Інтерньюз-Україна
19 min readJun 5, 2015

--

Тетяна Огаркова, Володимир Єрмоленко

Інтерньюз-Україна

В Україні понад 1,2 мільйони переселенців.

Ці люди втратили житло. Вони втратили рідне місце. Вони втратили місця, які вони любили. Сьогодні про них пам’ятають усе менше. Але їхні проблеми не зникли. Вони тільки погіршилися.

У цих людей немає навіть того, що для нас є доступним і очевидним. Для них розкішшю є те, що для нас є звичною річчю. Для них дивом є те, що для нас є банальністю.

Бо в нашій країні є ті, хто пережив війну, і ті, хто — ні. Хто втратив свої домівки і ті, хто — ні. Хто переховувався від снарядів у підвалах і ті, хто ні. Хто був змушений почати життя спочатку і ті, хто ні.

І ті, хто всього цього не пережив, не відчув, не побачив — можуть принаймні спробувати зрозуміти тих, хто відчув, пережив і побачив. Зрозуміти і допомогти.

Птах з одним крилом

Влад дивує своєю посмішкою. Він здається найвідкритішою дитиною у світі. Він радіє нам, незнайомцям, він біжить нам назустріч. Потім грається з фігурками своєї маленької шахівниці.

Ніколи, ніколи в світі, після такого короткого знайомства ти не скажеш, що він — аутист.

Його мамі Каті — тридцять чотири. У неї великі зелені очі, і вона робить неймовірно красиві фото.

Разом із Владом жінка приїхала до Львова з Луганська в перших числах липня. Коли виїжджали, місто сильно обстрілювали. “Я потрапила під обстріли, стояла під автоматами”, — розповідає вона. — “Я схопила все, що могла. І бігла, бігла хоч куди-небудь. Це було дуже страшно”.

Ми сидимо на кухні багатоповерхівки у спальному районі Львова. Катя разом із 65-річною мамою, яка приєдналася до доньки у грудні, знімають тут півквартири.

Їхню маленьку однокімнатну в Луганську розбомбили в день перемир’я, 12–13 лютого. Пряме влучення. Повертатися тепер немає куди.

“Кохана”, — так Влад називає маму. У Львові він вчить українську мову. Він полюбив це слово. Ще називає маму по імені. Катюша. Катюня.

Влада Катя виховує сама: з чоловіком розійшлися ще до війни. З ним у Луганську залишилася молодша сестра Влада.

Через хворобу сина працювати Катя не може: хлопчик вимагає постійної опіки.

“Я не можу його залишити, я не знаю, що йому спаде на думку або що він зробить наступної миті. Я повністю з ним, я прив’язана до нього”, — каже вона.

На оплату житла у цієї родини іде більша частина доходів: Катя з Владом отримують виплати з інвалідності, а Катіна мама, яка усе життя пропрацювала вихователькою у дитячому садку, має невелику пенсію. Родині вдалося отримати виплати для переселенців, але вже скоро ці гроші закінчаться.

Живуть на те, що дають волонтери та благодійні організації. Фонд “Карітас” дає трохи грошей на картку — переважно на харчування. Речами допомагає “Кримська хвиля”. Але цього мало.

Щодня Влад з мамою їздять до спеціалізованої львівської школи: він займається з вчителями індивідуально.

Катя змогла зрозуміти, прийняти і підтримати свою незвичну дитину. Тепер, коли ані в неї, ані у Влада більше немає домівки та засобів до існування, їхня доля залежить від того, чи можемо ми їх підтримати та зрозуміти.

Більше про переселенців та волонтерів у Львові:

Світло

Її звати Світлана. Вона з Новосвітлівки Луганської області. У неї світле волосся. Вона носить світлий ланцюжок з Богоматір’ю та великі світло-жовті сережки-кільця.

Світлана виїхала 19 грудня, за допомогою знайомих, з однією сумочкою, сама з двома дітьми. Три дні до того з дітьми просиділа в підвалі під обстрілами.

