Міф про білизну античних скульптур
Грецькі та римські статуї нерідко були покриті фарбою, проте наші уявлення про смаки їхніх творців тривалий час не давали помітити це. Наразі вчені намагаються відновити оригінальний вигляд статуй через корекцію кольору.
Ідея кольору античних скульптур захопила Марка Еббе у 2000 році, коли він працював на археологічних розкопках в античному грецькому місті Афродизія на території сучасної Туреччини. У той час він був аспірантом в Інституті образотворчих мистецтв Нью-Йоркського університету і, як і всі люди, думав про грецькі та римські скульптури як про витвори мистецтва з білого мармуру. Боги, герої та німфи виглядали у музеях саме так, як і неокласичні пам’ятники та скульптури.
Афродизія була будинком для висококласних художників, поки в 7 столітті н.е. землетрус не перетворив це місто на руїни. 1961 року археологи почали систематично викопувати місто, збираючи в колекції тисячі скульптурних фрагментів. Коли Еббе прилетів туди через десятки років, він снував навколо сховищ і дивувався, що на багатьох статуях збереглися плями фарб: червоний пігмент на губах, чорний на пасмах волосся, блискуча позолота на кінцівках. Віками археологи та музейні куратори вишкрібали сліди фарб, перед тим як виставити статуї та архітектурні рельєфи на публіку. «Уявіть, що перед вами лежить незаймана нижня частина голої чоловічої статуї на підлозі сховища, вся в пилюці, — казав Еббе. — Ви дивитесь на неї поблизу і розумієте, що вся ця штука вкрита позолотою. Боже мій! Зовнішній вигляд цих речей повністю відрізнявся від того, що ви бачили у стандартних підручниках, адже вони були чорно-білими». На думку Еббе, професора античних мистецтв з Університету Джорджії, ідея про те, що давні народи зневажали кольори, — це найпопулярніше непорозуміння в історії західного мистецтва. Він каже: «Це брехня, в яку ми змусили повірити самих себе».
На початку 1980-х років на Вінценца Брінкмана зійшло подібне осяяння, коли він отримував ступінь магістра з античної літератури та археології в Мюнхенському університеті. Намагаючись встановити які сліди інструментів можна знайти на грецьких мармурових скульптурах, він винайшов спеціальну лампу, яка світить на об’єкт під нахилом і виділяє його поверхневий рельєф. Коли він почав розглядати об’єкти за допомогою свого винаходу, то відразу зрозумів, що хоча слідів інструментів було мало, залишилися значні ознаки поліхромії — скрізь була фарба. Його приголомшило, що фундаментальний аспект грецької скульптури «було так легко викреслено». “З цього і почалася одержимість, яка так і не закінчилася”, — сказав він.
Брінкман скоро усвідомив, що виявити сліди фарби можна і без спеціальної лампи: якщо ви дивитеся на античну грецьку або римську скульптуру поблизу, деякі пігменти легко видно навіть неозброєним оком. «Європейці були пов’язані колективною сліпотою. Виходить, що зір — річ дуже суб’єктивна», — каже вчений. «Потрібно трансформувати своє око в об’єктив, щоб подолати цей стереотип» — схильність асоціювати білий колір із красою, вишуканим смаком, античністю, а яскраві кольори сприймати як щось інопланетне, вульгарне та показне.
Минулого літа Марко Леона, керівник відділу наукових досліджень при Метрополітен-музеї, влаштував мені екскурсію грецькими і римськими галереями. Особливу увагу він звернув на грецьку вазу 3 століття до н. Леона сказав: “Це найбільша таємниця, яка навіть і не таємниця”. Ян Штуббе Остергард, колишній хранитель Нової гліптотеки Карлсберга в Копенгагені та засновник міжнародної мережі дослідників поліхромії, вважає: «Говорити, що ви бачили ці скульптури, коли ви бачили лише їх мармурморову поверхню — це як стверджувати, що ви бачили кита на пляжі, бо на піску лежав його скелет».
