#-3

Моє вічне дітвацтво не дає тобі спокою. Обурення, подив, безнадійні жести руками, намагання торкнутись і не замкнути — от-от же закоротить — спонукають до проявів щирості. Усміх твій, неможливість серйозно відповідати на поставлені мною дивацькі запитання, ніжність твоя — не така, що приходить на другу-третю годину вечірки, коли вже ніхто не соромиться чесних “а є що?”, а інша, безборонна та чоловіча, вимовлена колись випадково вголос, коли до обійм тебе нічого не спонукає — принаймні, хімічне.
 
Ти дивись, як жартую. Вигартовую тіло. 
Розставання ніколи не мало для мене нічого спільного з фізичним віддаленням від місця зустрічей. А як боляче бачитись в одному місті, наче вулиці теж не можуть стерпіти того запханого у складки зимових пальт, схованого в кишенях із дірками, голосу.
 Я б віддала твоє ім’я комусь на зберігання. Але я — слабка стать у одному з найважчих проявів, у найтяжчій стадії. 
 
А потім раптово спадає на думку: слухай, може ми дійсно після “всього між нами”, чи як там кажуть, один одного не забудемо? І будемо деколи вставляти у діалоги фрази не своїм — “колишньо коханим”, добре знаним, завченим — голосом; будемо, ледь побачивши ненависні фільми, думати — хоч пораджу (і не радити, звісно); а ще — замовчувати, що переглядаємо стрічки один одного, що жахаємось випадково натиснути “сподобалось” о четвертій ранку, сидячи на своїй (але і не надто знайомій) кухні. 
 
Ти дивись, як вдало ми опиняємось у обіймах людей, від яких тхне алкоголем, тугою, творчими пошуками, і яких ми пробачаємо — щиро пробачаємо, аби потім, зранку і натще, вислизнути з квартири, наче нас там не було. Погрались — і досить. Це зовсім не те, що було у нас разом — куди більша безвихідь, хоча, здавалось. 
 
Завдячувати за тепло, швидко вчитись твоїм звичкам, не вимикати світло в кімнаті, якщо я вдома, на полицях речей зайвих не залишати, ховати в шафу. Безглуздим речам вчилася ще швидше — спочатку сорочка, лиш потім юбка, і ніколи — парфюми у спальні. Наче все це щось важливо, коли зранку я бачила, як тіло розкинулось без шансів бути сполоханим чи нещасним — настільки спокійним, настільки відважним воно було навіть без руху м’язів.

грудень 2016

One clap, two clap, three clap, forty?

By clapping more or less, you can signal to us which stories really stand out.