Батьків у Світлани немає. Мама померла, коли їй було 8 років. Батько — коли їй було 16. Із чоловіком вона розлучена, аліментів він не платить. Зв’язок з ним вона втратила.

Зарплатні перед виїздом не було півроку.

У 7-річної доньки Світлани Даші складний діагноз: ревматоїдний поліартрит. Це захворювання суглобів. Дуже рано воно може привести до інвалідності, коли людина поступово втрачає можливість рухатися.

Даші потрібне лікування в спеціалізованих місцях. Потрібні спеціальні санаторії та багато ліків. Важливо лікуватися якнайраніше. У дівчинки погляд людини, яка вже багато чого побачила. Світлий і сумний водночас.

У 4-річного Микити теж не все добре. Він має проблеми зі шкірою, алергію на багато різних речей. Швидко покривається висипом. Ані цукерок, ані цитрусових, ані меду йому не можна. Ліки від цієї хвороби теж коштують дорого.

Світлані допомагають волонтери. Часто приїжджає Саша з Києва: на маленькому мікроавтобусі привозять харчі та речі. Даша його обіймає, як рідного.

Є багато людей, які розуміють їхнє становище, — бо самі пережили окупацію чи виїзд. Але є багато байдужих. Світлана працювала медсестрою в дружківській лікарні. Коли їй треба було на два тижні виїхати в Харків, щоб оформити для Даші документи на інвалідність, відпустки начальство не дало, довелося звільнятися з роботи. Тепер вона шукає нову.

Микита по ночах прокидається. Діти пам’ятають звуки вибухів, три доби безперервно. У Новосвітлівці за кілька метрів від них будинок розбомбило.

У садочку Микита інколи веде себе, немов відлюдник. Часто закривається від інших. Але діти все розуміють. “Мамочко, я знаю, що все буде добре”, — говорить Даша.

Світлана пригощає нас чаєм із цукром. Чай солодкий, і це ознака якоїсь особливої гостинності. Бо і чай, і цукор для переселенців — розкіш. Фрукти — теж.

Інколи в людей немає 5–10 гривень, щоб купити моркву. До волонтерів може зайти людина і просто попросити морквину.

У цих людей немає навіть того, що для нас є доступним і очевидним. Для них розкішшю є те, що для нас є звичною річчю. Для них дивом є те, що для нас є банальністю.

Більше про переселенців та волонтерів у Дружківці:

Життя всупереч

Оксана з Миронівського, що з двадцяти кілометрах від Дебальцевого. У неї приємний молодий голос, вона дзвінко сміється. Тримає на руках 2-річного Георгія, поруч сидить її 10-річна донька Ліза. Собака Лайма радісно стрибає навколо та намагається облизати руки.

“Донька слізно просила — “Мамо, забери собаку, забери собаку”, — усміхається Оксана.

“Під час обстрілів ми з дітьми стояли в коридорі, трималися один за одного, молилися і плакали. Сипалося з усіх боків. Коли спустилися до підвалу, собаку залишили в квартирі. Але донька так плакала, що довелося підійматися і забирати її”.

Ми сидимо в кімнаті санаторію у Святогорську. Тут живуть півтори сотні людей з Дебальцевого та навколишніх міст — усі вони виїхали в січні та лютому. У багатьох, як і в Оксани, вже немає житла.

“Наш будинок увесь у дірках, а балкон згорнувся, мов килим, уявляєте?”.

В кімнаті душно і сиро, стіни навколо батареї почорніли від грибка: навіть на шторах помітні темні плями. Цей грибок неможливо відмити, від нього кашляють діти.

Годують у санаторійній їдальні раз на день: ввечері доводиться їсти холодне в кімнаті — те, що вдалося вдень забрати з обіду в скляних банках. Прання — річ нечаста: на поверсі є машинка, але бракує прального порошку.

