Сім союзників Росії.

Відомий вислів про те, що Росія має двох союзників — армію та флот, хоча й влучно відображає ізоляціоністські настрої росіян, котрі впевнені, що навкруги них самі вороги, але аж ніяк не є вичерпним.

Справжніх, могутніх, дієвих та постійних союзників Росії — семеро, і вони добре відомі. Це — гординя, жадоба, хіть, заздрість, обжерливість, гнів та лінь. Сім смертних гріхів, семеро дочок сатани, які супроводжують людство протягом всього його існування, та є особливо помітними в часи, подібні нашому, коли масштабність та драматичність подій мимохіть змушують побачити навколишні явища в дещо релігійному забарвленні.

Кажуть, важко не вірити у Бога в окопах. Так само важко тут, поки що в тилу, не вірити в одвічного ворога роду людського, не відчувати його постійну зловісну присутність. Ти бачиш його в сюжетах новин, читаєш його в блогах, чуєш в розмовах. Він виступає в різних іпостасях, але найпримітнішою залишається його улюблена роль — роль спокусника.

Він спокушає окремих акторів політичної сцени й цілі народи, спокушає брутально й прямолінійно, або ж вигадливо й вишукано. Спокушає в сотні різних способів — утім, всі ці незліченні різновиди спокуси надаються категоризації та якнайкраще вкладаються у рамки вищезгаданих смертних гріхів. Які, — так вже сталося, — є улюбленими важелями, що за їхньої допомоги провадить свою політику Росія.

Доводити цю тезу легко й приємно — як говорити правду. І правда ця буде очевидною не лише для релігійної людини, але й для того, хто сприймає гріхи, як, наприклад, архетипи колективного несвідомого, або ж як кодекс табу, вироблений людством на світанку свого існування.

Отже, почнемо по черзі.

Фрагмент картини ”Сім смертних гріхів та Чотири останні речі” І. Босха
Гординя. По аналогії з поняттям «внутрішнього ворога», це, так би мовити, внутрішній друг Росії. І друг найголовніший. Власне, це те, що робить Росію Росією. Те, що рухає її, надихає, мотивує та пояснює більшість її вчинків. Росіяни страшенно люблять пишатися. Вони пишаються вкраденою історією Русі, дідами, які воювали, великою літературою, балетом, «Іскандерами»… Чим лише вони не пишаються!

Згідно із соцопитуванням, проведеним «Левада-центром» в кінці минулого року, 86 відсотків росіян пишаються своєю батьківщиною, а 78 відсотків вважають, що краще бути громадянином Росії, ніж будь-якої іншої держави. Звісно, бо ж інші країни населені — «хохлами», «гризунами», «пшеками», «піндосами», та іншими народами, що ледь не для кожного з них у росіян є зневажливе прізвисько.

При чім, ці показники, як і рівень довіри до влади, а заразом й індекс щастя, зросли саме на хвилі загарбання Криму, себто — початку нової війни, розв’язаної Росією. Таке відчуття, що росіянам дали нарешті почесати метафізичний свербіж та відчути особливе історичне призначення. В чому це призначення полягає, не відомо, зрозуміло лише те, що воно — особливе. Особливе, як шлях Росії, як її цінності, як російська цивілізація! Адже ще з часів слов’янофілів (яких коректніше було б називати російськими шовіністами) ХІХ ст. серед дедалі більшої частини росіян поширюється ідея про те, що Росія не вміщається в межі культури і є окремою цивілізацією. Дійсно, лише особлива цивілізація могла вигадати такі образи, як «общечеловек», «толераст», «дерьмократия». Цивілізація, яку «умом не понять», «аршином общим не измерить» — словом, макабрична примара, гарячкова галюцинація, в яку «можно только верить».

От росіяни й вірять. З оптимізмом дивляться в майбутнє (хоча й не будують на нього планів), відчувають себе щасливими (індекс щастя сягнув 25-річного максимуму!), та пишаються країною, свій вплив на економічне й політичне життя якої оцінюють, як незначний (все це — за даними соцопитувань).

Фрагмент картини ”Сім смертних гріхів та Чотири останні речі” І. Босха
Жадоба. Власне, найкращою метафорою російської жадоби є сама Росія — країна, що займає 1/8 земного суходолу, та більшість території якої незаселена. Притому, вона постійно прагне розширюватися, спустошуючи й паплюжачи все нові й нові, чужі землі.

