Це по-перше. А по-друге, мені здається, що зараз в українській літературі (і це зараз дуже помітно) багато авторів, особливо молоді, мислять не безпосередньо літературою, а мислять книгу як проект. Вони так вважають, що не важливо зміст, головне — оформлення, головне — зробити так, щоб книга була подією. Книга — це модна така штучка. А якщо ти ще модний автор, то, в принципі, можна видавати ці книги і люди будуть на вау вестися. У цьому сенсі, я з одного боку, розумію, що моя книга для частини аудиторії, так званих хіпстерів, чужа. Тому що така товстенний книга і автор живе десь в провінції, який зовсім не модний, і не розкручує цю книгу. Ось приклад: на «Арсеналі» Катя Бабкіна представила свою нову книгу «Щасливі голі люди». Там був хіт: ті, хто прийде голим на презентацію книги, отримають її безкоштовно. Кілька людей таки прийшли голими. І ця подія набула розголосу. Це такий підхід … Я його не засуджую, але ставлюся до людей більш традиційного погляду. Для мене головне — в книзі, а не навколо неї. І мені здається, що мої читачі підтримують цю точку зору. У самому «Арсеналі» таких товстих книг художньої літератури, мабуть, не було. Я не ставлю перед собою таку мету, щоб книга була товста. Просто є певна логіка процесу: ти розумієш, які історії хочеш розповісти, і пишеш ці історії, і виходить такий обсяг. Слава Богу, видавець не говорить: давай уріжемо в три або в два рази, тому що нам потрібна «така» книга. І читачі теж не скаржаться.

- Хто твій читач?

- Немає такого, щоб я сів перед написанням книги і сказав: «Мій читач — це чоловіки від 40 років з доходом вище середнього тощо, і я буду писати для цієї аудиторії, а на всіх інших мені плювати». Такого немає. Можливо, це не дуже професійно, але для мене головний читач — це я. Мені важливо, щоб мені подобалося те, що я пишу. І я пишу так, щоб я був у захваті. Більшість моїх читачів купують книги, тому що купували раніше мої книги з цієї серії або інші мої книжки. Люди, які купили одну книгу Івченко, з великою ймовірністю куплять і інші мої книги. На цей раз, несподівано для мене, на презентації в Києві, а також в Сумах було багато дівчат. Якщо раніше аудиторія на презентації була — дві третини чоловіків, одна третина дівчат, то зараз дівчат стало більше. І це мені подобається, тому що традиційно вважається, що жінки в середньому читають більше. І мені здається, що моя книга дуже широка. Там щось знайде підліток, щось знайде молода людина, щось знайде людина середнього віку, щось знайде людина похилого віку.

Про письменників

- Як ти ставишся до визначення — «письменник»?

- Я трохи ще ніяковію. Ось сьогодні знайомився з людиною, і він запитує мене: «А ви хто?». Відповідаю: «Я письменник», і мені трохи незручно. Справа в тому, що до сих пір слово «письменник» у нас в Україні має якусь таку ауру: «О, письменник». Хоча насправді мені здається, що слово «письменник», як і англійською «writer», це просто людина, яка пише. І коли на Заході людина говорить, що він «writer», то це означає, що він пише. А що вже він пише: рекламу, або статті в газету або журнал, або сценарії, або книги — це не має значення. А у нас, мені здається, ще з радянських часів є таке, що «поэт в Росии больше, чем поэт», і письменник — це теж щось. Тому купа людей мені кажуть: «А чому Ви вирішили, що Ви письменник?». Як ось Бродського запитували на суді: «А чим Ви доведете, що ви поет?» — «Так я пишу вірші». “Ну і що?”. У поета що «корочка» повинна бути? Так і тут. І мені здається, тут доводити нічого не треба. Я пишу. І в принципі, це єдине для мене джерело доходів. Але деяка незручність у мене все-таки є. Я думав, чим замінити «письменника». Говорити, що я автор — це теж якось зверхньо. Говорити: «Я — виробник текстів». Ну теж якось дивно звучить. Як це сформулювати? І тому я кажу, що я письменник. І тоді люди починають сприймати це так, що я хвалюся або ще щось. Хоча це просто констатація факту.

