Увесь світ — театр. Ось тільки люди в ньому ажніяк не актори. Кожен актор має уявлення про те, що саме відбуватимеься у наступному акті. Кожна фраза вже написана. Аналогія до фатуму?

В житті саме від нас залежить те, в якому акті ми спробуємо вистрелити з рушниці (якщо ми її взагалі знімемо (якщо ми її взагалі знайдемо у себе під носом)). Ми не маємо жодного уявлення, чи не вибухне ця зброя у наших руках в моемнт пострілу. Та йсам акт пострілу не вартий нічого. Важливі лише думки та мотиви, що каталізували невинну дію — поворухнути палець.

Ми робимо цей натиск на гачок щосекунди. Така собі громадянська війна, в якій власні думки вбивають одна одну за право стати домінантною. За право бути вираженим у дію. За право бути головним каталізатором до інших думок.

Like what you read? Give Horbenko Oleksii a round of applause.

From a quick cheer to a standing ovation, clap to show how much you enjoyed this story.