Та, звісно, цей гріх не лише для внутрішнього використання. Перетворення жадоби на союзника, а грошей — на зброю, є ключовою тактикою Росії у відстоюванні своїх інтересів (читай «у гібридній війні з Заходом»). І доки Захід все ще тішить себе надією на “business as usual”, розділяючи фінанси й політику, Росія (як зазначають Пітер Померанцев та Майкл Вайс у своїй чудові доповіді “The Menace of Unreality…”) використовує відкритість глобальних ринків як можливість задіяти гроші, комерцію та енергетику в якості зброї у міжнародній політиці.

Беручі брудні російські гроші, західні бізнесмени, медіа та політики потрапляють не лише у фінансову, але й у моральну залежність — як злочинці, пов’язані кров’ю, мусять покривати спільників, аби ті не потягнули їх за собою у в’язницю, так адвокати Росії мусять і надалі заперечувати чи виправдовувати будь-які її злочини, аби не розділити моральну відповідальність за них.

Отже, трохи фактів про головних захисників Росії у Європі. Французький «Національний фронт», очолюваний Марін Ле Пен, одержує від Росії 9000000 євро і обіцянку подальших «позик». Австрійська партія «Свобода» допомагає російським бізнесменам отримати посвідки на постійне проживання в Австрії за винагороду в мільйон євро. Г. Шрьодер, колишній німецький канцлер, а нині голова ради директорів російсько-німецького підприємства «Північний потік», що опікується побудовою газогону від Росії до Німеччини, має від своїх російських патронів за різними оцінками від 200000 до 1,5 мільйона євро зарплатні. (До слова, під час прокладання газогону «Північного потоку» через шведський острів Готланд, місцевий університет отримав від компанії «пожертву», аби його професор більше не виступав із заявами про те, що труба лежить на небезпечній відстані від гніздів’я птахів.) На Кіпрі, який завжди відстоює інтереси Росії в ЄС, відмивається велика частка з 50 мільярдів доларів, що їх російські еліти щорічно виводять з Росії. Таких збігів можна навести ще багато, але й без того помітна пряма залежність між любов’ю до Росії та фінансовими вливаннями з неї.

Фрагмент картини ”Сім смертних гріхів та Чотири останні речі” І. Босха
Хіть. Це не лише нестримне бажання тілесного задоволення, але й моральна розбещеність, непереборне бажання бути сприйнятим та визнаним. Останнє — та кнопка, натискаючи яку, Росія неодмінно здобуває симпатії міжнародних вигнанців.

Надання кредитів ізольованій Кубі, підписання угоди про воєнну співпрацю з Іраном, підтримка режиму Асада в Сирії, запрошення Кім Чен Ина на святкування «Дня перемоги» до Москви тощо. Не дивно, що в ситуації з розстрілом журналу «Шарлі ебдо» за карикатури на пророка Магомета опінія Росії звучала як «у нас би такого не сталося, бо ми поважаємо релігію і не дозволяємо ображати почуття вірян».

Будь-яка спільнота з варварськими практиками — потенційний союзник Росії. Росія пропонує такій спільноті своє розуміння і підтримку в боротьбі проти сучасного світу, який вважає варварські практики неприйнятними. Хай це будуть комуністи, фашисти, традиціоналісти, прибічники жіночого обрізання в Сомалі чи любителі китової масакри на Фарерських островах — всі вони можуть розраховувати на підтримку Росії в їхньому протистоянні Заходу. Це вже не вісь, а ціла «ризома зла» — розгалужена постмодерна коаліція ізгоїв.

Невідомо, скільки в цьому шлюбі розрахунку, а скільки кохання, але ясно одне — він міцний та взаємовигідний, адже як дикунам нема більше в кого шукати розуміння, окрім як в Росії, так і Росія може розраховувати на щиру симпатію лише з боку дикунів.

Фрагмент картини ”Сім смертних гріхів та Чотири останні речі” І. Босха
Заздрість. Цією силою Росія керується й керує. По-перше, це одвічне «догоним и перегоним». Росія, здається, ніколи не жила сама по собі, а завжди лише намагалася довести то Британії, то Німеччині, то Америці, що вона теж — наддержава, що вона не гірша, що вона має право.

По-друге, це modus operandi Росії у внутрішній та зовнішній політиці. Збудити заздрість в одного класу до іншого, зруйнувати систему зв’язків між ними, занурити в хаос, яким легше керувати в один єдиний відомий Росії спосіб — грубою силою.