- А як щодо «професійних письменників», які живуть виключно з літературних гонорарів?

- Таких людей мало в Україні. Тому що, на жаль, література в Україні годує не дуже рясно. Тому люди змушені шукати приробіток в якихось суміжних областях. Хтось починає писати есе або колонки для ЗМІ, хтось іде в царину кіносценаріїв тощо. Людей, які живуть чисто на літературні гонорари, небагато. Професійний письменник — це людина, яка заробляє літературою. Це по-перше. По-друге, це письменник, який холодно відноситься до того, що він робить. Ось Кокотюха, він говорить: «Для мене хороша книга — це книга, яка добре продається». По словам Кокотюхи, «єдиний справжній критик — це продажі». З цієї точки зору я не можу вважати себе професійним письменником. Тому що для мене все ж до сих пір категорично важливо, щоб я отримував задоволення від того, що я написав. І тому, напевно, в цьому сенсі, я до сих пір аматорський письменник. Я не можу з холодним серцем сказати: «Чуваки, що треба? Зараз напишу вам любовний роман, будете плакати, а потім буде хеппі-енд … » Ну, мені це нецікаво. Поки життя не змушує йти цим шляхом.

Про цілі та Захоплення

- Тобто ти пишеш тільки те, що тобі цікаво? І зовсім не зважаєш на сучасні тренди?

- Ну, якось навмисно, щоб я сидів і займався серфінгом трендів, звісно ні. Але зрозуміло, що я не живу у вежі зі слонової кістки і абсолютно виключений з усіх процесів. Я також сиджу в фейсбуці, буваю на книжкових виставках, спілкуюся з колегами, і в принципі, я розумію, які зараз теми актуальні, які хвилюють людей, але для мене важливо, щоб ця тема зрезонувала зі мною. От як я писав книгу «2014». Не то, щоб я сів і, подумавши: «зараз буде хороший попит на романи про Майдан і про війну, і я буду его задовольняти». Ні, було все навпаки — я просто відчув, що хочу про це написати.

Я розумію, що, займаючись письменництвом, ти не станеш зіркою або не станеш мільйонером. Тому що якщо ти хочеш стати зіркою або мільйонером, то йди в футбол або пиши код — там ймовірність більша. Зараз є попит на те, що я роблю: є видавництва, які мене видають, є читачі, які купують. Склалось й достатньо врівноважена ситуація: я можу займатися своєю улюбленою справою і можу цією справою більш-менш заробляти. І у того, що я пишу, є читачі. Сказати, що у мене є якесь бажання стати володарем настроїв, або щоб весь Інтернет шумів на тему: а що там вранці сказав Івченко про те чи про це … Ну, по-перше, я розумію, що цього не буде. А по-друге, на фіг це потрібно? Мені краще жити таким тихим приватним життям і буті в стороні від інформаційного мейнстріму. Мені здається, що так комфортніше.

- Є у тебе якась велика мета або, скажімо так, мрія чогось досягти в письменницькій справі?

- У мене немає такої мети, яка би була сама по собі. Є тактичні цілі. Є якась задумка: я хочу написати книжку. Якщо є час — я її пишу. Якщо часу немає — вона «висить», я мрію її написати. Більше у мене цілей немає. Продаватися краще Кокотюхи чи ще когось — мені така ціль не дуже цікава. Якщо в мене буде можливість писати і видавати те, що я хочу писати — от і вся моя ціль. Класно. Якихось інших глобальних цілей в мене немає.

- Я знаю, що ти береш участь в конкурсах і час від часу перемагаєш. Яке твоє ставлення до конкурсів?

- Хороше. Особисто для мене і для будь-якого автора початківця це дуже важливо і це одна із небагатьох можливостей достукатися до видавництва. Перша моя книжка, яка вийшла у видавництві, вона вийшла завдяки тому, що я зі своїм співавтором Юрієм Камаєвим виграли третю премію «Коронації слова». «Коронацію слова» багато критикують, кажуть, що вони всякий шлак публікують. З цим можна сперечатися, можна погоджуватися. Але свою роботу, як стартовий майданчик для авторів-початківців, вона виконує. Дуже багато сучасних українських авторів починали з виграшу або з диплому, або з якоїсь нагороди від «Коронації слова». Після нашої перемоги з Юрієм Камаєвим, до нас підійшли представники від видавництва КСД. І тому я і письменникам початківцям раджу брати участь у конкурсах, і сам беру участь, і це стосується не тільки «Коронації слова».

