Варіації на тему інтерпретації: кураторство

“На першій же нашій зустрічі Боетті дав мені зрозуміти, що курирувати означає робити неможливе можливим”. /Х. У. Обрист/

Прийнято вважати, що сучасне мистецтво завжди діє exnegativo, займе критичну позицію заради неї самої. Ніхто не скаже вам, де є правда. Бо єдина таємниця сучасного мистецтва — відсутність пояснень. Та чи потрібні вони?

Можливо, саме тому академізація кураторства і досі викликає суперечки. Тим не менш, узагальнення та схеми є базисом кураторської діяльності. Професією кураторство стало у 1860–70-і роки. На сьогоднішній день куратор — архетип, носій певної моделі поведінки. Він є модератором інтелектуальної дискусії. А критерій якості роботи, яку він обрав — це художній ринок. Куратор професійно відрізняє мистецтво від кітчу, аби помістити його в музей.

Музей поглинає куратора. У самому серці присутності лежить відсутність, як пише Борис Гройс у своїй «Політиці поетики». Та плюралістичність художніх об’єктів, обраних куратором, дозволяє вигадувати власні правила гри.

Кураторство: правила гри
Складає:
Марія Целоєва, куратор галереї InVogue, м.Одеса

Кураторські «Так»

Відповідальність.

Невід’ємна частина кураторської роботи: представити роботи художників найбільш репрезентативно, створити контекст експонування робіт, передати висловлювання (провідну думку), підкреслити художній жест. Фактично, кураторський проект — це теж аналіз сучасної художньої ситуації, тільки результат аналізу — це не текст (аналітичний і теоретичний), а виставка, тобто певним чином аранжовані і представлені роботи художників. Звичайно, це відповідальна робота, як і, між іншим, будь-яка інша.

Субординація.

Відкриття здійснюють художники, а не куратори. У куратора на відміну від художника — утилітарна функція. Але, тим не менше, куратор не просто технічно організовує виставку, роботу інституції чи інші арт-проекти, а й є співавтором, тому що саме він визначає актуальність тієї чи іншої теми, активно співпрацює з авторами, допомагаючи їм втілювати їх ідеї та проекти, — настільки, що як зазначає Макс Фрай: « За великим рахунком, кураторська діяльність — це принципово інша форма авторства в мистецтві ».

Діалог.

Робота над проектом повинна починатися з діалогу між куратором і художником. Єдиної моделі спілкування між куратором і художником не існує. Куратору потрібно вміти спілкуватися з художниками, обговорювати їх твори, розуміти наміри і методи роботи, щоб знайти відповідні виставкові рішення, які не виключають нового погляду на творчість художника і нового прочитання відомих робіт.

Формулювання.

Діяльність куратора доречно порівняти з діяльністю наукового дослідження, а в більш широкому сенсі — ритором. Критеріями тут можуть виступати і точне формулювання проблеми, та інтелектуально провокуючі запитання й переконлива аргументація, і нарешті, сам вибір експонатів, адже це і є матерія: плоть виставки. Будь-виставці необхідний нерв, інтрига, яка «зачепить» глядача, захопить його уяву, буде міцно утримувати увагу, не згасне в процесі перегляду експозиції. Куратор повинен вибудувати грамотну систему показу і коментаря, що дозволяє глядачам відкрити для себе конкретні експонати в загальному і власному. У цьому плані, потрібна людина з архітектурним мисленням, яка розуміє виставку як просторовий організм.

Кураторські «Ні»

Відсутність довіри.

Це вірне джерело конфліктів. З художником, який не довіряє куратору, — не буде продуктивної роботи і навпаки. Зацікавленість в спільній праці має бути взаємною.

Неповага до глядача.

