Травень 2013: Стамбул (2)
4–5.05.2013
4 травня — день третій. Азія
День, на який заплановане відвідування Азії. Знову через Старе місто добираюсь трамваєм до берега. Звідси є 3 напрямки човнів на азійську сторону: в райони Üsküdar, Kadıköy та ще (пором, який бере і машини) Harem. Плавають часто, раз на 15 хв у годину пік, а оплачуються за спільною системою з трамваями та іншим транспортом (IstanbulCard). Мій план переправитися в Üsküdar, звідти пішки дістатися до Kadıköy, а звідти човном назад. Цікаво перший раз в житті опинитися в Азії. Човен 2-палубний, комфортабельний і має багато місць. (Це субота, 10 година, і вільних місць була маса). Допливли хвилин за 15, по дорозі красиві види на мечеті Старого міста, на Дівочу Вежу (Kız Kulesi) і на Ускюдар.
Сонячна гарна погода. Ускюдар зустрічає жвавим рухом: автобуси, маршрутки «dolmuş» і все інше. Великої різниці з «Європою» поки не видно. Підіймаюся головною вулицею. Підйом досить крутий: рельєф на обох берегах схожий. Спекотно. Будинки 6–9-поверхові, не нові. Великий цвинтар на горі. Туалет, в якому теж платять Істанбул-картою, зручно. Підйом припинився, на перехресті можна було обрати напрямок на Кадикей, але я пішов далі на схід, де височіла гора. Нарешті розв’язка, перехрестя з «окружною» дорогою, що йде через один з мостів через Босфор, і де ходить Metrobüs. З надземного переходу фоткаю гору, але зрештою нічого особливого. Гарна велика мечеть видна згори. Далі йду невеликими вуличками, орієнтуючись на назву Kadıköy на таблицях. То житлова забудова, то спортивні поля, потім переходжу автотрасу по надземному переходу, потім цікавий райончик нової забудови, потім будмайданчики, якась велика лікарня і військова установа (режимний об’єкт, про що сповіщають грізні таблички різними мовами).
Що ближче до Кадикея, то більше якогось чи то диму, чи то туману, який фотогенічно окутує те, що на землі. І от нарешті міст через залізницю, під яким у такій же романтичній димці стоять електрички. Це значить, я вже близько. (Азійський залізничний вокзал має бути в Кадикеї, недалеко від переправи). Спускаюся, щоб оглянути вокзал. Красивий, спроектований німецькими інженерами на початку 20 ст. І димка, яка вкриває води затоки одразу за вокзалом. Вокзал носить назву Гейдар-Паша, на честь генерала, який тоді якраз відзначився у війнах, і його ім’ям назвали цілий район. Тут теж ніякого руху, крім електричок раз на 20 хв.
Після вокзалу йду в центр Кадикея, і тут цікаве кулінарне відкриття. Balık-ekmek (риба-хліб), такий собі сендвіч зі смаженою рибою. Коштує 3,50. Продавець розпізнав у мені не-турка і англійською прорекламував свій товар. А далі великий причал з окремим терміналом на кожний напрямок. Тут є й метро, азійська лінія М4.
Роздивляюся район Kadıköy (“Суддівське село”). Досить жваве, туристичне місце: натовпи сунуть пішохідною вулицею. Ось і трамвайні колії, тут має ходити свій ретро-трамвай. Він має №20 і робить кільце по стрілці годинника навколо району. Теж роблю своє кільце: піднімаюся вгору, потім обираю вулиці, які більш симпатичні на вигляд. Гарний район, мабуть найкращий з того, що я побачив на азійському березі. Якби ще було прохолодніше і поменше людей. Кав’ярні (в одній з них беру чай за 2 TL — чай подають у склянках у формі глечика, без ручки), книгарні та навіть книжковий базар. Забудова 3–4-поверхова, іноді дерев’яна.