Про мову

- Ти зараз пишеш тільки українською? Адже раніше писав і російською.

- Спочатку я взагалі писав тільки російською. Десь з 1998 року по 2004 я писав виключно російською. Потім приблизно з 2004 по 2007 рік я писав і українською, і російською. А потім побачив, що у мене мозок налаштовується на якусь одну мову, і треба було обирати. І тоді я вже остаточно перейшов на українську, а російською я вже писав тільки авторські переклади.

- Були в тебе думки про переклад своїх творів на іноземні мови?

- Думки були, але хороший переклад коштує хороших грошей. Це дорого. Тому робити це самотужки і стукатися зі своїми перекладами до видавництв — я не дуже бачу в цьому сенс. Мене вразила історія з Курковим, який довго робив самотужки переклади своїх творів, розсилав і тільки через 15 років досяг успіху в цьому. Тому виникає така дилема — час же обмежений — і чи я буду витрачати купу зусиль, шукати перекладачів, вишукувати якісь гроші, надсилати в агенції переклади, або я буду писати книгу. Але якщо буде якась зацікавленість у цьому у видавництв — я відкритий до цього. І якщо казати про свої мрії, то моя мрія — це щоб мої книжки вийшли і іншими мовами.

Про електрону літературу

- Як ти ставишся до електронної літератури?

- Література — одна. Є різні формати. Зрозуміло, що з’явився деякий відсоток читачів, яким зручніше споживати літературу в електронному вигляді. Наприклад, в Києві для багатьох людей лімітуючим фактором для придбання паперових книг є те, що вони знімають квартири. І їм час від часу доводиться переїжджати з квартири на квартиру. Або хтось їде у відпустку і не хоче вести із собою 5–10 книжок, а йому зручніше взяти один Kindle. І це зрозуміло. Але проблема в Україні полягає в піратстві. І якщо видається електронна легальна версія — вона відразу ж з’являється на торрентах. У мене було дві книжки, які видавав «Клуб сімейного дозвілля». Там можна було купити і паперову версію, і електронну. Продажі електронних версій були дуже малі. Але як тільки починалась продаватись електронна версія — того ж дня вона була вже на торрентах, і вона вбивала і електронні продажі, і паперові версії після цього не продавались. І тому, коли мене питають, чому немає електронних версій книжок, я відповідаю, що зараз або є паперова книга, або взагалі немає ніякої. Люди кажуть: «Нам зручніше читати електронні книги». Я питаю їх: «Коли ви в останній раз купували електронні книги?» І 95 % починають червоніти і розповідати, що «та от, та якось ето…». Тому зараз ситуація така. Розумію, що за електронною книгою майбутнє, але поки що в українських умовах. В Америці, чи в Європі, де авторське право цінується, там більш-менш нормально з цим. Показова ситуація для мене в Америці. Там видавці зіштовхнулися з проблемою — якщо вони продають паперову книгу в бібліотеку, то коли книга зношується, бібліотека купує нову книгу. А якщо продати ліценцію на електронну книжку, то все — вона ж не зношується! І видавці кажуть: «Так не можна». І бібліотеки разом з видавцями досягни домовленості. Вони порахували, що паперова книжка зношується в середньому за 8 прочитань. І вони домовилися, що після 8 прочитань електронної книжки, бібліотеки повинні купити знову цю ж книжку.

- У тебе взимку був експеримент: ти пропонував читачам купити у тебе електронні версії своїх книг. Як він пройшов?