Оксана вже півтори місяці не отримує виплат: коли в Дебальцеве зайшла ДНР, документи звідти вивезли чи то в Артемівськ, чи то в Слов’янськ. Переоформити виплати поки не вдалося. Переселенські гроші теж оформити непросто — треба їхати в Слов’янськ, а там черга розписана на місяць уперед.

“Черги, як у мавзолеї!” — дзвінко сміється вона.

Родина виживає завдяки допомозі батьків — мама Оксани залишилася в Світлодарську — щомісяця вона їздить в Артемівськ і пересилає доньці та онукам кілька сотень гривень.

“Я вам так скажу: я не хочу, щоби в Миронівському та Дебальцевому була ДНР”, — каже Оксана. “Є люди, які хочуть, але я особисто не хочу. Я не можу уявити, що у нас буде Росія”.

Оксана розуміє, що її точку зору поділяють не всі. Зізнається, що тут, у санаторії, доводиться уникати розмов на політичні теми і що люди навколо нерідко агресивні.

Вона розповідає, що коли в Миронівському стояли українці, не бачила від них нічого поганого. Стояли на околицях, будинки мирних людей не обстрілювали, віталися та пригощали дітей солодощами.

“Одного разу пішла я за хлібом. Вже йшли бойові дії, їсти майже нічого не було. Зустріла одного офіцера українського. Постояли, поговорили. Він сказав, що краще мені з дітьми виїхати. Розповів, що у нього теж є донька, їй 16 років”, — згадує Оксана.

Коли прощалися, військовий дав Оксані сумку з продуктами. Сказав, щоби віднесла дітям.

“Він сказав мені, що після війни хоче всиновити дівчинку з притулку. Так і сказав: “Я дівчинку хочу”, уявляєте? Зазвичай усі чоловіки хочуть хлопчиків. А він — дівчинку”.

Несподівано в очах Оксани з’являється смуток.

“Після того, що було в Дебальцевому, я не знаю, чи він живий. 42 роки йому, з Харкова, а як звати — так і не дізналася. Я би хотіла його розшукати. Після війни. Думаєте, це можливо?”.

Оксана не хоче лишатися в Святогорську — хоча виїхати далі на захід, знайти житло в Києві чи області за невелику оплату. Сподівається, що хтось зможе здати їй житло за комунальні. Їй треба жити далі і піднімати дітей. Але вона дуже переживає, що з собакою їй буде важко знайти житло.

Лайма стає на задні лапи та намагається лизнути хазяйку в обличчя.

“Лайма!”, — сміється Оксана. — “Коли ми виїжджали, вона сиділа тихо-тихо. Ніби просила: “Візьміть мене з собою. Не залишайте мене. Не залишайте””.

Ми прощаємося, Оксана знову посміхається. Звичайна жінка із дзвінким сміхом, двома дітьми та собакою.

“Ви обов’язково напишіть, що собака у нас гладкошерстна. Так і напишіть. Будь ласка”.

Більше про переселенців та волонтерів на Донбасі:

Діти війни

“Моя Єва — оптимістка”, — посміхається 33-річна Оля з Горлівки. — “Спочатку вона всім говорила, що тато пішов в магазин, потім — що тато пішов на роботу, а тепер каже, що він загубився на вулиці”.

Єві ще немає трьох років. Вона гарна, весела та кумедна дівчинка.

На відміну від Єви, її 7-річний брат Вова сказати цього не може. Він узагалі не може нічого сказати. Два роки назад хлопчику поставили діагноз: аутизм.

Ми сидимо у підвальному приміщенні новобудови Петропавлівської Борщагівки. Благодійний фонд “Відкрите серце” надав це приміщення в безоплатне користування переселенцям. Тут добрий ремонт, сучасна кухня, чотири затишні кімнати. В центрі проживають чотири жінки та шестеро дітей.

Оля з дітьми приїхала в Київ наприкінці липня. Тоді в Горлівці почалися бойові дії, а її чоловіку запропонували в Києві роботу. Спочатку жили у знайомих в селі у Бородянському районі під Києвом. Потім знайомі попросили з’їхати — чоловік пішов ночувати в офіс на роботі, а Олі допомогли волонтери з Фролівської — Леся Литвинова, сама мама чотирьох дітей, поселила їх у себе на дачі. Так пройшло літо і початок осені.