У 1990-х роках Брінкманн та його дружина Ульріке Кох-Брінкманн, мистецтвознавець та археолог, почали реконструювати грецькі та римські скульптури. Вони використовували гіпс та розфарбовували їх максимально близько до оригінальних кольорів. Палітри були підібрані після визначення цяток пігменту, що залишився на скульптурі, і вивчення «тіней» — найдрібніших рельєфних змін, які видавали тип фарби. Результатом цієї роботи стала пересувна виставка «Боги у кольорі». Версії виставки, яка запустилася 2003 року, були переглянуті трьома мільйонами глядачів у 28 містах, включаючи Стамбул та Афіни.
Реконструкції часто шокували. Штани троянського лучника, 500-х років до н.е., схожі на легінси від Missoni. Є також реконструкція голих фігур із бронзи. Вони ніби зроблені з плоті і крові: мідні губи і соски, пишні чорні бороди, кучеряві завитки лобкового волосся (класичні бронзові фігури обходилися лише дорогоцінним камінням на місці очей і контрастними металами, які виділяли анатомічні деталі ран, що кровоточать). Протягом усієї виставки забарвлені реконструкції були сусідами з білими гіпсовими зліпками мармурових виробів — підробками, про які ми думаємо, як про оригінали.
Багатьох людей так відштовхують кольори, тому що їхні тони виглядають надто несмачними чи непроникними. У 2008 році Фабіо Баррі, який нині викладає історію мистецтва в Стенфорді, скаржився, що сміливо розфарбована переробка статуї імператора Августа у Ватиканському Музеї виглядала «як трансвестит, який намагається зловити таксі». В електронному листі Баррі розповів мені, що він досі знаходить кольори надто зловісними: «Різні вчені, що відтворюють поліхромію статуй, завжди вдавалися до насичених відтінків знайденого кольору. І я підозрюю, що вони завжди відчували в цьому якусь гордість іконоборця — адже вся ця ідея білизни була така виплекана, що вони були готові вогнем і мечем відстоювати поліхромність статуй».
Але деякі непорозуміння між глядачами походили від погляду на поліхромію загалом. Остергард провів дві виставки у Гліптотеку, на яких були показані пофарбовані реконструкції. Він казав, що багатьом відвідувачам об’єкти видалися «несмачними». Він посянює: «Але вже надто пізно! Наше завдання спробувати зрозуміти античних греків і римлян, а не вказувати їм, що вони роблять неправильно».
Нещодавно ці запеклі суперечки про античну скульптуру несподівано набули моральної та політичної актуальності. 2017 року Сара Бонд, професор античної літератури в Університеті Айови, опублікувала два есе: одне в онлайн-журналі про мистецтво Hyperallergic, друге — у Forbes. Вона стверджувала, що настав час визнати, що античні скульптури не мали одного кольору — так само, як і древні люди. Одна неправильна думка породила хибний ланцюжок нових думок. Для учених це даність, що Римська імперія, яка на піку тяглася від Північної Африки до Шотландії, була етнічно різноманітною. В есе для Forbes Бонд зазначає: «Хоча римляни зазвичай і розділяли людей за культурними та етнічними особливостями, а не за кольором шкіри, античні джерела іноді згадують про світлість шкіри, а художники намагалися передати колір їхньої плоті». Зображення темнішої шкіри можна знайти на стародавніх вазах, на маленьких теракотових фігурках і на фаюмських портретах — чудовій скарбниці натуралістичних картин з Єгипту, провінції Римської імперії, серед яких є кілька картин на дереві, що збереглися з того періоду. Ці портрети майже в натуральну величину. Вони, зазвичай, малювались на похоронних об’єктах, герої ціх портретів мали різноманітні тони шкіри, від оливкового до темно-коричневого. Це свідчило про комплексне змішування грецьких, римських та єгипетських народів.
Бонд розповіла мені, що їй довелося написати ці есе, тому що расистська організація «Identity Europe» почала вивішувати ксенофобські постери на кампусах коледжів, включаючи кампус універсітету Айови. Там статуї з білого мармуру були представлені як емблеми білого націоналізму. Після опублікування своїх есе вона отримала хвилю ненависті в Інтернеті. Бонд — не єдиний вчений-класик, про якого виступили ультраправі. Все доходило до того, що деяких білих супремасистів залучали до досліджень статуй із бажання довести їм, що витоки білої західної культури сягають не білої Стародавньої Греції. Коли їм пояснювали, що їхнє розуміння класичної історії неправильне, вони гарячкували ще сильніше.