- Середньо. У мене є два десятка текстів, на які я до сих пір не можу знайти видавця. Але вони мені здаються якісними, хорошими і цікавими для читачів. Тому я спробував працювати без видавців. Результати були більш ніж помірні: роман «Зона скальпів» — до 30 читачів, політичний трилер «Жертва України» — до 25 читачів. Зрозуміло, що економіка як така у проекту відсутня. В тому сенсі, що писати для того, щоб потім поширювати книгу таким чином, не варто. Адже навіть найменші гонорари в українських видавництвах будуть більше, ніж ти продаси сам. Але, з іншого боку, якщо текст уже написаний, він є, то нехай краще його прочитають 20–30 чоловік. І у тебе будуть відгуки читачів, і книги не будуть лежати у тебе далі в комп’ютері, нікому не відомі. Тому в цьому експерименті був сенс, і я задоволений. І я думаю, що я ще продовжу проект, тому що є ще кілька збірок оповідань і романів, у яких поки немає видавця.

Нові тренди у видавництві

- Як ти ставишся до економіки подяки у видавничій сфері, коли читачі платять після прочитання книги?

- Нормально ставлюся. Будь-яка ініціатива — це класно. Але всі випадки, коли цю ініціативу застосовували в Україні, були провальними. Є такий київський письменник Антон Санченко. Він кілька разів видавав свої твори таким чином, і він вважав, що тільки один відсоток від усіх, хто завантажив книгу, йому віддячили. Тобто схема не працює. Я не знаю з чим це пов’язано. Можливо, наші люди не звикли платити в Інтернеті.

- Як ти ставишся до краудфандінгу в літературі?

- Ставлюся добре, але якщо він працює. Знову ж таки, в Україні успішних випадків краудфандінга окремого автора я не знаю. Є таке видавництво «Комубук», яке робить переклад сучасної світової класики. Якісь зрушення у них є, але я так розумію, що на нормальну економіку вони ще не вийшли. Першу серію книг вони видали, але заявленої суми, здається, так жодного разу і не зібрали.

Про письменство

- Журналістика та письменство — в чому для тебе різниця між цими двома заняттями?

- Я вважаю, що для суспільства однаково цінна будь-яка добре виконана робота. Неважливо, ти пишеш статті, або пишеш книги, або робиш ковбасу, або дороги ремонтуєш … Я не можу сказати, що робота журналіста важливіше для суспільства, ніж робота сантехніка. Все важливо. У мене немає такого поняття, що є професії кращі і гірші. Є добре зроблена робота і погано зроблена. Сам я перейшов з журналістики в письменство саме тому, що письменство мені подобалося більше. Я просто отримую більший кайф від того, що пишу книгу, ніж від того, що пишу статті. Довгий час я займався тим і іншим. А коли я вже більш-менш зміг заробляти на життя літературою — я перейшов туди. Я щиро вважаю, що дуже важливо, щоб людина займалася тією справою, яка йому щиро подобається і від якого він отримує кайф. Тому що мені здається: дуже багато проблем у людей і у людства від того, що люди займаються тим, що їм не подобається або не дуже добре у них виходить. Розумію, що в літературі багато мінусів. Це професія, яка не приведе до багатства або слави. Але я прекрасно розумію, що займаюся справою, яка мені дуже подобається, і це дуже круто. І далеко не всі в Україні можуть собі це дозволити.

- Якщо не багатство і не слава, то що ти цінуєш в письменстві?

- Кайф. Мені подобається цим займатися. Насправді писати книги — це досить важка і одноманітна робота. Ти прокидаєшся і починаєш писати 8 або 10 годин на день. Сидиш за комп’ютером і набираєш текст. Стимули які можуть бути? А ти кажеш: я там 8 або 10 годин набираю текст, потім сідаю в «Порше», відкриваю Дом Періньон і лину до узбережжя … Або, наприклад, виходжу з дому, а там стоїть 20 дівчат, і вони починають кидатися в мене ліфчиками і верещать. І я, такий, думаю: «Так, це коштує того …» Але ні натовпу дівчат, ні «Порше» література не приносить. І мені здається, що займатися літературою зараз в Україні буде та людина, яку або обставини змусили, або якщо людина отримує від цього задоволення. Я отримую від цього задоволення. Якщо я день попрацював і щось хороше написав — я ходжу збуджений, веселий і лягаю спати щасливим. Тому і прийшов в літературу. У журналістиці теж не можу сказати, що це було якесь відбування номера і якась каторга. Але від літератури я набагато більше отримую задоволення, ніж отримував від журналістики.

Праця і творчість

- 8–10 годин роботи — звучить, як трудодень. Як взагалі праця поєднується з творчістю?

