серпень 2004: Польща
У 2003 році я їздив тільки на футболи по Україні. А от у 2004му, зокрема завдяки переходу на нову роботу, наважився поїхати у Польщу. Мову знав уже більш-менш непогано завдяки інтернету й ТБ. Проклав маршрут через найвідоміші міста у різних регіонах, причому щоб зекономити на ночівлях, запланував нічні переїзди поїздами Вроцлав-Ґданськ та Ґданськ-Варшава. Місця ночівлі теж вибирав заздалегідь в інтернеті, це були хостели ціною від 40–50 (Краків і Вроцлав) до 100 (Варшава) злотих. Не пам’ятаю, який тоді був курс, але цікаво, що інфляція в цій галузі невелика: і зараз, у 2020му, в Польщі легко знайти готель за 100 з невеликим злотих.
Кордон я перетинав автобусом Львів — Перемишль, і це було яскраве враження. Старенький автобус, в якому пасажирки розкрутили які тільки можна підкладки й частини оббивки — для того, щоб прикордонники ще раз усе розкрутили й перетрусили. Частину товару ці жінки ховали на собі під одягом. Зрозуміло, що кордон ми проходили дуже довго. Більше я такими автобусами старався не їздити.
З Перемишля доїхав поїздами до Кракова (вперше дізнався, що можна взяти один квиток на кілька поїздів з пересадкою), а там у першому ж трамваї від вокзалу мене оштрафували на 100 злотих. (У Києві тоді діяло “правило”, що протягом першої зупинки пасажир має час, щоб купити квиток і закомпостувати його, тому я зайшов і роздивлявся схему руху. Але в Кракові інший принцип: якщо пасажир не пішов одразу по квиток до водія, його можна штрафувати. А водій, до речі, продає квитки за збільшеною ціною, і гроші йому слід давати точною сумою без решти).
Було прикро, але я не став тиснути на жалість, заплатив і ми досить дружньо побалакали на зупинці: які плани на подорож, що там в українській політиці і як пройти до того хостелу Trzy Kafki.
У Кракові в мене було 2 ночівлі. В один день з’їздив у містечко Величка на знамениту соляну шахту. А на другий день уже з речами добрався до Освенцима (довго чекав на проміжній станції, бо якось не пощастило з розкладом).
З того разу пам’ятаю, що місто тут називають Освенцим, а концтабір тільки німецькою назвою Auschwitz. Сходив у музей, але з цього візиту майже нічого не пам’ятаю, та й фотоапарат залишив у сумці на вокзалі. У сусідньому селі розташований колишній табір Бжезинка, або ж Birkenau — туди я вже не пішов.
Звідти добирався до Вроцлава. Поїзди в районі Катовиць повзуть повільно, а далі до Вроцлава — вже з нормальною швидкістю, але відстань чимала, і добрався в місто на Одрі я вже ввечері. Ночував я в хостелі — здається, студентському гуртожитку, який стає хостелом на час канікул — на іншому березі річки. У Вроцлаві вперше побачив велодоріжки.
І Вроцлав, і Ґданськ (плюс Сопот і Ґдиня), і Варшава стануть вузловими точками для багатьох моїх подорожей у наступні роки. Тому вже важко пригадати, що було побачено саме в той приїзд. Пам’ятаю, що на пляжі поблизу Сопота бачив сімейство диких кабанів, яке виходило з лісу. А у Варшаві ходив у зоопарк і переходив по мосту з одного берега Вісли на другий. І ще дорогу з Ґданська до Варшави вночі: один вагон був зайнятий дитячим табором, решта переповнені, і довелось простояти всю дорогу в тамбурі (з пів першої до п’ятої ранку, чи якось так).
От у Більську-Підляському я після того разу більше не бував. Доїхав вранішнім поїздом до Білостока, а звідти на автобусі до цього містечка, в якому видається україномовний журнал Над Бугом і Нарвою (тільки деякі статті ідуть польською, а деякі місцевою говіркою). Зідзвонився з його редактором Юрієм Гаврилюком (тоді ще були телефонні картки і автомати), з яким був знайомий за його приїздами до Києва. Та й загалом я тоді вів активне онлайн-життя, писав листи в редакції та зависав на форумах (ну й редагував власний футбольний сайт). Пан Юрій возив мене в сусідні села, знайомив з різними людьми і нагодував обідом. Зі мною він говорив літературною українською, а з усіма довкола своєю говіркою (поліський діалект української з деякими білоруськими елементами, напр. не “робити”, а “робіті”). На те, що з Підляшшя я виїжджатиму через Білорусь, він сказав щось типу: “нащо тобі туди треба?”
А я хотів, по-перше, знову побачити Гродно, яке дуже сподобалось з першого візиту 2 роки тому. По-друге, мав зустрітися з іще одним знайомим. Валер Руселік був редактором незалежного, “самвидавного” часопису “Далягляд”. Роком раніше під заголовком “Падарожжа украінскага акына” (бо як казахський акин — що бачу, те й пишу) в журналі надрукували мою розповідь про перший в житті приїзд до Білорусі, і тепер у мене була нагода отримати примірник зі своєю статтею. Через мою похибку — назвав неточний день приїзду в Гродно — зустріч вийшла дещо скомканою. Але пам’ятаю, як ми побували біля середньовічної церкви Каложа над берегом Німану та біля замків (Новий і Старий) над річкою, а потім прийшли на вокзал, і я чи не в останній момент вскочив у причіпний вагон такого ж поїзда Гродно-Брест, що й двома роками раніше.
Це я трохи забіг наперед, а переїзд із Польщі в Білорусь означав ще одну безсонну ніч. Поїзд Білосток-Гродно вирушав після опівночі, а прибував о 3-ій ранку. По приїзді нас випустили в зону контролю на вокзалі, і митника зацікавили пара десятків примірників “Над Бугом і Нарвою”, подарунок від пана Юрія. Втім, він переконався, що література не має стосунку до його країни, і допоміг мені скласти їх назад у сумку.
Ранку я чекав на другому поверсі гродненського вокзалу. Сюди-туди ходив міліціонер і казав “Мужчина, не спите”, коли бачив, що когось дуже хилить у сон.
З Гродна якось не залишилось фотографій (може, плівка закінчилась, а може, після кількох польських міст воно мене вже не так вражало, як уперше). З нічного поїзда я вийшов рано-вранці в Пінську. Спершу планував подивитись і це місто, але так вийшло, що першим, що я там побачив, був автобус Пінськ-Рівне, і не роздумуючи пішов брати квиток. Шматочок Білорусі ми проскочили дуже швидко, а от по Рівненській області, через Дубровицю і Сарни, їхали кілька годин. Пообідавши на рівненському автовокзалі, сів на маршрутку до Києва й незабаром опинився вдома.
(записано — лютий 2020)