У 2018 році BBC та Netflix випустили міні-серіал «Троя: падіння міста», де Ахіллеса грав британський актор ганського походження. Це рішення викликало обурення у правому крилі. Коментатори в інтернеті наполягали, що «справжній» Ахіллес був блондином із блакитними очима і що хтось із темною шкірою, як у актора, начебто був би рабом. Справді, Гомер описував волосся Ахіллеса як ксанфове — слово, яке часто використовується для позначення кольору, який ми назвали б жовтим. Але Ахіллес — персонаж вигаданий, тож творче рішення у кастингу виглядає прийнятним. Крім того, деякі вчені пояснювали, що хоч і античні греки та римляни відзначали колір шкіри, вони ніколи не практикували систематичний расизм. Вони володіли рабами, але ними могли стати представники всіх завойованих народів, включаючи галлів і німців.
Греки також не уявляли расу так, як уявляємо її ми. Деякі з давніх расових теорій були отримані з ідеї “темпераментів” Гіппократа. Ребека Футо Кеннеді, класицист в Університеті Денісона, яка вивчає питання раси та етносів, каже: «Холодний клімат робить тебе тупим, але мужнім, і саме так мали виглядати люди на далекій півночі. А ефіопи представлялися їм дуже розумними, але боягузливими. Ці припущення виходять із медичних традицій. На півночі люди мають ціле багато густої крові та не бояться ризикувати. А ось на півдні сонце сушить кров, і тобі доводиться думати про те, як зберегти її». Бліда шкіра у жінки сприймалася як ознака краси та спроможності народжувати, адже блідість вказувала на те, що жінка досить привілейована, щоб не виходити з дому на роботу. Але бліда шкіра на чоловікові вважалася ознакою слабкої людини, а бронзова засмага асоціювалася з героями та голими атлетами в амфітеатрах.
В есе для Aeon Тім Вітмарш, професор грецької культури в Кембриджському університеті, пише, що греки «були б уражені» припущенням, що вони були «білими». Стародавнім уявленням суперечать не лише наші уявлення про расу. Протирече також наше уявлення щодо кольорів. Це ясно будь-кому, хто спробує уявити «винно-темне море». На сайті Pharos, який був заснований у 2017 році для протистояння ідеям про білий супремасизм у стародавньому світі, наголошується: «Незважаючи на те, що сьогодні перевага надається більш світлому кольору шкіри, в античній Греції вважали, що темний колір підходить чоловікам, тому робить їх красивішими і є ознакою фізичної та моральної переваги».
У 2017 році студенти, які брали участь у літній програмі музею при Школі дизайну Род-Айленда, були настільки зачаровані ідеєю поліхромії у класичній скульптурі, що зробили книжку-розмальовку, що дозволяє відвідувачам галереї створювати яскраво забарвлені версії об’єктів на виставці. Крістіна Ельдермен, яка керує цією програмою, так відгукувалася про цей проект: «У той момент, коли я розповіла їм, що статуї спершу були розфарбовані, вони просто розчинилися в цій ідеї: «Чекаєте, ви серйозно? Я різався у відеоігри про старовину, і всі статуї, що я там бачив, були білими. Я дивився фільми, і там вони були такі самі“. Це була дуже брухлива натуральна реакція — вони ніби відчули, що їм збрехали».
Ідеалізація білого мармуру — це помилка, породжена гонитвою за естетичністю. Більше тисячоліття скульптури та інші споруди зазнавали впливу стихій, і з них сповзала фарба. Поховані під землею об’єкти зберегли більше кольору, але часто пігменти були заховані під брудом та кальцитами. Їх просто зішкрябували та змивали під час очищення. У 1980-х роках американський арт-критик Рассел Стерджіс відвідав Акрополіс в Афінах і пояснив, що відбувається з розкопаними об’єктами: «Колір на них незабаром починає зникати. Перед нами прекрасна статуя, що вперше була знайдена на столі в Акрополісі в травні 1883 року. Але вже зараз деякі кольори з неї зникли. Коли її знайшли, на ній ще залишалися невеликі відкладення зеленого, червоного та чорного порошку, які пізніше почали зникати». Фарба, що залишилася, була прихована в закутках: між пасмами волосся або всередині пупків, ніздрів та ротів.