- Мені здається, що це химерна фантазія, що є якась творчість, якесь шампанське, бульбашки, квіти, весна. І є праця, коли ти береш лопату і херачиш. Є такий російський письменник Рибаков. Він говорив: «Щоб написати — потрібно писати». І мені здається, що творчість, це коли ти сідаєш і працюєш. Я не вірю в якесь натхнення, музу. Щось повинно прийти і тебе осяяти. Ні фіга не прийде. Тут так само, як у футболі. Якщо ти хочеш бути зіркою — ти тренуєшся, граєш, тренуєшся, присвячуєш цьому своє життя — і досягаєш успіхів. Мене вразила історія про Роналдо, коли він ще грав в «Манчестері». Охорона побачила, що хтось бігає вночі по полю, і вони подумали: хтось пробрався на клубну базу. І вони побігли заарештовувати порушника. А виявилося, що це Роналдо відпрацьовував штрафні. І він не говорив, що «я Роналдо — і я чекаю, поки прийде муза або творчість, і вона мене якось поцілує в тім’ячко. І я тоді буду забивати офігенний голи». Це херня. Щоб забивати офігенні голи — треба вдарити тисячу або 10 тисяч штрафних. І тоді ти зможеш забивати ці штрафні. Так само і з літературою … Звичайно, можливо, є якісь генії. Я поважаю і заздрю ​​людям, які пишуть свій перший роман — і він розходиться весь. Я написав 4 або 5 романів перед тим, як у мене стали виходити романи, якістю яких я задоволений. До цього був шлак. І для мене творчість — це праця. Немає поділу: це робота, а це творчість. Творчість — це робота. І робота — це творчість.

- Як ти ставишся до такого поняття, як муки творчості?

- Таке трапляється, особливо коли буває складна сюжетна колізія і тобі потрібно все звести до купи. І ти стопоришся. І ти не знаєш, як це зробити. І ти ходиш день, два, тиждень. Але це проблеми, які виникають в будь-якій роботі. І тут моє головне правило — не відступати. Є проблема — і я не відступлю, поки не вирішу її. Дуже рідко буває (здається, раз чи два) що я переключаюсь на інший проект. А так, в основному, намагаюся дотиснути, зрозуміти, як це зробити.

- Ти згадав про геніїв. Як ти ставишся до поняття «геніальності»?

- Мені здається, що геніальність — це як краса. Є свої плюси і свої мінуси. Це одночасно і дар, і тягар. Здається, що класно бути генієм, але насправді генієм бути важко. Я задоволений тим, що я не геній. Так спокійніше. Захоплююся геніями, але не заздрю ​​їм.

Про читання книг і про жанри

- Кого ти читаєш?

- Читаю я багато. Намагаюся читати багато. Зараз народилася донька, тому часу на читання стало менше. Але я думаю, що вона трошки підросте, і я повернуся в ритм. Вважаю, що для письменника читання — це як для футболіста тренування. Якщо хочеш бути хорошим письменником — ти повинен багато читати. Для мене це аксіома. І у мене такий усталений ритм: я читаю через один художню літературу та науково-популярну літературу. У мене є кілька улюблених тем серед науково-популярної літератури. Наприклад, антропогенез, теорії еволюції, космологія і ін. Щодо художньої літератури, то, по-перше, намагаюся відстежувати те, що пишуть колеги тут, в Україні. Двічі на рік їжджу на книжкові виставки та там намагаюся купувати новинки тих авторів, за якими стежу. Також читаю досить багато різних іноземних авторів. Я можу почитати і детектив, хоча чистий детектив не дуже люблю, тому що вважаю досить пріснуватим. А так, просто читаю гарну літературу, тому що хороших письменників зараз дуже багато. У мене вдома в бібліотеці десь з півсотні книг, які я до сих пір не прочитав, і ще в «читалці» з півсотні файлів, які теж хочу почитати. Якщо по прізвищам, то їх дуже багато. У мене немає одного або двох улюблених авторів.

- З яким жанром ти себе асоціюєш?