Повертаюся на причал, і потроху розумію, що романтична димка має таке значення, що човни через протоку не ходять. В інформаційному павільйоні жіночка сказала, що мені треба їхати на Ускюдар і плисти звідти. А скільки це може тривати? «Може, годину». Назад на Ускюдар… цього разу вже не пішки. Переглядаю всі перони великої автобусної станції, шукаючи цю назву. От і автобус, він уже набрав пасажирів і поволі від’їжджає, але передні двері ще відкриті. Тут це нормально: двері відчиняють до зупинки, а зачиняють уже після старту, даючи шанс тим, хто ще бажає влізти. Всередині тіснява, а швидкість поки пішохідна — затор на всі 3 смуги, і скільки триватиме поїздка, передбачити важко. Після декількох зупинок пересуваюся ближче до кінця салону (бо пасажири заходять у передні двері, а виходять через інші). В одному місці автобус так загальмував, що всі трохи полетіли. Впізнаю деякі місця, де я йшов пішки. Нарешті, коли бачу, що ми маємо бути вже близько, виходжу і далі йду своїм ходом. Правильно зробив, бо транспорт на під’їзді до кінцевої — причалу Ускюдар — плентається в заторі. Але що на причалі..? тут також нічого не плаває. Димка вкриває перші декілька метрів над поверхнею води. Люди стоять навколо терміналів або сидять на газоні. Теж сідаю на кілька хвилин перепочити й подумати. Простій може тривати ще кілька годин. Звідси добре видно міст через Босфор (по карті це десь 3 км). По ньому ходить Метробус. Піду вздовж моря.
Набережна симпатична: велике рятувальне судно. Жінки з дітьми сидять на лавках та на газонах. Відходжу метрів 300 і роблю декілька гарних кадрів, коли помічаю, що пару катерів уже вирушило в обох напрямках через протоку. Все-таки через море краще, і тут я більш-менш орієнтуюся, що буду робити на тому березі. А від Метробуса ще невідомо як добиратися. Тому повертаюся на причал. Тут, зовсім не чекаючи, можна пройти на катер, який одразу вирушає. «Морська», збільшена версія катерів, що ходять у нас по Дніпру: нижня палуба закрита з великими скляними вікнами, а верхня під навісом. Комфортно і швидко добігає до Бешікташа. Звідси я йду далі на північ, у напрямку моста через протоку — ідея, підказана путівником. Продовження платанової алеї, яку бачив у перший день. 3 смуги автомобільного руху (середня — реверсивна, міняє напрямок залежно від пори дня). Красиві дерева впритул до проїзної частини. Незабаром велика мечеть у ремонті і поворот у великий парк.
Парк Yıldız («Зірка») був мисливським угіддям султанів. Запахи квітучих дерев. Автомобілям сюди теж можна, але за гроші. В парку є два старовинних «кіоски», тобто павільйони. Піднімаюся зеленою стежиною. Відпочиваю на лавці. Тут справді приємно, бо в місті небагато квітучих дерев. Далі алейками парку, які зрештою виводять, як і обіцяно в путівнику, на вулиці передмістя Ortaköy. Рибацьке село на березі, яке стало популярним місцем відпочинку на вихідних. Мальовничі покручені вулички, а коли перейдеш трасу, потрапляєш у прибережні квартали з кафешками, причалом і торгівлею сувенірами. Тут в одному ресторані з дуже гарним видом на море з 3-го поверху я дозволив собі розкішну вечерю: риба з картоплею фрі, пахлава і чай — усе разом за 40 TL, тобто 180 гривень! (Прим. 2022 року: вирішив це залишити без правок. Тоді в 2013-му обід за 180 грн здавався мені розкішшю, в Києві ціни були значно нижчі). Просто на березі велика мечеть у реконструкції, а міст через Босфор простягнувся майже над головами, в декількох сотнях метрів. Сувенірний ринок. Великі ляльки дівчат у традиційному одязі, таких у Стамбулі не бачив. Продавчиня середнього віку теж розпізнає іноземця і звертається англійською. Ляльки коштують 20 та 25 лір.
Потім, ще покружлявши вулицями Ортакея, повертаюся на трасу з думкою під’їхати автобусом. Але порожній автобус від’їхав раніше, а зараз на зупинці ціла черга. Вирішую пару зупинок пройтися пішки, та зрештою йду пішки (і так робить багато інших людей) до самого Бешікташа. Тут на березі стоять 2 розкішні готелі. Далі повз палац Долмабагче та причал Кабаташ. Стемніло. Фотографую вогні протилежного берега, а також великий міст, троси якого підсвічуються різними кольорами. Ще кілька кварталів пішки, але тут у цілому не дуже цікаво. Велосипедисти по вулиці, деякі групами по 2–3 особи. Мечеть Kılıç Ali Paşa. Далі сідаю на трамвай і «додому».