З приходом холодів чоловік Олю залишив. Жінка залишилася сама в чужому місті із Євою та Вовою.

За фахом перукар, Оля до народження сина працювала і секретарем, і офіціанткою і навіть на автомийці.

“Коли нас залишив наш тато, я готова була піти працювати ким завгодно. Думала влаштуватися двірником у нашому будинку — залишала б дітей на сусідок по квартирі”, -розповідає вона. Але вже за пару тижнів стало зрозуміло, що і це неможливо. Оля дізналася, що вона знову вагітна.

Народжувати буде в червні.

“Найскладніше для мене в Києві — це влаштувати Вову”, — зізнається Оля. Ані в садочок, ані в школу такі діти ходити не можуть. Рік тому в Горлівці жінці вдалося знайти державний спеціалізований центр розвитку дітей-аутистів. Там вчили писати, рахувати, обслуговувати себе. Хлопчик до шести років навчився сам одягатися, їсти, ходити в туалет тощо.

В Києві таких безкоштовних закладів відкритого типу (не інтернатів), де би займалися розвитком дітей з аутизмом, немає. Є приватні заклади, але вони коштують чималі гроші — для самотньої вагітної матері-переселенки, яка живе на державні соціальні виплати, це непідйомні суми.

“З огляду на обставини та умови їхнього проживання, цьому хлопчику — пряма дорога в інтернат, — каже Юля, акушер-гінеколог, яка вже багато років займається гомеопатією. — Але Оля не така. Вона спостережлива, добра, уважна мама”.

Юля сама мама трьох дітей — вона розуміє, чому за кожну дитину варто боротися. Жінка з власної ініціативи взялася допомагати Олі.

Юля вже підшукала для Вови школу. Це невеликий приватний заклад, “Центр лікувальної педагогіки “Сонячне подвір’я” на Васильківській.

В класах, де навчаються до восьми дітей, працюють досвідчені педагоги, кінезіотерапевти та логопеди, які намагаються максимально розкрити та розвинути кожну дитину з особливими потребами.

В центрі навчаються діти з аутизмом, з синдромом Дауна та ДЦП. Навчання коштує 3 300 гривень на місяць. Юлі вдалося знайти приватного спонсора, який погодився оплатити перші місяці навчання хлопчика. Але у подальшому потрібні будуть гроші.

Мама Вови вірить, що їй вдасться розірвати замкнене коло власної безпомічності та залежності від держави.

“Аутисти — дуже талановиті, перспективні діти, — каже вона. — Якщо ними займатися та розвивати, вони можуть бути не тягарем для родини та держави, яка змушена їх утримувати на пенсії з самого дитинства, а навпаки — вони могли би приносити користь суспільству та самі заробляти собі на життя”.

Спеціалісти в школі вже сказали, що ще є шанс, що Вова заговорить. Якщо це станеться, одним із перших слів, напевно, стане слово “дякую”.

Більше про дітей війни:

Ті, кому найтяжче

Вони швидко та майже безшумно пересуваються у холі старого одеського санаторію “Куяльник”. Виїжджають на вулицю та, збившись у групу, жваво щось обговорюють.

Ці люди нагадують компанію випадкових знайомих наприкінці літньої відпустки: усі знають один одного, є спільні теми для розмови, але усі вже мріють про повернення додому.

Єдина відмінність: надворі зима — а дому більше немає.

Усі ці люди пересуваються в інвалідних візках.

Сьогодні тут близько ста тридцяти інвалідів з зони АТО. 30-річна Тетяна з Донецька схожа на кінозірку: вродливе обличчя, професійний макіяж, дорогий одяг. Після автомобільної аварії, яка трапилася дванадцять років назад, дівчина пересувається на візку. Але не здається: сама виховує 9-річного сина-школяра. І — уявіть собі! — танцює: у мирному житті брала участь у спеціальних конкурсах та навіть отримувала призові місця.