- Мені здається, що жанр у мене один — це література. Я дуже не люблю, коли намагаються накинути шаблон — «ти фантаст», а ти — «детектив», а ти — «любовні романи», а ти — «трилер». Мені якось сумно бути в одному жанрі. Чому сумно? Тому що, по-перше, кожен жанр — це такі усталені правила. Наприклад, ще за часів Агати Крісті придумали, що в детективі вбивця не може бути дворецьким. Чому так? Що за фігня! Навпаки, напиши класний роман, в якому вбивця — дворецький. Це круто! Мені цікаво працювати між жанрами. Ось епопея про Івана Карповича. Її позиціонували спочатку як детектив. Але насправді це пригодницький роман з елементами і детектива, і романтичними моментами, і щось від хоррора, а іноді з фантастичними елементами. Метафора мого роману — це борщ. Борщ завдяки чому смачний? В борщ ти використовуєш майже все, що росте у тебе на городі. І я хочу, щоб мої книги були як борщ. Щоб це не була якась монодиєта, де «плаває одна тільки варена картопля». А тут буде і картопля, і цибуля, і буряк, і морква, і квасоля, і чого тільки там не буде. Я не люблю моножанровості. Люблю грати жанрами, поєднувати їх. І мені здається, що в поєднанні жанрів можуть народжуватися гарні і дуже цікаві речі. Хоча розумію, що для одних людей це неприйнятно. І вони кажуть: «Ми хочемо детектив. І дворецький не може бути вбивцею. І в кінці повинно бути розумне пояснення того, що сталося». Я кажу їм: «Чуваки, ви ось живете в реальному світі. Часто у вас є пояснення тому, що відбулося?» Ні, часто ти не знаєш, чому це відбулося. Просто відбулося, і все. Мені здається — це моя фішка — міждисциплінарність, міжжанровість.

Навіщо писати книги

- Є така думка: «Навіщо писати книги, якщо їх вже стільки написано, що жодна людина за все життя не зможе їх прочитати?» Як ти ставишся до цієї думки?

- А навіщо жити, якщо вже стільки людей прожило життя? Навіщо взагалі щось робити? А навіщо шити черевики? Стільки черевиків уже вироблено — ходи в секонд і купуй черевики. Мені здається, що писати — це як ростити хліб. Це одне з занять, яке притаманне людству. Якщо в якомусь суспільстві припинять писати тексти, то це означає, що якісь дуже великі проблеми є в суспільстві. Це по-перше. А по-друге, як я вже говорив, мені цікаво писати. І навіть якщо б мені сказали: «Владюша, все, на фіг не потрібні твої тексти, всі хороші книги вже написані», я б все одно писав далі. Тому що, по-перше, це цікаво. А по-друге, це єдине, що наповнює моє життя. І я не можу себе уявити людиною, яка не пише. А чим тоді займатися в житті?

- Як стати письменником? Чи можна їм стати і чи треба?

- Можна стати. А чи треба — це кожен повинен вирішувати сам для себе. Треба не дивитися на світ в рожевих окулярах, треба розуміти, що письменник — це важко. Ось, наприклад, я почав писати в 1998 році, а перша моя книга, яка була видана не мною, а видавництвом, вийшла в 2011 році. Якщо ти простий смертний, а не геній, то ти повинен бути готовий до того, що доведеться досить довго працювати. Не факт, що ти випишешся. Тому що іноді може бути так, що у тебе немає схильності до цього або вміння. Іноді буває, що людина витрачає на це дуже багато часу, дуже багато зусиль, а результат — так собі. І тоді дуже важливо змінити вид діяльності. Мені здається, що у кожної людини є одна, а може, не одна сфера, де він може досягти успіху, відбутися як професіонал і робити щось хороше. Якщо ти знайдеш це, якщо письменство — це саме те, і ти отримуєш від цього задоволення і бачиш, що люди, які читають, теж отримують задоволення, — то все, ставай письменником. Все буде о’кей. А якщо тобі не подобається писати і ти себе змушуєш, то ти довго не протягнеш. Я думаю, що той, хто повинен бути письменником, стане їм. Можливостей чисто технічних зараз багато. Незважаючи на економічну кризу, мені здається, що видавнича галузь в Україні — це зараз зростаюча індустрія. Тому, якщо ти кайфуєш від цього, якщо тобі подобається писати, то вперед і з піснею і ти досягнеш цього.