Їстівне та неїстівне (фрагмент)

– Денисе, ти чуєш? — я збиралася з силами, аби скінчити розмову.

– Так, чую, — пролунало через кілька секунд у відповідь.

– Ну, і ми завалились до супермаркету, ховаючись від дощу, вже мокрі з голови до п’ят, регочучи та штовхаючи один одного, почали обирати, чим саме хочемо вечеряти (грошей, звісно, було обмаль). Ледь не збили з ніг бабусю з вівсянкою, яка, похитавши головою, щось нам відказала не надто приємне, і зупинились коло полиці з сирами. Нащо читати склад продуктів, якщо вони все одно нам не по кишені — не знаю, але через кілька хвилин ми вже вголос викрикували “сіль” чи “цукор”, та частіше “Е221” і тому подібні абревіатури.

На мені тоді одна шкарпетка була з беконом, інша — з яєшнею. Яєшня з беконом, розумієш?

Це тоді він вперше зізнався, що любить.

– Кицю, все добре. Ви б ніколи не були з ним разом. Ти сама про все знаєш, — почувши це, я поклала слухавку і заплакала. А потім пішла на кухню.

Місто (надто широке)

Коли ти живеш у квартирі зі стелею два з половиною метри заввишки, а мрієш тільки про Marlboro з-за кордону, у квартирі, де п’яні сусіди бувають вдома рідше, аніж можна ввімкнути гарячу воду, коли ти не віриш у існування слова “робота” — ти, як кажуть, далеко зайшов. Саме це і сталось зі мною рівно рік тому, коли я переїхала до Києва — на магістратуру.

Щоранку я зосереджено дивилася новини на BBC, тому що світ був жахливим. Потім я монотонно (для заспокоєння) відкривала судоку і снідала. Тофу, омлетами, деколи — підгорілими, деколи — дійсно смачними тостами, до яких обирала щоразу новий закордонний джем. Я щойно вилікувалась від анорексії, тож запевняла оточуючих у тому, що їжа — це неабияке свято. І від неї повнішають, яке щастя!

А жила я з дівчиною на ім’я Марта. Їй було дев’ятнадцять, отже, різниця між нами складала якусь величезну (чесне слово!) кількість прижитих років, про яку я замовчувала. Бо заздрити — це погано.

Пам’ятаю дитячий страх — все, про що я думаю, відстежується там, нагорі. І тоді, маленькою маминою принцесою, я намагалась думати менше, силилась позбавлятись найбільш низьких (за моїм тодішнім сприйняттям) бажань. Скажімо, нової ляльки за гроші батьків. Або посмішки он того гарного хлопця.

Але я й досі дорослішаю швидше, аніж усі. Мені було двадцять три, коли я приїхала до Києва. Та вічне студентство зберігало для мене опцію дитинства і шанс на «а можна я здам це завтра?».

Знаєте, як ставало страшно, коли звички дитинства вже нікому було впізнати? Коли заплітаєш косу, а ніхто не каже — “це як тоді, коли тобі було п’ять, й ти могла годинами сидіти у мами в спальні, фарбувати губи червоним й заливатись татовим — помилково забутим там — одеколоном?”.

Тоді, у Києві, я щовечора випивала склянку теплого молока на згадку про дитинство — і неодмінно проливала її. Це, звісно, смішно. Принаймні, Марті. Вона була дуже охайною дівчиною з невідомо звідки завченими манерами поведінки. Бо її дитинство, на відміну від мого, не можна назвати щасливим.

Брат Марти був вдвічі більшим (ні, не старшим, а саме більшим) за неї і майже не виходив з квартири, тренуючись грати в покер по сітці (так це, здається, називається?). Він навіть сам заробляв на ті порції пасти з м’ясним соусом, які поглинав без помітного задоволення. Тобто він нікому не заважав, окрім, хіба що, тих випадків, коли до Марти заходили хлопці — бо в них саме гостив дідусь, чи був ремонт. Або білизна інших дівчат над мийкою, але про це вони замовчували. Бо виховані.

Може, тому Марта з’їхала, через брата? Їхні батьки були розлучені — наче не дивина, але й не солодко від такого.

Тепер саме час з’явитись в історії Полю. “Коханому”. Саме так записані у телефонних книжках всі ті, без кого жити не можуть жінки, вірно?