Пізніше почала панувати фантазія. Вчені стверджували, що грецькі та римські художники залишили свої будівлі та скульптури білими як жест: в обох випадках це підтверджувало їхню вищу раціональність і вишукану естетичність у порівнянні з незахідним мистецтвом. Прийняти цю думку допомогло також те, що єгипетські скульптури виглядали зовсім інакше. Скульптури з Єгипту, як правило, зберігають яскравий колір, тому що сухий клімат і пісок, в якому вони були поховані, не призводили до такої ерозії. Але як сказав Остергард: «Ні у кого немає проблем з різнобарвною Нефертіті. Всі визнають її вражаючим витвором мистецтва. І ніхто не журиться з приводу її різнобарвності. Тому що це не західна скульптура, їй можна бути поліхромною. Але це справжнє ліцемірство».
Починаючи з Ренесансу, художники створювали скульптури та архітектурні споруди, у яких форма домінувала над кольором. Вони вважали, що наслідують грецьке та римське мистецтво. У 18 столітті Йоган Вінкельман, німецький вчений, якого часто називають батьком історії мистецтв, стверджував, що «чим світліше тіло, тим воно прекрасніше» і що «колір сприяє красі, але не є красою». Коли античні римські міста Помпеї та Геркуланум були вперше розкопані в середині 18 століття, Вінкельман знайшов деякі артефакти та помітив на них сліди фарби. Але він знайшов вихід зі становища, зробивши висновок, що статуя Артеміди з рудим волоссям, червоними сандалями і ремінцем була не грецькою, а етруської — продуктом ранньої цивілізації, яка вважалася менш освіченою. Пізніше він, звичайно, зробив висновок, що Артеміда швидше за все була грецькою (зараз її вважають римською копією грецького оригіналу). Остергард і Брінкманн вірять, що думки Вінкельмана розвивалися в правильному напрямку, і він, можливо, здогадався б про поліхромію, якби не був убитий в 1768 попутником на заїжджому дворі в Трієсті.
Культ незабарвлених скульптур продовжував поширюватися по Європі, поширючи наративи про білий колір шкіри та красу. У Німеччині Ґете мислив так, що «лише дикі народи, неосвічені люди та діти мають схильність до яскравих кольорів». Він також зазначав, що «вишукані люди уникають яскравих кольорів в одязі та інших аксесуарах».
У 19 столітті серія важливих розкопок зруйнувала міф про монохромію. У Римі архітектор Готфрід Земпер використав будівельні риштування для дослідження Колони Траяна і повідомив, що знайшов міріади слідів фарби. Вікторіанські розкопки Акрополіса виявили кілька пофарбованих рельєфів, скульптур та мармурових водостоків. На статуях Августа з Прима-Порти та Сидонському Саркофазі також залишалися яскраві кольори.
У каталозі виставки 1892 року в Чиказькому інституті мистецтв вчений-класик Альфред Емерсон писав, що «літературні свідчення та археологічні докази поліхромії надто сильні та одностайні, щоб визнати їх спірними. Так само сильним було вшанування античності італійськими майстрами епохи Ренесансу. Саме в цю добу білість статуй виносилась в особливу заслугу і по дурниці асоціювалась з величними якостями високого мистецтва — від “чарівного спокою” до “бездоганної чистоти”».
Поклоніння білому кольору було настільки сильним, що довгий час геть заперечувало всі докази. Думки вчених, які намагалися розповісти про поліхромію, пропускали повз вуха. Огюст Роден стукав по грудях і казав: «Я відчуваю тут, що їх ніколи не фарбували». Скульптура та живопис стали незалежними один від одного дисциплінами, а художників, які намагалися їх поєднати, зневажали. У 1850-х, коли британський художник, прихильник поліхромії Джон Гібсон представив свою скульптуру «Забарвлена Венера», — тіло богині було переважно білим, але волосся було золотим, а очі — блакитним — рецензент описав фігуру як «голу, нахабну англійку».