В “Куяльнику” Тетяна з літа. “У багатьох тут здають нерви, — зізнається вона. Нас чи не щодня погрожують виселити. Виставляли великі рахунки. Який же тут дім?”

24-річний Вадим — з Горлівки. Ще не так давно він вчився на магістерській програмі в автодорожньому інституті на інженера-механіка. Потім Вадима прооперували, і він опинився в інвалідному візку. Лікарня, реабілітаційний центр, і відразу — війна.

В Одесу він приїхав улітку разом з мамою та сестрою-підлітком, а також з вітчимом-пенсіонером, який доглядає лежачого дідуся. Хлопець намагався влаштуватися в Одесі на навчання, але поки що безрезультатно.

У нього соціальна пенсія у 900 гривень на місяць. Доводиться підробляти ремонтом телефонів прямо у своїй кімнаті.

“Зараз ми сидимо на шиї в держави, хоча раніше були самостійними людьми”, — каже Сергій з Донецька. Він інвалід з дитинства, отримав вищу освіту, в мирні часи працював програмістом. Виїхав один — уся родина залишилася в Донецьку. Роботу в Одесі знайти поки що не може: “Приїжджали до нас спеціалісти з державного центру зайнятості — дивилися на нас квадратними очима і не могли зрозуміти, чому ми хочемо працювати”.

Олег Прохоров, заступник голови міського комітету з доступності та директор об’єднання “Інватех”, добре розуміє проблему. Чоловік уже давно займається створенням безбар’єрного середовища в місті — соціальна реклама у лайтбоксах Одеси є саме його ідеєю.

“Кожна людина-інвалід, для якої створені умови для нормального життя, приносить економічний ефект, — вважає він. — Кожна людина-переселенець — це складова економічного зростання нашого регіону”.

Ще влітку він особисто перевірив на наявність пандусів усі поверхи та туалети санаторіїв, де розселяли інвалідів-переселенців. Олег краще за будь-кого знає, як має бути: він і сам уже багато років пересувається на візку.

“Вся країна знає, що інвалідам з зони АТО треба їхати в Одеську область”, — каже Олег Дрюма, голова “Європейської асоціації прав інвалідів”. Місто прийняло близько двох тисяч людей з особливими потребами. Зараз їх тут трохи більше тисячі: декому вдалося оформили виплати та виїхати до родичів в інші області.

Усі, хто залишився, живуть у санаторіях: тут, у “Куяльнику”, а також в трьох санаторіях в Сергіївці, що в 90 кілометрах від Одеси.

Директори санаторіїв з літа заселяли та годували людей безкоштовно в очікуванні відшкодування від держави. Але держава платити не поспішала. “У вересні окремим розпорядженням дали чотири мільйони на Одеську область, це за наявності боргів на 19 мільйонів. На сьогоднішній день боргів уже на 29 мільйонів”, — розповідає Олег.

Оплата за проживання — далеко не єдина проблема переселенців. Тривале життя в таких закладах змінює психологію людей. “Люди, які довгий час перебувають в умовах санаторію, втрачають здатність жити самостійно. Вони втрачають соціальні навички”,– переконує Олег Прохоров.

“Якщо ми будемо пересувати їх із санаторія в санаторій, вони так і будуть сидіти і чекати, що з ними буде далі. Так пройде усе життя. Вони не намагатимуться самі про себе піклуватися. Тому чим швидше треба створити майданчик, де вони зможуть жити самостійно”, — додає Олег Дрюма.

Чоловік розуміє, що саме потрібно зробити. Він розробив програму побудови у Сергіївці поселення для інвалідів на безбар’єрному майданчику. Є домовленість з мером Сергіївки про виділення землі в центрі міста; існують домовленості з адміністрацією про те, що виділять гроші на комунікації; існують домовленості з фірмою, яка проведе інфраструктурні роботи.

