Травень 2013: Стамбул (1)
2–3.05.2013
2 травня — прибуття
Виліт з нового терміналу D в Борисполі. Великий, просторий. Реклама Turkish Airlines, якими я лечу, та їхня квиткова каса. Літак прилетів на моїх очах, у нього стоянка в Києві хвилин 30, і летить назад. Турецькі стюардеси і музика в салоні. У кожного пасажира на спинці сусіда спереду інтерактивний монітор! Можна слухати музику, дивитися фільми, переглядати карту з поточною позицією літака. А можна грати в шахи… я дуже захопився і виграв у комп’ютера 3 партії з трьох (останню вже в аеропорту Ататюрка після посадки, боявся, що не встигну). Літак повний. Вегетаріанський сніданок (у мене), непогано; а помаранчевий сік — дуже смачно! (А крім вегетаріанського та “стандартного”, можна було вибрати опції “кошер”, “халяль” і ще декілька).
І ось печатка в паспорті стоїть, багаж забрав, турецькі ліри зняв на банкоматі й шукаю станцію метро. На вулиці приємно, тепло. Купив Istanbul Card, на яку накопичуються поїздки міським транспортом. 6 зупинок на метро, а далі трамваєм: обидві мережі нові та розширюються. Був час, коли всі трамваї та тролейбуси у Стамбулі ліквідували. Згодом відновили трамвай — 2 сучасні лінії: класні нові поїзди, швидко, відокремлено (крім центру міста) бордюром чи сіткою від машин. Та ще 2 ретро-лінії, їх відродили в такому вигляді, як вони існували у 1960-их (про обидві буде в подальшому описі!) Коли вийшов з трамвая на станції Fındıkzade (до готелю ще треба було пройти близько кілометра), відчув смак життя в цьому місті. Деякі жінки та дівчата в традиційному одязі, коли видно тільки обличчя, а всі інші частини тіла закриті. Інші у звичайному. Є обличчя «явно турецькі», а є цілком «наші», з русявим волоссям. Машин усюди багато, практично всюди затори, ще багато мотоциклів, а стиль їзди «південний», тобто кожен має бути першим, усі квапляться і затримка в 1 секунду викликає нетерплячі гудки. Велосипедів мало (тут ще й рельєф для них непростий). Доволі колоритний район, не туристичний, в якому я знайшов собі готель. Вулиця Cerrahpaşa (Джеррагпаша) неширока, але жвава: гасають автобуси, таксі, мотоцикли та інші, а на тротуарі торгівля продуктами. Також багато кафешок. Серед продуктів важливе місце займає вода — найчастіше 0,5 л і негазована. Її можуть продавати хлопці уздовж вулиць, коли машини повзуть у заторі — торговці ходять між машинами й пропонують пляшки. Взагалі багато вуличної торгівлі, а тротуари часто вузькі. Пішоходам важко і йти тротуаром, і переходити вулиці. Переходи облаштовані не завжди зручно, тож вони теж часто порушують правила. «Будь турком!» — казав я собі й кидався в бій. В Україні ми більш-менш звичні до такого, а якби я був німцем чи білорусом?