Художник і критик Девід Батчелор у своїй книзі «Хромофобія» (2000) пише, що випадкове ігнорування перетворилося на навмисне заперечення того, що стоїть просто перед тобою. Марк Еббе, який став лідером руху за визнання античної поліхромії, вважає, що, коли така помилка постійно відтворюється, ви повинні запитати себе: «Cui bono?» — «Кому це вигідно?». «Якби ми не бачили у цьому вигоду, ми б так не чіплялись за будь-які докази на користь монохромності статуй. Нам це корисно за цілим рядом припущень про культурну, етнічну та расову перевагу. Ми виграємо з точки зору того, що західна культура була раціональнішою. І я не кажу, що в Греція та Рим не були унікальними, але ми можемо побачити, як насправді виглядало наше минуле, якщо розширимо наш горизонт поглядів».
У 20 столітті вчені були ще дуже далеко від визнання античної поліхромії. Але швидше з естетичних причин, ніж з расових. Модернізм звеличував абстракцію білих форм і висміював будь-яку реалістичність у скульптурі. В есе «Пуризм» (1920) архітектор Ле Корбюзьє писав: «Давайте залишимо сенсорне захоплення спілкування з тюбиком фарби тим, хто займається фарбуванням текстилю». В Італії та Німеччині фашистські художники створювали скульптури ідеальних фігур із білого мармуру. Після Другої світової війни європейські архітектори прийняли нейтралітет у питанні поліхромії та створювали в тому числі й скромні білі простори, такі як будівля парламенту у Бонні.
У 2007 році. Джованні Веррі, викладач в Інституті мистецтва Курто в Лондоні, розібрався, як виявити античний пігмент, знайомий нам як єгипетський синій. Він має значну здатність до люмінесценції під інфрачервоним освітленням. Веррі виявив, що на цифрових фотографіях, зроблених під таким світлом, він блищав, як льодові кристали. Еббе бачив таке сяйво на двох римських погруддях. Він планував взяти зразки пігменту, щоби проаналізувати їх хімічний склад.
Грегорі Дейл Сміт, фахівець в Художньому музеї Індіанаполіса, зробив витяг зразків, найбільший з яких — розміром з крапку наприкінці цього речення. Для дослідження він використовував безліч фантастичних інструментів, серед яких: хірургічний скальпель, вольфрамова голка і щітка зі щетиною, зробленою з волосся оленя. Сміт, який приїхав до архіву пізніше того ж дня, сказав мені, що навіть не став пити кави — його руки мають бути твердими як ніколи.
Джулі Ван Вурхіз, професор мистецтв в Індіанському університеті, приєдналася до мене та Еббе разом із Джульєттою Гревер Істрабаді, куратором античного мистецтва в цьому музеї. Ми мовчки дивилися на статуї, ніби ми були на вечірці і чекали поки вони вимовляють тост.
Еббе розповів таке: «З 1960-х до 2000-х люди думали: “Ну так, на них є колір, але нічого з цим не поробиш — його недостатньо, він надто мікроскопічний“. Але за останні кілька років стало легше виявити ширшу палітру кольорів, використовуючи неінвазивні технології, наприклад, рентгенофлуоресцентний аналіз (який може ідентифікувати будь-які елементи в пігментах). Античні органічні барвники — наприклад, тирський пурпур, виготовлений із залоз морських равликів — найважче виявити, але вчені вже досягали деяких успіхів, використовуючи спектроскопію комбінаційного розсіювання на поверхні, що оцінює молекулярну вібрацію. Озброєні цими технологіями куратори та фахівці починають “перерозкопування у наших власних музеях“, як розповів один учений — переглядають об’єкти, які вважалися безбарвними».
45-річний Еббе, високий і худий, був одягнений у темний костюм і краватку у квіточку. Через свою невичерпну енергію та ентузіазм він нагадує актора, який грає молодого винахідника. Він розповів, що під час першого огляду скульптури з ознаками поліхромії він розглядає її годинами. Для цього він використовує пристрої, серед яких збільшувальне скло і LED-лампа, прикріплена до голови. Він дав мені його приміряти цю конструкцію; виглядало як дивна версія лампи шахтаря. “Я намагаюся донести до всіх, що вони мають купити такий пристрій для походів у музей”, — сказав він. (Він радить тим, хто купив цей девайс, прибирати руки за спину, коли вони наближаються до об’єктів, щоб не напружувати охорону.)