Коханий Марти вчив українську і говорив з таким акцентом, що хотілося вмерти. Від бажання, а не від сорому, звісно. На це Марта і повелась, я думаю. Бо як до картин — не було в них нічого ані видатного, ані красивого. Абстракціонізм з претензією, суцільний кітч, яке ще підібрати вам модне слово?

Скільки дивних речей Марта дізналась від свого француза Поля — не перелічити.

Його сестра-лесбійка завжди досить непогано ставилась до Марти, іноді навіть кусала її за оголене плече на знак схвалення — мовляв, гарний смак у брата. Нехай ділиться. Зрештою, з нього станеться.

Іноді вона залишалась в нас ночувати — і тоді наді мною з пролитою склянкою молока сміялись всі троє.

Поль дуже красиво палив. Палив неприйнятно дорогі цигарки, наче завжди пам’ятав про очі, напрямлені на нього.

А Марта мріяла одного дня поїхати з цим горе-художником у Ганновер, і цілком незрозуміло, чому саме туди — а не в Париж, Берлін або якесь більш-менш прийнятне шаблонне місто.

«Віск. Не забути віск на брекети», — ось про що мені доводилось думати на ніч, замість того, аби бути куратором сучасного музею — хоча б в Ганновері — та планувати вечері з митцями. Так, у двадцять три.

Пам’ятаю, як довго Марта з Полем могли збиратись в кіно, на виставу або на коктейлі до якогось нічного клубу, яких в нашому районі було вдосталь.

– Знаєш, я так втомився, що викинув квитки і ліг спати. Мене дістали дзвінки, голоси за барними стійками, спідометри, розряджені акумулятори телефонів, вічні пошуки шляху за GPS-навігатором, — Поль лежав на дивані й дивився, як Марта складає докупи плаття, що висіли в шафі, і обирає одне на вечір. Марта постійно перебивала Поля, який, на її думку, говорив забагато. Думаю, частково це була правда.

– Досить цих балачок, мій меланхоліку. Ти викликав таксі? — і вона так солодко потягнулась за шовковим шарфиком, що Поль ледь втримався, аби прямо тут не взяти її.

Шістдесят дев’ять, набите на шиї, мало слугувати якимось знаком. Це принижувало дівочу ніжність Марти. Але її це точно мало бентежило. Вона дуже любила провокувати.

Та, якщо ми вже говоримо про особисте життя, саме час розказати, що відбувалось зі мною.

Бас-гитарист із найгіршим ім’ям — ось хто став моїм «коханим» у списку з доброї сотні мобільних номерів.

На нашій першій зустрічі він розповідав мені про пюре. Вночі, коли ми вийшли на вулицю покурити, втомившись від голосної музики нічного клубу, він чомусь обрав саме картоплю темою для розмови. Там було щось смішне, це точно.

В той же вечір він багато говорив про мігрантів, про забруднені пляжі, про пусті нічні вулиці.

Іван.

Наголос в його імені, вочевидь, падав на другий склад, але в маленькому містечку, де він народився, його так часто називали “Іван” з наголосом на перший, що ім’я прижилося. На превеликий жаль його самого.

Більшу частину свого життя він провів у Франції. В його сім’ї всі були юристами; колишні мігранти, жили вони заможно, тож справжнім бунтом з його боку було переїхати до столиці України. Тобто, спочатку це було одне з міст в турне. А потім — якісь стосунки, розпад групи…

Два французи у київській квартирі ніколи не зустрічались.

Металеві струни деколи стирали пальці до крові.

Фарби ж — ніколи.

Іван міг днями пропадати на репетиціях, Поль часто працював саме в нашій із Мартою квартирі. Тобто, ми мали контракт, згідно з яким ще півроку зобов’язувались її знімати. Тому нікуди не переїздили — чекали собі, навчались та працювали.

Чи то оголеною на його тілі, чи то на вулиці, вдягненою у безліч светрів (ніколи — жіночих, лише чоловічі розміри та моделі) — я була для Івана однаково красивою. Він мені про це стільки разів казав, що я деколи навіть вірила.