5 травня — день останній
Останній день, неповний, на який не було особливих планів. Вранці після сніданку розрахувався за готель (я пропонував це зробити в перший день, але туркмен Рустем сказав, що з цим можна почекати. 3 ночі коштували 105 євро). Знову на «трамвайну вулицю» (вона до речі носить ім’я покійного президента Турґута Озала), але не кваплюся і йду в напрямку центру пішки. Купив англомовну версію турецької газети за 2,50. На розкладках із взуттям/білизною/футболками видивляюсь, чи немає устілок, бо мої стерлися і через це так важко ходити вечорами. Але очима не бачу, а як вони називаються англійською, не знаю. Біля зупинки Laleli звертаю увагу на руїни античних колон. Ця центральна вулиця існувала ще за візантійських часів. На інформаційних табличках описано, при якому імператорі це виникло. Цікава крамниця з сувенірами в підвальчику: вишукані шахи, фігурки історичних діячів (зокрема «наша» Гюррем-Султан), керамічна плитка і ще багато іншого. Доходжу до Блакитної мечеті і вирішую сьогодні зайти всередину. Черга з туристів різних національностей. Тих хто з малими дітьми пускають без черги. На вході роззуваєшся і кладеш своє взуття в пластиковий пакет. Високі склепіння з вітражами, а ліхтарі висять на металевих конструкціях невисоко над головами. Всередині зона для молитов, туди туристам не можна. Відділена територія для жінок, закрита «від цікавих очей». Масивні колони. Таблички про те, що ті, хто цікавиться ісламом, можуть отримати інформацію у тутешніх співробітників. Виходжу, йду далі до моря. Там на причалі Еміноню хочу потрапити на водну прогулянку Босфором. Але зараз 11-та, а відправлення якраз було о 10:35. Тому йду далі через знайомий міст Ґалата (на верхньому ярусі трамваї й машини, а можна ще йти першим, з торгівлею та харчуванням). Сподіваюся найти тур по Босфору в іншому місці.
Район Karaköy, що на іншому березі затоки Золотий Ріг. Раніше я тут ішов на гору чи проїжджав трамваєм. Зараз трохи заглибився в мережу малих вуличок. Вони порожні, але плутані. Маленька православна церква (турецька православна). Знову вибираюсь на велику вулицю з трамваями. Перед причалом Кабаташ біля берега невеличкий сквер просто біля моря. Люди сидять чи гуляють з дітьми. А на причалі катер на Босфор щойно відплив, а наступний аж за годину… За годину вже може бути запізно, бо десь о 15-ій треба забрати речі з готелю й рушати в аеропорт. Тому, трохи постоявши, рушаю підйомом вгору і підіймаюся на Таксім. Цього разу вулиця Істіклаль у зворотному напрямку. Крамниця з «турецькими солодощами» — трохи розбігаються очі, але беру себе в руки тим, що читаю склад продукту на задній стороні. Принципово всі ці делікатеси зроблені з того ж самого: цукровий сироп, відповідний ароматизатор і ще якісь Е-3хх. Тому все одно, беру 2 коробки та склянку улюбленого portakal suyu — апельсинового соку! А на вулиці ще взяв каштанів (100 грам — 5 лір). Помітив музей дервішів на цій же вулиці Істіклаль. Не зайшов, хоча може варто було. Далі від вежі Ґалата крутим спуском вниз. У туалеті при мечеті висить електронне табло, що показує час усіх 5 молитов на даний день. І знову по мосту під гарячим сонцем. Переді мною хлопчик несе на продаж прапори клубу Ґалатасарай, який напередодні знову став чемпіоном країни. (Де знаходиться Бешікташ та його стадіон, уже знаю. Фенербагче — це на азійському березі. А де локалізуються фани Ґалатасарая? На березі в районі Бешікташа бачив вивіску університету під такою назвою).
Потім зайшов на вокзал, де з автомата можна взяти турецького чаю. І, трохи посидівши, рушаю трамваєм до готелю. Якщо трамвай переповнений, є сенс трохи почекати, й одразу за ним може прийти досить вільний. (Деякі трамваї курсують не по всій довжині від Kabataş до Bağcılar, а до проміжних кінцевих). В готелі сидів знайомий дядько, який найчастіше перебуває на рецепції (може, власник?) Він потиснув руку і подякував, а я подякував йому. І з сумкою пішов знову на трамвай, щоб з пересадкою на метро повернутися в аеропорт Ататюрка. На рейс Турецьких авіаліній мене реєструвала співробітниця в традиційному вбранні. А в туалеті табличка, що мити ноги в умивальниках (омовіння перед молитвою) не можна, для цього йдіть у мечеть (відповідні стрілки до мечеті, для жінок і для чоловіків, були в коридорі).
Записано по свіжих слідах у травні 2013 р. Правки, коментарі 2020–2023.