Поки я оглядала бюсти, він сказав мені: “Ви можете побачити набагато більше. Коли ваші очі пристосуються, ви зможете помітити деталі”. Я нахилилася і подивилася на плащ імператора: на білій поверхні проступали крихітні плями у формі сльози пурпурово-синього кольору.
«Такий синій і білий — це базовий шар, — сказав Еббе. — І для білої частини, мабуть, використовували свинцеві білила, одні з найнепроникніших білих кольорів. Потім цей шар зникає під пігментом, що увібрав у себе низку елементів — єгипетський синій і насичений ртуттю червоний пігмент — можливо, кіновар. Це добрий приклад того, що античні митці любили фарбувати свої скульптури у декілька шарів».
Еббе та Ван Вурхіз зацікавлені не так у тому, які кольори використовувалися в античності, як у тому, як їх наносили на об’єкти: як скульптори підготувлювали кам’яну поверхню перед нанесенням пігменту, як вони додавали відблиски та затінення на обличчя. Вивчення цієї теми допоможе вченим створювати найбільш наближені до оригіналу факсиміле, а також дозволить з’ясувати, як живопис та скульптура працювали у тандемі в античному світі. Скептики замислюються, чому грецькі та римські скульптори працювали з такими прекрасними матеріалами, як паросський мармур, і наносили на нього фарбу або покривали позолотою з дорогоцінним камінням. Але якщо скульптори та художники працювали разом як партнери, з розумінням того, як правильно підібраний колір може покращити роботу, поліхромія набуває більш естетичного значення.
«До нас дійшла цікава історія про Праксителя, грецького скульптора з 4 століття до н. е. Коли його питали, які свої статуї він вважає найкращими, він називав ті, до яких „приклав руку“ Нікій, головний художник тих років». Еббе зазначає, що в античній Римській імперії статуї не містилися в галереї — їх виставляли на вулиці чи в житлових будинках. Пофарбовані в реалістичні кольори скульптури неминуче зливалися з дійсністю, особливо при тьмяному освітленні. «Специфічна естетика цього періоду також сприяла одному візуальному трюку, — каже він. — Ти йдеш на вечірку в Помпеях, а там стоять статуї голих гомоеротичних юнаків. На вечірці ти помічаєш хлопчиків-рабів, таких же засмагло-бронзових, як статуї. Спершу вони стоять на місці. Потім вони починають рухатися, прямо як статуї „рухаються“ у відбитку басейнів та фонтанів. І ти розумієш, що трохи перебрав із алкоголем…»
Ван Вурхіз продовжує: «… І ти підкликаєш свого хлопчика-раба, але це виявляється статуя. А раб підходить з іншого боку і наповнює твій келих».
Еббе додає: «Сучасне мистецтво, можна сказати, вбиває ці речі — перетворює їх на те, чим вони не були та не мають бути».
Одна з переваг використання наукових методів визначення поліхромії у класичній скульптурі полягає в тому, що такий протокол процедури надасть археологам право шукати кольори, перш ніж очищати артефакт. Важливі античні об’єкти знаходять і сьогодні. Еббе зазначає, що нещодавно в Нікомедії, Туреччина, знайшли цілу колекцію римських історичних фризів, що були «викупані в пурпурі».
Еббе та Ван Вурхіз нарікали, що навіть зараз такі об’єкти нещадно вичищаються. “Пам’ятаєш, як вони відмивали шлангом статуї у дворі?” — питала Ван Вурхіз Еббе, нагадуючи розкопки в Туреччині, на яких вони обоє працювали.
