Герой Небесної Сотні

Сергій Нігоян, 20-річний юнак, загинув у Києві на вулиці Грушевського 22 січня 2014 року. Отримав три вогнепальні поранення — в голову, шию і груди. Він став першим у Небесній Сотні, загиблих учасників Революції Гідності. Єдиний син у вірменській родині, що переїхала до України, рятуючись від війни в Нагірному Карабаху. Мріяв вступити до Дніпропетровського театрально-художнього коледжу та вчитися на актора.


- Сергій із самого малку запам’ятався своїми патріотичними пориваннями, — розповіла однокласниця Нігояна. — Спершу це було захоплення Вірменією. Він навіть часто вірменський прапор носив з собою. Самотужки вивчав культуру своєї історичної батьківщини. А потім його патріотизм дедалі більше почав ставати українським. Нігоян дуже любив вірші Тараса Шевченка, деякі з них знав напам’ять. Коли почали вивчати історію України — теж вивчав її просто жадібно. У нашому класі він був єдиним вірменином, але й найбільшим українцем. Він українську національну ідею справді пропускав через свої душу і серце.

- Міріам Драгіна, дівчина, яка зустріла хлопця на революції — “Я ночами розносила чай на площі. Було холодно. Він стояв із боку Лядських воріт і, на відміну від багатьох інших охоронців, не підходив ближче, не покидав поста. Підійшла сама, тоді взяв чай і вдячно поцілував мені руку. Запитав, як звати. Кокетливо навіть. Познайомилися. За тиждень помітила, що в нього немає рукавичок. Принесла, кажу: що ж мовчали? А він плечима знизує, усміхається. Ніколи ні про що не просив. Щоночі чесно ніс варту. Щоночі. Сергію Нігояне, спасибі за все, я тебе пам’ятатиму.”

- Умовляли сина залишитися вдома, але він поїхав на Майдан, — сказав його родич. — «Якщо не я, то хто?» — Питає. Ми з ним кожень день зідзвонювалися, в основному по вечорах. Подзвонив він і вчора. «Все в порядку, — сказав бадьорим голосом. — Барикади стоять, ми теж не здаємося. Я зараз на вулиці Грушевського. Тут стріляли, але вже, здається, перестали. Ви тільки не переживайте.»

Сергія було застрелено близько шостої години ранку, в момент, коли ще тривало перемир’я між мітингувальниками та «Беркутом». Лікарі Майдану 20 хвилин намагались реанімувати хлопця, проте із сльозами на очах констатували смерть. Як український грузин Георгій Гонгадзе у 2000-му, так український вірменин Сергій Нігоян у 2014-му став символом боротьби за українську свободу й демократію. Символом кривавої боротьби…

У Києві з’явився барельєф Сергія Нігояна. У дворику, на вул. Михайлівській 24–26, який називають сквером Небесної сотні, португальський митець на стіну будинку наніс штукатурку і відбив з неї портрет.

Святослав Вакарчук, лідер гурту “Океан Ельзи”, у річницю зі смерті Сергія Нігояна на Майдані, згадав про свій біль і смуток “Рік тому, коли я дізнався про загибель Сергія Нігояна, то заплакав. Ті сльози зробили мене сильнішим. Як і всіх нас… Героям Слава!”, — пише Вакарчук.


«Це моє майбутнє теж. Мені жити в цій країні», — відповідає Нігоян українською мовою на запитання, чому він на Майдані. Крізь бинти проступає кров, але протестувальники з перев’язаними головами та ногами знову повертаються на барикади. Між лавами людей і морем чорних шоломів густий червоно-чорний дим. Не першу добу палають автомобільні шини, дим від яких видно й на лівому березі Дніпра. Ритмічний стук палиць по залізу огорож і щитів чути й на Арсенальній. Лунають вибухи. Протистояння триває цілодобово. На паркан біля бібліотеки на Грушевського — у ній розташувався новостворений медпункт — на світанку 23 січня хлопці в масках вішають величезний державний прапор. «Воля», — написано на жовтій частині полотна. «Або смерть» не додано, хоча місця ще безліч. Це й так усі розуміють.