Самі будинки планують зробити за сучасною технологією: собівартість кожного з них до 55 тисяч гривень. “Ми будемо збирати кошти волонтерським способом за принципом “будинок для кожної родини””, — каже Олег.

Але дехто з переселенців-інвалідів вже не зможе жити навіть у таких будинках. Це люди за 70 років, вони ще перебувають у свідомості, але самостійно обслуговувати себе їм важко.”Вони… як би їх описати?.. — Вони як діти”, — каже Олег. Для них волонтери планують створити спеціальний Центр утримання літніх людей на території колишньої школи та дитячого садочку в Сергіївці. До цього треба відреставрувати будівлі — на це вже є згода мера Сергіївки, готується рішення міськради.

Є також інваліди другої та третьої групи, які не мають вимог до безбар’єрності: сердечники, астматики та інші. “Ми не вважаємо, що вони мають жити у поселенні в Сергіївці, їм потрібні соціальні гуртожитки”, — каже Дрюма.

Такі соціальні гуртожитки волонтери планують створити на базі занедбаних нежитлових гуртожитків при виробництвах, яких багато в Одесі та області. Будівлі, звісно, потребуватимуть ремонту та реставрації. Олег каже, що вони вже знайшли один такий гуртожиток: п’ятиповерхова будівля на 240 місць у 62 кімнатах.

“Зараз така ситуація, що влада каже “так”, будівельні фірми кажуть “так”, структури ООН кажуть “так”. Ніби відгадали усі букви, а тепер з цього треба скласти слово. І всі чекають від мене, щоби я це зробив”, — підсумовує Дрюма.

Слово, яке хоче скласти Олег, мабуть, є словом “надія”.

Більше про біль та надії Одеси:

Транзит

Харків’яни, які першими прийняли на себе хвилю масового потоку переселенців, продовжують зшивати країну по її східному краю. Волонтери, бізнесмени, громадяни — вони не втомлюються допомагати, підтримувати та підбадьорювати.

Вони затягують тисячі “донецьких” та “луганських” у свою людську мережу симпатій, подяк, зустрічей, маленьких радостей та взаємостосунків. Вони надають машині державної допомоги людського обличчя, підтримують дорослих та змушують посміхатися дітей.

Мені розповідали, що влітку на харківський вокзал приїхала мама із 10-річним хлопчиком. У міцно стисненому кулаці хлопчик тримав кулю, яка пролетіла повз нього та влучила у дерев’яні двері. Вірогідно, вона цілила в нього, але йому пощастило. Хлопчик тримав її дуже міцно, він відмовлявся відкривати долоню — здавалося, він тримав цю кулю так, щоби пересвідчитися, що вона усе-таки пролетіла повз нього і його не зачепила.

Так, ніби міцно тримаючи її в кулаці, він міг назавжди зупинити усі кулі в світі.

Волонтерам, разом із психологами, знадобилося три дні для того, щоби вмовити хлопчика нарешті відкрити долоню.

Коли Україні вдасться відкрити стиснений кулак Донбасу, вона побачить там не лише ненависть та агресію. Там буде страх і полегшення, біль від спогадів та бажання жити далі. Треба просто простягнути руку.

Більше про переселенців та волонтерів у Харкові:

Місто миру

Зовні це звичайна школа: будівля з білої цегли, що посіріла від часу. На одній з цегляних підпор — чорне графіті із тризубом.

“Вас приветствует лагерь беженцев Город мира” — сповіщає скромна чорно-біла роздруківка на стіні, дбайливо загорнута у целофан.

Ми піднімаємося на третій поверх. У школі тихо.

Третій поверх спортивної школи №1 у Дніпродзержинську займає громада переселенців.

Люди живуть прямо в шкільних залах та класах; у кожному з таких приміщень — десятки “кімнаток”, що відгороджені одна від одної шафами та простирадлами. Замість стін і дверей — м’які та тонкі занавіски. Кожна з таких “кімнаток” — 4–5 квадратних метрів. Всередині одне чи кілька ліжок, тумбочка, поличка, вішачки для одягу. Скрізь акуратно й чисто. І дуже бідно.