“Вони ніби змивали бруд з тачки”, — говорить Еббе. Імпульс очистити колір приходить не через ворожість до кольору, а через «хвилювання відкривача». Тобі хочеться зрозуміти, що ж ти знайшов. Археологія — це неквапливе заняття. Уяви собі: останній день розкопок, і ти нарешті щось знаходиш. Перше, що ти хочеш зробити: зробити об’єкт розбірливим. Цей імпульс має бути вивіреним. Ти повинен ставитись до відкриття як до надання першої допомоги. Ти маєш стабілізувати пацієнта. Менше означає більше. Візьми свою знахідку, оберни її в щось на кшталт нейтральної бавовняної марлі і поклади на полицю в безпечне місце. Потім клич нас, і ми проведемо мікророзкопки поверхні об’єкта». Цей процес має закінчитися дуже швидко, тому що шар ґрунту на об’єкті висихає, і «малюнки на ньому буквально розшаровуються разом із брудом».
Після того як ми оглянули бюст Юлії, Ван Вурхіз помітила волосинку, що стирчить з перуки. Стало зрозуміло, що вона носила перуку, щоб виглядати модно, а не приховати свою плішивість. Її обличчя було так дбайливо змодельовано, що можна було побачити, де її щока починає трохи провисати. Вона мала горизонтальні складки навколо шиї — так звані кільця Венери — і чудову монобров. Всі ці деталі олюднюють її. Цікаво, чи шкодував колись Еббе про те, що уявляє подібні скульптури виключно в яскравих кольорах, які велик кількість людей визнала б кричущими та безвкусними.
Вперше я побачила статую, розмальовану подібно до оригіналу, у Нешвіллі. У 1897 році в міському парку було зведено повноцінну копію Парфенону, в якій була гігантська статуя Афіни. На мій погляд, постать виглядала жахливо: її позолочений халат сліпуче мерехтів, очі були ляльково-блакитного кольору, а губи були немов узяті з реклами помади. Це нагадало мені роботи Джеффа Кунса, які впиваються своєю вульгарністю. Однак Еббе запевнив мене, що забарвлена Афіна відповідає естетиці оригіналу з 5 століття до н.е.
Деякі з побачених мною забарвлених копій здавалися більш елегантними та переконливими. Але, хоч я розумію всю важливість визнання поліхромії, я досі іноді віддаю перевагу примарній елегантності білого мармуру.
Коли я поділилася цим почуттям з Еббе, він сказав: Одне іншому не заважає. Ми можемо дивитися на ці речі та захоплюватися їхньою монохромією. Але ми також можемо відновити античну естетику та виправити неправду». Він запевнив мене, що навіть найпалкіший фанат поліхромії не мазатиме сучасну фарбу на античні об’єкти.
То як же ми повинні зображати кольори класичного світу в музеях? Виставка «Боги у кольорі» перевернула наші уявлення про античність. Остергард сказав: «Розфарбована копія поруч із оригіналом по-справжньому бентежить публіку. Це вражаюче успішна піар-компанія».
Але Еббе, як і багато інших вчених, з якими я говорила, не поділяв такого захоплення щодо виставки «Богів у кольорі». Він вважав забарвлення надто плоским і непроникним. Штукатурка, з якої виготовлено більшість копій, поглинає фарбу не так, як робить це мармур. Його також турбував той факт, що всі статуї «виглядали за великим рахунком однаково, коли насправді мали б надзвичайно відрізнятися».
Брінкманн зробив кілька реконструкцій із синтетичного та справжнього мармуру (надзвичайно дороге задоволення). Виявилось, що ці матеріали відбивали світло значно краще, ніж моделі зі штукатурки. Сесілія Бронс керує проектом «Відстеження кольору» у Гліптотеку, який досліджує всі античні об’єкти щодо наявності слідів фарби. Вона захоплюється реконструкціями Брінкмана, проте вважає, що відвідувачі музею можуть сприйняти їх надто буквально. «Репліки краще сприймати як інтерпретації, — каже вона. — Важко пояснити публіці, що реконструкції — це лише реконструкції, і ми не знаємо точно, як виглядали оригінали».
Джованні Веррі вважає: «Недостатньо одного знання конкретних пігментів та матеріалів для фарби. Є ще й техніка — стиль, чутливість». Щоб фарбувати, як античний художник, потрібна справжня подорож у часі. «У нас дуже багато знань, яких не було в них. Ми пережили дві тисячі років історії, зокрема історії мистецтва. Це дуже важко забути».