Взагалі, він подобався мені настільки, що я забувала про навчання. А до того зі мною подібного не ставалось — кар’єра на першому місці, жодних сосунків, коротше, загартована феміністка. У Івана не було недоліків, чесно. Цілий рік ми вдавали із себе закоханих, ідеальних. Прожили безліч мирних світанків, лютих сварок, навіть кілька походів до луна-парку та побачили купу переповнених концертних залів.

А от всі «не так треба» моїх колишніх хлопців найкраще знав Денис — старший рівно на сім з половиною років оператор, який не виносив телебачення. А ще він краще за інших знав, де дістати траву, навіть якщо про вечірку згадували в останній момент, одягався в секонді і періодично залишав свої речі колишнім — годинники, сорочки, шкіряні куртки, якщо кидав їх взимку. Коли Денис починав ходити у випрасуваних шортах, не кажучи вже про футболки — це означало, що він знову знайшов якусь віддану і молодшу за нього дурепу.

Я обожнювала Дениса за його легкість, за те, що він ніколи нічого не пояснював ані собі, аніж іншим.

У нього все просто «ставалось». Він переїхав раніше за мене — там ми і зустрілися знову.

– Гей, кицю, хто тебе образив?

Так починались наші розмови, варто було мені прийти до нього з сумним виразом обличчя.

Ми з Полем та Мартою збирались відвідати новий клуб, який відкрився минулого тижня. За нашими мірками, ми побачили б його ледь не першими. Була п’ятниця — зрозуміло, довгоочікувана. Поль хотів покликати свою сестру, але я запротестувала. Іван відписав мені, що затримається на репетиції. Настрій могло бути зіпсовано, тож ризикувати вечором я не хотіла. Зібрались — хвилин на двадцять довше, аніж треба, Марта вмовляла Поля вдягнути саме чорну сорочку. Врешті-решт, ми вийшли з квартири, змерзли хвилин через вісім (київська точність) та весь шлях пробігли, а не пройшли. Звісно, бігти було недалеко.

– Вам скільки років? — запитання, адресоване мені, було залишено без відповіді. З серйозними обличчями ми пройшли повз охорону, діставши водійські.

На мій подив, Іван таки прийшов. Ми вже встигли добряче випити, я говорила з якимось незнайомцем про те, який в світі коїться безлад — класичні розмови, штамповані фрази, кілька відомих прізвищ, згаданих за потребою.

Краєм ока я побачила, як Іван підійшов до Дениса поговорити. Денис теж давно не відчував свого тіла. Але те, що мені розповідали опісля, змусило мене вимкнути телефон на тиждень. І виїхати з квартири. До кінця семестру залишалось не так багато. Як-небудь впораюсь з розумінням, що всім людям стається «бувати разом».

Але ж не так.

Не їм, не цим двом.

Не наодинці.

Впораюся. Куди там. Пощастило, що без нервового зриву.

Кажуть, коли щось закінчується, щось нове неодмінно з’являється, чи продовжується. І ця вічна циклічність лякає мене сильніше за будь-яких демонів. Бо “завжди” — це як “ніколи не зупинятись”. Без цілі, бо цілі немає. Без точки, без пауз, без сторінки про “довго й щасливо”.

Я не хотіла, щоб у мене з Іваном щось закінчувалось.

Мені вперше не було страшно.

Та ніхто не обіцяв нам, що шкарпетки з яєшнєю та клятви любові — вічні штуки. У всього є свої кінцеві терміни, правда ж?

Коротше, моїх речей в тій квартирі більше не було.

Місто (надто вузьке)

Дивишся під ноги — а там діти, собаки, білки, незавершені справи, пропущений від тата. Все, на що треба особливо звертати увагу.

Підіймаєш голову вгору: новини. Новини, які видаються старими.

“Служба захисту інформації вважає недоліки суттєвими, і закон не може бути ухвалено”.

“Це виходить із документів, які подружжя подало до суду”.

“Сторони це зауваження проігнорували”.

Гучномовець не замовкає. Новини заповнюють простір. Діти гасають, досить мітко ціляться у ворота, деколи забивають голи, деколи — ні, але в будь-якому разі впевнено ігнорують зауваження батьків щодо того, що «навколо люди, будь ласка, обережно».

“Переважно сонячно, опадів не очікується” — і стіна дощу закриває тебе від будь-яких проявів літа. І віри в новини.