Тут проживають 45 переселенців, з них 15 дітей. Вони платять лише за електроенергію, приблизно по 400 гривень з родини на місяць.

Спочатку тут не було ані електрики, ані води, ані місця, де можна помитися. Влітку переселенці ходили в душ до місцевих жителів у сусідні багатоповерхівки. Але потім власноруч зробили душ у школі. Бойлери подарували протестантські церкви; пральну машину дав “Червоний хрест”.

Умови спартанські: один жіночий та один чоловічий душ на всіх, два туалети. На кухні дві електричні плити на всю громаду, замість столів у їдальні — зсунуті шкільні парти.

Але є єдиний плюс, який переважує усі незручності: “Тут не бомблять”.

“Місто миру” — так називає себе громада. “Місто миру” — це “Ір Шалом”, Єрусалим.

Ми з Мариною Дейнега сидимо в залі на старому залізному ліжку з пружинами. Поруч із нами ще кілька ліжок, поки незайняті.

Марина опікується “Містом миру” як своєю великою родиною. Колись, у Донецьку, Марина була медсестрою. Народила та виховувала дітей: двійко хлопчиків, тепер їм 11 та 13 років. Старший син має складний діагноз — аутизм. Ще в Донецьку Марина стала служителем Протестантської церкви України.

“Поки ти служиш іншим, біда не буде встигати за тобою”, — говорить вона.

Влітку 2014-го, коли вибухнула війна, Марина з чоловіком були в Бердянську. Саме тоді стали водночас і переселенцями, і волонтерами: знайшли покинутий дитячий табір, без води, без світла. Власними силами відремонтували приміщення, облаштувалися та почали приймати людей.

“В один із літніх днів ми змогли прийняти 230 осіб”, — згадує Марина.

Тут, у Дніпродзержинську, місцеві мешканці приносили консервацію чи крупи, одяг чи меблі. Аби віддячити, переселенці теж намагаються якось людям навколо зробити приємне.

20-річна Даша — перукар; в одному з підсобних приміщень у школі вона зробила свою маленьку майстерню. Сюди приходять жінки з громади, але також і місцеві мешканці; на знак подяки за їхню допомогу їм тут роблять зачіски безкоштовно.

“Буває, що бабуся приходить і приносить нам ковдру чи банку консервації. Але у неї самої немає грошей зробити зачіску. Тоді Даша її стриже безкоштовно. Ми раді один одному допомогти”, — каже Марина.

У кімнаті навколо дзеркала — плюшеві іграшки та фотографії кінозірок; на поясі дівчини — маленькій білий ведмедик: брелок для ключів. Білі занавіски в кімнаті з любов’ю прикрашені рожевими бантами. Затишок посеред бурі.

“Заходьте”, — каже 50-річна Діна і піднімає простирадло, яке тут виконує роль “дверей”. У її “кімнатці” три ліжка і тумбочка; разом з жінкою проживає її чоловік та двоє дорослих синів, 22 та 28-ми років.

Діна ні про що не шкодує — бухгалтер з Донецька, вона останніми роками заробляла прибиранням у заможних родинах. Її власна домівка була неподалік від донецького аеропорту. У “Місті миру” Діні подобається. “Я закохалася в Україну багато років тому, коли прочитала Гоголя”.

На першому поверсі школи громада має маленьке господарство: вирощує зелену цибулю і розсаду помідорів. Часто просто дарує місцевим мешканцям, на знак подяки. Але в майбутньому своє господарство може допомогти їм вижити.

Ці люди вже сприймають Дніпродзержинськ як свою батьківщину.

“Вони прагнуть жити не війною, а майбутнім”, — говорить Марина. Її сини в школі проблем не мають, хоча часто говорять, що хочуть додому. У них свій світ. Їм бракує їхніх маленьких речей. Наприклад, велосипеда.