Громадянська війна це природній спосіб існування Росії: опричники проти земських, незаможники проти кулаків, уралвагонзаводівці проти креаклів — так було і так буде. Просто тому, що російські царі не можуть осягнути спосіб правління, який би враховував інтереси підданих, їм важко керувати складними механізмами.

Так само діє Росія й на міжнародній арені, збуджуючи заздрість між народами. Комунізм, як основна стаття радянського (читай «російського») експорту в Південно-Східну Азію, Африку та Латинську Америку, антиамериканізм, антизахідництво, основний мотив якого — «у них є все, а у нас нічого», все це — плоди заздрості. Згадується відео із реакцією російських окупантів, що вдерлися в казарму грузинського війська в 2008 році і були вражені рівнем комфорту, в якому служили грузини: «Как живут! Вот суки!» Російському солдату не спало на думку звинуватити своє керівництво в поганих умовах служби, проте він без вагань звинуватив грузина, за те, що в той жив краще. Це нагадує ситуацію з анекдоту, в якому більшовики хочуть, аби не було багатих, в той час як декабристи хотіли, щоб не було бідних.

До речі, заздрість завжди змушує шукати корінь проблеми не в собі, а назовні. Звідси всі ці «протоколы сионских мудрецов», «происки империализма», «козни мировой закулисы» та інші причини невдач росіян.

Фрагмент картини ”Сім смертних гріхів та Чотири останні речі” І. Босха
Обжерливість. В широкому сенсі обжерливість — це непомірність, незнання чи невизнання меж того, що є припустимим, невміння та небажання стримувати себе. Власне, все те, що складає «широту» загадкової російської душі. Широту, яка аж ніяк не є щирістю, бо всі її вияви є принципово показушними — згадати хоча б те, що росіянину «на миру и смерть красна».

Ця широта російської людини, яку навіть шовініст Достоєвський вважав за доцільне «звузити», є дуже привабливою для закордонних русофілів. Вони захоплюються нею на відстані, можливо, самі не усвідомлюючи природи цього захоплення. А вона, ця природа, така ж, як і в дивного бажання дивитися на циркову потвору, жахливу комаху, труп — тобі огидно, страшно, але очей відвести не можеш, лоскочеш собі нерви. Так само ти із задоволенням читаєш про екзистенціальні пригоди героїв Достоєвського на межі безодні, співпереживаєш їм, — але Боже збав жити із цими героями на одній сходовій клітці.

Звісно, є й в цивілізованих країнах соціальні вигнанці, які відчувають життя «по-російські» . Якщо тебе в дитинстві не любили батьки, якщо ти не можеш засвоїти правил поведінки в суспільстві, якщо тобі боляче й заздрісно дивитися на те, як люди живуть нормальним життям, ти стаєш бунтівником, «бісом». Вступаєш в молодіжну банду, хуліганську «фірму» або ж байкерський клуб — і живеш на маргінесі. До речі, нині для таких маргіналів Росія пропонує ще одну опцію життєвої реалізації — поїхати воювати за «народні республіки» Донбасу. І цією опцією користуються «ідеалісти» з Іспанії, Бразилії та інших південних і не дуже країн.

Іншим виявом обжерливості є пияцтво. Тут навіть особливо не треба нічого доводити, бо пияцтво — це, так би мовити, російський бренд. Причому, пияцтво в Росії теж своєрідне — не таке спокійне й інтровертне, як, скажімо, в Фінляндії, а по-російські нестримне й небезпечне. Пригноблений ментом, чиновником, будь-ким, хто хоч на сходинку вище видряпався суспільною драбиною, російський мужик таїть в собі злобу, яку наважується вихлюпнути лише по п’яні — й то лише на свого товариша по чарці або дружину та дітей. Таким чином енергія, що могла б підживити соціальний бунт, століттями спрямовується в безпечне для влади річище. А ви думаєте, навіщо нині в Росії знизили ціни на горілку?

Фрагмент картини ”Сім смертних гріхів та Чотири останні речі” І. Босха
Гнів. Цей гріх в Росії завжди вважали за чесноту: «Пусть ярость благородная…» й т. ін. Нерозмінний рубль, вічний двигун російської історії, який вперто доводить світові, що «Фукуяма — лох», невичерпний мобілізаційний ресурс атомізованого суспільства перманентно ображених люмпенів. Чи знала історія такий проміжок часу, коли росіяни (або ж радянські люди) ні на кого не гнівалися, нікого не ненавиділи? «Бей жидов!», «Смерть буржуям!», «Убей немца!» — це перше, що спадає на думку. Пам’ятаю, що я (як радянська дитина), наприклад, ненавидів Рональда Рейгана й навіть виношував план його вбивства, хоча жодних причин для цього в мене не було — просто так діяв загальний фон, хай навіть на той час уже були й «перебудова», і «гласність», і «гонку ядерних озброєнь» згортали, і стосунки між СРСР та США значно «теплішали».