– Дивись, як вчасно — хтось загубив запальничку. Моя якраз закінчилась.

– Денисе? Що ти тут робиш?

– Приїхав. Чи ти забула, що ми з тобою з одного міста?

Якби кожного, в кого немає заняття, займати чимось корисним. Протягувати квиток на літак. Або рахунок до сплати — залежить від вашого настрою. Головне — аби всі були при ділі. Бо не можна зараз просто бути — всім цього замало.

– Тебе що, звільнили?

– Навпаки. Я тепер — оператор із власним графіком.

“Продам китайську розу”. Напис на картонній коробці коло літньої жінки. Не бабці, ні — аристократки у зморшках. Як мені набридло це малесеньке місто без натяку на масштаб. Тут всі виключно «залишаються» — та ніхто не їде назад. А дощ продовжує лити.

– Ти тут сам?

– З Іваном.

– Хто б сумнівався. Показуєш йому країну?

– Так, він же окрім Києва нічого не бачив. Мене твоя мати запросила на вечерю сьогодні. З приводу твого вдало захищеного диплому.

Мати. Вони завжди могла влаштувати святи з нічого. Принаймні, тепер мені навчання здавалось «нічим».

– Тоді там і побачимось. Холодно, я побігла, — і пішла собі геть.

Не те, щоб у цьому місті надто багато можна було сховати. Але хоча б одну таємницю, будь ласочка. Скільки можна проживати спільні історії, які діляться порівну і на всіх?

– Дивись-но, твій улюблений обід. Я запекла курку!, — це я тільки-но увійшла в квартиру.

І звідки було моїй матері знати, що я вже рік, як вегетаріанка? Майже ж не буваю вдома.

– Привіт, ма. Яка смакота! Неодмінно спробую! На котру вечеря?

За секунду я згадала всі способи позбавлятись їжі цілком непомітно.

– Як тільки гості зберуться. Перевдягнися, хутко, ти же вся змокла!

Отже, часу до вечері лишилось обмаль.

Перевдягнулась. Сіла переглядати якесь кіно, передивлятись стрічку новин. Хотіла відкрити судоку, але згадала, що тут я такого не роблю.

В той вечір мені чомусь не було сумно. Я дивилась на плавні рухи Івана, на те, як крапелька крові знов запеклась на його вказівному пальці. І зовсім не важливо, за яких обставин я познайомила його зі своєю матір’ю. Навіть не пам’ятаю, як його представила. Другом, напевно.

– Денису, тобі повторити?

– О, залюбки. Ви, як завжди, на висоті.

Мене мало бентежило, якого ж біса ми сиділи разом на кухні в моєї матері — я, Денис та Іван — та їли курку. Мене навіть не дратувало, що Марта і Поль телефонували мені з Ганноверу по скайпу, і я не збиралась кидати слухавку — якраз хотіла поговорити після вечері.

Є речі, у яких ми завжди боїмося зізнатися сам собі.

Іван ніколи не був би зі мною.

І я це знала.

«Кицю, все добре».

Давай, заспокойся.

– Може, пиріг передати, доню? — мати так широко посміхалась, наче у мене був день народження.

Колись я хворіла анорексією. Це тому я плакала, згадуючи наш діалог у нічному супермаркеті. Це я заради свого першого хлопця хотіла схуднути. Денис пам’ятав, як складно мені було впоратись з отим «До зали хоч запишись».

Іван ледь дивився на мене.

– Дякую. Я візьму молока?

– Звісно, люба, — що ж, це дало мені фору. Я встала з-за столу, пішла на кухню.

Наче з дитинством легше впоратись, бо доросле життя раз за разом ставить мені таку жирну «двійку». Наче число «два» на пляшці — відсоток жирності. На сорочці одразу з’явилась малесенька цяточка від пролитого молока. Як же мені кортіло заплести коси та опинитись десь дуже далеко звідси.

Цікаво було чути, як за стінкою Іван розмовляв із моєю мамою про життя музиканта в столиці. Замовчуючи про дещо надто просте. А для мене — замовчуючи про все.

січень 2017

One clap, two clap, three clap, forty?

By clapping more or less, you can signal to us which stories really stand out.