У готелі, коли я прийшов, покликали хлопця, який зустрів мене словами «Добро пожаловать». Він з Туркменістану, звати здається Рустем. Зустрічає мене як найкращого друга і питається, як справи — сама гостинність. Я кинув речі в номері, трохи умився і мерщій на вулицю. По Cerrahpaşa вийшов на більшу вулицю, там де ходить трамвай. Величезна кількість машин, затор. Розумієш, як багато людей тут живе — 13 мільйонів. Пішов навмання, обираючи вулиці, які цікавіше виглядали. Мечеті, вузькі вулички (такі вулички часто дратують, іти особливо ніде, і ще мусиш давати дорогу машинам). Цікаво, що при кожній мечеті є туалет з написом WC Bay Bayan (“Панове Пані”). Беруть по 1 лірі (4,5 грн.). Також ліра — ціна бублика, якими торгують на вулиці, чи стаканчика соку (свіжовидавленого!), чи чаю/кави в автоматі. Малими вуличками вийшов на велику, заблоковану затором. Один за одним автобуси різних маршрутів. Ця вулиця вийшла на міст через Haliç (затока Босфора, також відома як Золотий Ріг), який ділить європейську частину на Старе та Нове місто. Переходжу в Нове. На мосту чоловіки ловлять рибу. На іншому березі було не дуже цікаво. По вулиці торгували сантехнікою, інструментами й таким іншим. А з неї кілька крутих узвозів вели вгору, туди де мала бути вежа Galata Kulesi, що я її бачив ще з мосту. Узвози крутіші за наші київські. На вежу можна піднятися, але стоїть довга черга — не хочу чекати. Іду далі покрученими вуличками. Станція метро Şişhane. Ця лінія М2 поки не перетинається з М1, якою я їхав з аеропорту. Хотів поповнити свою карту, але тут нема такого автомата.
Піднімаюся назад (довго, бо станція досить глибоко під землею) і на стіні вестибюля бачу старий трамвай. Це тут поруч ретро-лінія Tünel — Taksim. Іде по вулиці İstiklal, яка раніше (за Османської імперії) називалася Перá — це була головна «європейська» вулиця Стамбула. Центр життя європейців, що сюди потрапляли — тут і зараз консульства Росії, Голландії, німецька книгарня, католицька церква. На трамваї катаються туристи. Набивають його вщерть і ще хтось на «ковбасі» висить. Істіклаль запруджений народом, багато іноземців. Є автобуси поліції з заґратованими вікнами та передками. Напередодні, 1 травня тут були заворушення! Демонстрантів не пустили на площу Таксім, начебто розганяли сльозогінним газом. Сьогодні на Таксім вийти можна. Великий турецький прапор (вони це люблять). Цікавлюся інформацією про Round Trip, тут як у більшості європейських міст є такі двоповерхові автобуси. Ну може ще зберуся. Спускаюся в метро, щоб поповнити карту. Дівчина в черзі щось питає турецькою, а на моє I don’t speak Turkish, sorry лише усміхається.
Далі йду від Таксіма бульваром, повертаю на вулицю, що стрімко йде вниз, має вести до моря. Стадіон İnönü, де грає клуб Бешікташ. Внизу біля берега велика мечеть, кафе з видом на Босфор (зайшов, сфоткав) та вхід у якесь цікаве місце. Там на вході рентґеном просвічують мої речі. Але всередині палац Dolmabahçe (“Палац на Набережній”) вже закритий для відвідувачів, можна лише обійти вежу з годинником — виходжу. Далі йду дорогою вздовж берега. Красива алея з платанами. Причал човнів Бешікташ і майданчик — кінцева багатьох автобусів. На інший берег поїду згодом, а сьогодні підіймаюся бульваром, забитим машинами, плануючи знайти іншу дорогу назад, ніж та, якою прийшов. План сумнівний, бо по карті чіткого маршруту не бачу, а лише здогадуюсь, що десь там я вийду на лінію метро М2 і нею повернуся на Таксім. (Прим. 2020 року: тоді смартфона з Ґуґл-картами у мене ще не було, а карта малась на увазі паперова!)