«Яка користь не їсти хліба, а гнівом оп’янятися?» — допитувався Іван Золотоустий в показних святенників. А користь така, що «народ-богоносець» в безперервних припадках праведного гніву постійно зайнятий якщо не внутрішньовидовою класовою боротьбою, то відбиттям зовнішньої агресії (але чомусь за межами своєї території). Тому-то й немає ані часу, ані снаги докопатися до правильних відповідей на питання «хто винний?» і «що робити?» Обидві відповіді йому спускають згори, по вертикалі. Перша — варіюється: винні на різних історичних етапах, як нам вже відомо, жиди, масони, буржуї, німці, західні імперіалісти, піндоси, креакли, бандерівці. Відповідь на друге питання також передбачає множинність підходів: бити, вішати, мочити в сортирі, перетворити на радіоактивний попіл в решті решт. Що завгодно, аби лише не відволіктися й не подивитися в дзеркало (а потім, не дай Боже, і на вершечок вертикалі).

Фрагмент картини ”Сім смертних гріхів та Чотири останні речі” І. Босха
Лінь. Історія стосунків росіян із лінню довга та інтимна. Чи є ще якийсь народ на світі, який родичався би з гріхом? Хто б іще додумався наректи лінь матінкою?

Втім, назвисько це дуже влучне: адже лінь дійсно є матріархом, що дає початок цілому виводку людських вад. Так, наприклад, гординя з’являється, коли людині ліньки розвиватися — вона радше переконає себе і оточуючих у власній досконалості й почне цим пишатися. Заздрісною людина стає, бо ревнує до успіху, якого не досягла, знов-таки, через свою лінь. Поміркувавши над нашими ґанджами, можна побачити, що тріщину, через котру пролізла у світ більшість гріхів, зробила лінь.

Лінь та безініціативність завжди заохочувалися на Московщині, в Російській Імперії, в СРСР. Останній широко послуговувався лозунгами, що прославляли працю, але навіть «всесвітній день трудящих» проводив у всенародних демонстраціях невідомо чого невідомо кому та лінивих «майовках».

Протестантська етика, з якої виріс дух капіталізму, заохочує особисту ініціативність, старанну працю й чесну конкуренцію. Життя в Росії (і в «русском мире») натомість спонукає бути трохи гіршим за інших, не висовуватися, не створювати надлишок — бо його заберуть, а тебе ще, може, й вб’ють. З часів Івана Грозного російський селянин боїться мати успішне господарство, бо воно може звернути на себе увагу царевих опричників — а ті мають повне право визискувати земських як їм заманеться. І, звісно ж, сімдесятилітнє есхатологічне очікування комунізму не сприяло активній життєвій позиції.

Лінь жене людину в замкнене коло депресії: проблеми, які лінуєшся вирішувати, примножуються, їхнє вирішення потребує ще більшої сили волі, яку пригнічує ще більша лінь. В результаті, про проблеми стає простіше забути, ніж розв’язати їх. Забути за допомогою, приміром, пияцтва. Чи думок про велич держави й всюдисущність ворогів.

Будь-яка чесна людина знає, що гріхи треба не заохочувати, як це роблять росіяни, а боротися з ними. Лише так можна поліпшити всесвіт. Та часто люди, котрі хочуть змінити світ, зазнають невдачі через те, що починають зміни не з себе. Тож ось гарна ідея для стартапу — спробувати подолати власні гріхи. Спершу можна взятися за ту ж таки лінь.

Дивіться: я не полінувався й написав це все (й навіть перечитав). Ви не полінувалися, й дочитали майже до самого кінця. Завтра можна не полінуватися й зробити, скажімо, вранішню зарядку. Потім не полінуватися — й зробити усе, що було заплановано. Не полінуватися — й стати вимогливішим до себе. Не лінуватися — й робити більше добра. Тоді місця для зла та ентропії, а відповідно й для «русского мира», ставатиме дедалі менше, а потім геть не залишиться. Так і переможемо. Якщо сприйматимемо це не як мрію, а як план дій.

One clap, two clap, three clap, forty?

By clapping more or less, you can signal to us which stories really stand out.