Ніколи не варто забувати про експлікації, якщо тільки їх відсутність не продиктована цілісністю концепції. Експлікації — це прояв поваги до глядача, які за відсутності медіатора, можуть заповнити прогалину в розумінні твору мистецтва, або ж проекту в цілому. Також під час заміни експозиції нічого не вартує повісити на двері табличку: «У галереї відбувається зміна експозиції». Вид монтажу, звісно, може бути цікавим для глядача, але все ж таки нехай це залишиться за лаштунками виставки.

Мова.

Супровідні тексти повинні бути написані зрозумілою мовою. Зайва претензійність і багатозначна туманність ні до чого. Навіть найбільш вітіювату думку можна одягнути в просту текстову форму і це теж мистецтво. В іншому, кураторських «ні», а тим більше заборон куратору бути не може.


Наостанок, ми запропонували Катерині Коско зіграти в кураторські асоціації. З нас були тільки слова.

Рефлексує: Катерина Носко — незалежний куратор, культурний критик та аналітик.

Хаос для митця.

Класифікації заспокоюють, створюючи ілюзію системи. Але якщо звернутись до історії мистецтва та йти за думкою Дмитра Ліхачова: «Виявлення хаосу — це вже внесення до нього елементів системи», то можна припустити,що саме мистецтво стало цим способом подолання хаосу. Одні з найперших зображень — образи бізонів як зразки первісного печерного мистецтва — можуть зчитуватись як боротьба із страхом перед невідомістю, спробою «упорядкування» світу. Тоді як прояви самого хаосу досить помітні у творах, починаючи з XX століття — часу соціально-політичних потрясінь. Так, «Герніка» Пікассо не може заспокоювати, бо вона — результат жахіть війни. Тож невипадково художник зображав світ не таким, яким бачив, а яким відчував. Для цього йому було необхідно «впустити» хаос у свою художню практику, дати йому можливість проявитись та заявити про себе, ставши, тим самим, єдиним способом розповіді про те, що відбулось.

Помилки кураторів.

Куратор може зробити помилку будь-коли: як на підготовчому етапі над проектом, так і після того як він відбувся — тобто по всьому спектру існування проекту, зокрема, коли незалежний куратор формує команду для реалізації проекту, приймає рішення, у тому числі, концептуальні, вибудовує діалоги з художниками або підтримує комунікацію з партнерами. Однак більшість подібних помилок мають досить прихований характер, не проявляючи себе одразу, а лише після низки здійснених кураторських «виборів», коли сітка зв’зків досить розгалужена, а сам процес більш концентрований. Але все ж, гадаю, що однією з найбільших помилок є забування куратором своєї ролі у процесі, того, власне, заради чого він прийшов у цю професію. Інакше кажучи, коли особистісні амбіції куратора виходять на перший план, замість того, щоб просто дати можливість мистецтву стати побаченим (у найширшому значенні цього слова).

Експерименти в музеї.

Якщо виходити з того, що експеримент — це, в першу чергу, спроба, то у окремих художніх інституціях такі спроби можуть відбуватися у зв’язку із представленням сучасності та переосмисленням історії. Це стосується власне способів показу творів мистецтва з власної колекції, а також роботи з історією, у тому числі, самого музею. Відомим прикладом цьому може бути Музей королеви Софії у Мадриді. На основі свого зібрання музейні куратори показують свій намір розширити історичний контекст, експонуючи поряд вже із згадуваною вище «Гернікою» Пікассо тогочасні артефакти — документи, плакати, періодику. Крім цього, у сусідній залі транслюється фільм про громадянську війну «Іспанія 1936» Жана-Поля Дрейфуса, що також, на рівні з «Гернікою» є документом свого часу, але з царини кінематографу. Так, музей переосмислює різні види мистецтва, представляючи останні з огляду на соціально-політичний контекст. Більше того, музей обрав шлях десакралізації творів мистецтва, здобуваючи для них статус «документації», що є певним етапом стратегії музею у досягненні ідеї колективної власності творів та їх доступності для кожного.


Спеціально для FISH Magazine, vol.3 (зима 2016–2017)

One clap, two clap, three clap, forty?

By clapping more or less, you can signal to us which stories really stand out.