Вечоріє. Підйом досить важкий. Але не хочу вертатися (впертий віслюк), іду вгору. На світлофорі звертаю на інші вулиці й намагаюся реалізувати план. Але не виходить. Вулиці плутані (бо рельєф). Злюся на місто, вулиці вузькі й малі, й по них гасають машини, і незрозуміло, де буде велика магістраль зі станцією метро. Коли сідає сонце (десь 20:15), в усіх мечетях через динаміки співають муедзини. Здається, це робиться 5 разів на добу. О 5-ій з чимось, потім о 13 (південь у літній час), 17, 20:15 на заході сонця, і ще один раз ввечері. Біля мого готелю велика мечеть із хорошим динаміком, ну про це мене на booking.com попереджали. Так от, муедзини о 20:15 застають мене на малій вулиці, що веде круто вниз. Станції так і не знайшов, а виходжу на більшу вулицю, що має знову вивести на причал Бешікташ. Робити нічого, за деякий час я вже там, повертаю до вже знайомого палацу Долмабагче, а далі добра новина в тому, що за 100 м звідти Kabataş — кінцева трамвая Т1, яким можна повернутися у «мій район». Трамваї мають велику популярність: на кінцевій ще можна сісти, а далі він порядно наповнюється. Їхати досить довго. У т.зв. своєму районі я трохи заблукав, але зрештою розібрався.
3 травня — день другий
Після сніданку виходжу надвір (взяв парасолю, бо небо зранку якесь несонячне). Сьогодні йду іншим шляхом: впоперек моєї Cerrahpaşa в бік моря, через територію одного з факультетів університету. Там далі треба перейти колії електрички і потрапляєш на вулицю, що йде вздовж моря. Але море не дуже видно, бо між вулицею і ним смуга парків, які чомусь закриті колючим дротом. Начебто ще не завершені. Парк Туркменістану (теж за колючкою), там прапори обох країн і чийсь пам’ятник (Туркменбаші?) Далі Yenikapı («Нова брама») — морські причали, звідки ходять катери в місто Yalova, з якого можна доїхати далі до Бурси.
Повертаю від моря, ще раз переходжу залізницю. Заодно зайшов на станцію. (Нічого особливого, розклад електричок і прохід на перони по турнікетах). Переходжу надземним переходом через вулицю і потрапляю в досить цікавий район. Багато готелів, але вулички «непарадні», будинки старі, обшарпані. Ходять люди різних національностей, але не туристи, переважно молоді хлопці, в якихось своїх справах. Переговорні пункти з різними країнами світу. Реклама різними мовами (зокрема, часто російська та арабська). Іноді натрапляєш на старі мечеті. Мечетей втім багато і нових, і старих в усіх районах міста. Поблукавши цими вуличками (орієнтуватись було важко, бо на карті такі вулиці не позначені, а масив великий) — вийшов на трасу трамвая через старе місто, біля станції Beyazit — Grand Bazaar. Вулиця Divan Yolu (“Урядова дорога”) була одною з головних в османський період. Міністри з Дивана ходили нею зі своїх маєтків у султанський палац. Мечеть з похованнями видатних персон навколо неї. Дати позначено в ісламському літочисленні. Тисяча двісті котрийсь, тисяча триста з чимось — додаємо 622 років різниці між “гіджрою” й християнським календарем, і отримуємо 19-те / початок 20-го століття. Сувенірні крамнички: магніти, малі вишиті сумочки й таке інше. Англійська книгарня — багато всякого про Стамбул і Туреччину. Обрав книжку спогадів про життя в останні роки Османської імперії та самовчитель турецької. Дівчина ще пропонувала книгу з історії міста: від візантійських часів до теперішніх. Але й так узяв на 90 TL (понад 400 грн), а головне — знаю, що не матиму часу все прочитати (Прим. 2020 року: обидві книги знадобилися. Книжку Irfan Orga. Portrait Of A Turkish Family читав довгими вечорами після повернення додому. Самовчитель Turkish In Three Month досить толково написаний, дечого з нього я навчився, а потім став розвивати свою турецьку на Duolingo).