Веррі, як Еббе, вважає, що цифрові відтворення — комп’ютерна анімація та подібні до неї — можуть запропонувати те, що не можуть запропонувати фізичні реконструкції. Їх можна виправляти, якщо з’явиться нова інформація, і вони можуть показати, як виглядали різні версії об’єкта. Веррі створив таку цифрову реконструкцію кілька років тому після того, як попрацював над слідами поліхромії на Голові Треу — ідеалізованій фігурі жінки, створеної у 2 столітті н.е., яка знаходиться в колекції Британського Музею. Веррі виконав, як він каже, “цифрову пересадку обличчя”. Він визначив пігменти, які покривали скульптуру: єгипетський синій змішаний із рожевим на шкірі та з білим на очах; жовта та червона охра на волоссі; мареновий колір на губах. Він також навчився копіювати витончені техніки малювання на фаюмських портретах. Результат виходить вишуканим та натуралістичним.
Коли за рік чи два в Індіанському музеї закінчать реновацію, у ньому з’явиться особлива виставка з бюстами Северуса та Юлії. Щоб показати оригінальну поліхромію, Еббе та Ван Вурхіз вирішили використати проектор. Так, вони спробували просто проектувати колір на статуї. (Колекція фризів у римському Музеї Ара Пачіс була представлена саме в такий спосіб.) Друга ідея: проектувати анімацію, в якій кольори з’являються поступово. Таким чином, ніби повторючи послідовність фарбування.
Еббе та Ван Вурхіз доведеться ще багато чого з’ясувати, особливо коли справа дійде до кольору волосся та кольору шкіри. У них немає підстав вважати, що на шкірі та волоссі бюстів немає пігменту, але вони його ще не знайшли. “Відсутність свідчень — це не свідчення відсутності”, — написав мені Еббе в електронному листі.
Пізніше, в іншому листі, він зазначив, що більша частина римської еліти «походить від різноманітних племен — берберів, арабів, трансільванців, дунайців, іспанців і так далі». Він також зазначив, що скульптури стародавніх африканців іноді вирізувалися з чорного каменю типу базальту, а потім уже зверху наносився червонувато-коричневий пігмент для створення реалістичного ефекту. Один такий приклад знаходиться в Музеї мистецтв та ремесел у Гамбурзі — голова маленького хлопчика першого століття до н.е.; червоний колір все ще видно на носі та щоках.
Северус та Юлія були римлянами, але не італійського походження. Северус був із елітної берберської сім’ї у Лівії. Юлія народилася в сім’ї священика в Емесі, Сирія. Збереглося панно із зображенням цих двох, відоме як Берлінське тондо: борода, що сивіє та каштаново-коричневий колір обличчя у Северуса; Юлія світліша, з темним волоссям та яскравими очима. Тондо допоможе Еббе та Ван Вурхіз у їхній роботі над бюстами так само, як фаюмські портрети допомогли Веррі.
Найпростіший та найдешевший для музеїв спосіб звернути увагу на поліхромію — це говорити більше про це на екскурсія та писати про це на табличках експонатів. У липні Джина Борромео, куратор у Музеї при Школі дизайну Род-Айленда, проводила мене по грецьких і римських галереях і вказала на табличку, яку вона зробила в 2009 році: «Сліди червоного пігменту, що збереглися, досі видно на волоссі фігури. Це підтверджує, що більшість античних статуй були яскраво розмальовані». Але Борромео вірить, що в пропаганді поліхромії ніщо не може зрівнятися із експонатом, який зберіг оригінальні фарби. У 2016 році вона добилася отримання подібної етруської урни.
Вінценц Брінкманн, який очолює антикварний відділ при Лібігхауській колекції скульптур у Франкфурті, розповів мені, що перегляд класичних скульптур у кольорі робить набагато більше, ніж просто дозволяє уявити їхній оригінальний вигляд. Цей процес допомагає зрозуміти, що «все, що здається таким очевидним і точно встановленим, насправді таким не є». Інакше кажучи, один лише вид цих кольорів допомагає людям зрозуміти себе. Хіхикаючи, він додав: “І нам це дуже подобається”.
Оригінал: The New York Times
Автор: Маргарет Толбот
Сподобався переклад? Підтримай наш проєкт:
Monobank: 5375414125125293
Приватбанк: 4149439312593316