Далі виходжу до головних пам’яток міста — Блакитна Мечеть (Султанагмет Джамі) та Ая-Софія (Собор Св. Софії). Султан Агмет прожив близько 30 років, але встиг створити багато цінного, при ньому збудували цю мечеть навпроти Софії. І весь район називається Султанагмет. В мечеть туристам можна лише коли немає молитви. А сьогодні п’ятниця, святий день, коли молитов більше ніж звичайно. Відкриють аж о 14:30. Поки можна лише зазирнути в одне вікно (там і так нічого не видно), ну й можна обійти навколо. Є WC, а є зона для омовінь, причому роздільно для чоловіків і жінок. Крани, з яких піде вода, щоб помити ноги. Іду до Софії: там черга метрів на 50, щоб купити квиток усередину. Чекати не хочу. Теж обходжу довкола, фоткаю, а ще заходжу (безкоштовно, але з рентґен-контролем) у гробниці султанів при Софії. Декілька гробниць, у кожній поховано по 5–30 принців і принцес. Зелені саркофаги різних розмірів. Як заходиш, взуття маєш залишити назовні. Черга не зменшилась, іду далі навколо. Вхід через браму в парк, а там стародавня церква Святої Ірини (візантійці будували у 4 ст., відновили у 6 ст. після пожежі). Дуже цікава. Але входу немає. У палац Topkapı теж велика черга. Іду вниз по стрілці на музей археології. Вхід 10 TL, ще 10 TL за аудіогід (але тут його програма не дуже багата). Музей міститься в декількох будинках. Головний існує з 19 ст. (відкрили ще при султані). Предмети з Близького Сходу — за османських часів сюди, в столицю звозили все найкраще. Написи давніх єгиптян, месопотамців (теперішній Ірак), саркофаги, скульптури. Експозиція про Трою (війна греків з троянцями). Tilted Kiosk — красивий павільйон, в якому зібрали кераміку, плитку з різних регіонів, дуже красиво. Багато експонатів (різні статуї) стоять просто надворі.
Коли все переглянув, на вулиці було спекотно. Прочитав у своєму путівнику про район Eyüp, місце паломництва мусульман, і вирішую туди дістатися. Піднімаюся через натовпи туристів, знову повз Св. Ірину і Св. Софію. Купую смажені каштани: 100 грам, тобто 6 чи 7 штук, за 5 лір. На вигляд точно як київські. Треба чистити від кожури. Досить смачно, але ці були трохи пересмажені. Продавав хлопець років 13, він сам смажить і збирає в купки, також має ваги. Жуючи каштани, уздовж трамвайної лінії виходжу до залізничного вокзалу Sirkeci, що майже на березі протоки. Залізниці між європейською та азійською частинами ще немає, тож це європейський вокзал Стамбула. Коли відкриють проект Marmaray — тунель під Босфором для безпересадкового сполучення, вокзал стане музеєм чи готелем. Старовинні перони, вишуканий будинок — так будували станції в 19 столітті. Кілька електричок на коліях, і рух мінімальний: на табло тільки рейси до недалекої станції кожні 25 хвилин. Тут же музей залізниці, безкоштовний. Документи 1926–27 років, писані ще арабицею. Відрізана «голова» електрички 1950-их років виробництва.
Далі рухаюсь у бік Eyüp, а це треба йти уздовж затоки Haliç. Спочатку кілька базарних вуличок і мечеть, далі уздовж насиченої дороги (турецький трафік! уже більш-менш звикаю), а далі нарешті можна перейти вулицю (кажу собі «Будь турком» і перебігаю на червоне!) і опиняюся на набережній. Рибалки. Зелений скверик уздовж. Приватні моторні човни. Іти треба довго. Десь посидів на газоні. Нарешті міст «Старий золотий», наразі закритий на ремонт. Навпроти нього має бути поворот, показаний у путівнику. Але напевно я пішов іншою вуличкою. Все одно цікаво: старі будиночки, часом дерев’яні, часом напіврозвалені. Мечеть і гробниця когось відомого. Традиційно вбрані бабусі і прохід через старовинну браму: напевно, це те, чого я шукав. Далі починається цвинтар. Щоб увійти, треба піднятися на бордюр, а далі йти вузькою стежиною. Не наважуюся. Родина привезла малу дівчинку, яка вдягнена в теплу куртку. Загалом день, як на мене, спекотний, у сорочці з короткими рукавами почуваюся нормально, а багато турків не те що в коротких рукавах — вони у піджаках, кофтах і часом куртках! Мабуть, у них вищий «температурний поріг», тобто при 25°С їм ще прохолодно, а при 35 буде «нормально». Далі йду тротуаром насиченої вулиці. Спека, тягнучка машин назустріч. По ліву сторону — знову цвинтар, але християнський: хрести. Та брама закрита. Іду до перехрестя, а там можна перейти на іншу сторону й увійти на мусульманський цвинтар. По один бік нові поховання, а навіть часом не поховання, а викуплені на майбутнє місця з прізвищем родини. А нижче зелений простір і похилені старі стовпчики могил. Спустився туди, обережно ступаю і роблю декілька фото. Та мою діяльність помічає охоронець, щось кричить турецькою і перекладає: No photo. ОК — кажу, а свої пару фото я вже маю. Виходжу знов на вулицю і помічаю, що брама на християнську половину відкрита! Ще 30 м до пішого переходу, нарешті дістався і ввійшов. Написи грецькою. Могили 19 і 20 століть. Прізвища часом турецькі на — ΟΓΛΟΥ (oğlu — «син»), а часом болгарські на –ОФ і ОВА. Але літери всюди грецькі. Обійшов пару алейок і знову назовні.
Мусульманський цвинтар дуже великий, він продовжується далі за розв’язкою. Там підземна станція трамвая лінії Т4. Трамвай-метро (вагони скоріш нагадують останнє). Ним я доїхав до Topkapı, великої розв’язки, де має бути панорама 1453 року (завоювання міста турками). Зрештою, на Eyüp я так і не потрапив: по карті згодом побачу, що власне Еюп лежить далі. На розв’язці ще піднявся подивитися шосе згори та глянути на зупинку Metrobüs. Це автобусна лінія з азійського берега на європейський, навколо цілого Стамбула, що їде «окружною дорогою» по виділеній смузі. Великі автобуси з гармошкою чи навіть з двома. Далі йду шукати Панораму, але… вже зачинено (до 17:30, я не встиг лише трохи). Нічого робити, йду вулицею з «моїм» трамваєм Т1 у бік центру. (Тут ще був малий інцидент у туалеті автовокзалу, чи то маршрутко-вокзалу: я поклав ліру, заходячи туди, коли нікого не було, а на виході мене гукає дід. Я показую, що як заходив, поклав ліру сюди, але її там уже немає! Варто було заплатити вже на виході).
Іду вулицею в бік центру повз район, де я висідав з трамвая, щоб добратися в готель. Ноги втомлені, хочеться десь сісти. Але тут лавок якось катма, хоча вулиця загалом широка з нормальним тротуаром. Сісти можна лише в кав’ярні, а їсти я наче ще не хочу. Врешті зупинився в одній: чай з пахлавою «горіховою» за 7 TL. І з новими силами далі, через Аксарай, на підйом, де торгують всяким одягом — щоб далі не підійматися, сідаю в трамвай і їду до берега. Крім російськомовних, тут часто видно туристів, що говорять сербською чи хорватською. Міст через Haliç пішки: красиве сонце на заході і верхівки мечетей. На мосту як звичайно рибалки і торгівці водою. По іншій стороні відкриваю, випадково, ще один вид громадського транспорту: підземний фунікулер Tünel. Їздить один трамвайчик, підйом триває пару хвилин. Це виявляється друга в історії підземка у світі. Придумав один француз у 1860-их роках, бо гора крута і багато людей регулярно мають нею підійматися. Далі знову вулицею İstiklal. Темнішає. Гукають муедзини. Від Таксіма спускаюся на Кабаташ — ноги щось знову втомлені, доплентуюсь до трамвая і їду «додому». На вуличках «мого» району купую воду і Ayran — напій типу кефіру. Смачно ввечері випити. Муедзин увечері і рано-вранці, але мені не заважає!
Записано по свіжих слідах у травні 2013 р. Правки, коментарі 2020–2023.