“Але ці події їх вчать бути сильними. Люди стали сильнішими, вони перестали боятися смерті”, — говорить Марина.

Посеред розмови до зали вбігає маленька такса. Вона стрибає на нас та намагається лизнути в руку. Її звати Ксюша.

У “Місті миру” ніхто не боїться смерті. Неможливо боятися смерті, коли навколо так багато життя.

Про Дніпропетровськ та Дніпродзержинськ:

Право бути серед нас

Вона не одразу наважилася виїхати. “Мені було складно залишити людей… У мене була приятелька; в її будинок влучив снаряд, чоловік та донька загинули. Я ходила по всіх і просила допомоги…”, — розповідає Любов Петрівна, пенсіонерка з села Георгіївка Луганської області.

Її село розташоване поблизу Луганського аеропорта, і влітку не один раз переходило з рук в руки.

“Виходити з підвалу було завжди небезпечно. Дехто виходив на двір, працював у своєму городі — і гинув. Прямо на городі, від прямого влучення”.

Виїхати можуть не всі: хтось не має грошей, хтось не має куди їхати, хтось не хоче залишати домівку, хтось хворий.

У самої Любові Петрівни мати — онкохвора 82-х років, їй для життя потрібна окрема кімната. Вона приїжджала в Київ, але вирішила повернутися.

Ми сидимо на кухні у гуртожитку Ткацької фабрики села Рогозів Бориспольського району, за півсотні кілометрів від Києва. У гуртожитку — десять кімнат з добрим ремонтом, світлом, гарячою водою, двома кухнями та опаленням.

Пральні машини привезли волонтери з “Восток-SOS”.

Директор фабрики безкоштовно поселив людей, раз-по-раз дає їм роботу. Зараз тут проживають 33 особи, з них 17 дітей. Люди платять тільки за електроенергію, хоча й за “промисловими” цінами: виходить близько 300 гривень на місяць на одну людину.

Любов Петрівна народилася в Росії, її батьки переїхали в Україну, коли вона була маленькою. Жінка говорить красивою і спокійною російською мовою.

“Але відчуваю я себе українкою”, — каже вона. Мова перестала бути тим, що роз’єднує людей.

“Одного дня йду я вулицею в Рогозові, назустріч іде чоловік, говорить “добридень”. Я кажу — “здравствуйте””, — розповідає вона. “Наступного дня цей самий чоловік іде і каже “здравствуйте”. А я кажу — “добридень”.

Її односельчанка Олександра говорить суржиком — красивим і мелодійним, ближчим до української. Коли приїхала в Рогозів, жінка думала, що їй потрібно буде виправдовуватися. Але засудження вона не зустріла.

“Мені люди тут на ринку сказали: “Людоньки, ми розуміємо вас — один пішов на референдум, а десять не пішло”, — згадує Олександра. — Тоді від цих слів у мене ніби клубок до горла підступив. Я повернулася додому і розплакалася”.

Олександр, координатор громади, вважає турботу про інших своїм обов’язком. Він переселенець зі Краматорська, минулої зими був на Майдані, а зараз координує життя цієї невеличкої громади в Рогозові.

Більшість людей є вірянами євангельської церкви. Олександр не поспішає повертатися у звільнений Краматорськ, вважає своїм обов’язком і далі підтримувати людей: “Я не можу кинути їх тут, я не можу встати і поїхати”.

Він не жаліється на життя: “Ми всі дорослі люди, ми задовольняємося тим, що маємо”.

Ніхто з них не зміг зупинити анексію та війну.

Багато хто з них живе з гірким почуттям особистої поразки або провини за це.

Вони втратили свій світ, своїх близьких, свою домівку і своє минуле. Анексія та війна — це їхня особиста трагедія.

Серед них є волонтери, які допомагають армії чи переселенцям. Є ті, хто протидіє пропаганді. Серед них є представники різних релігійних конфесій, які тримаються завдяки вірі у Бога, та невіруючі, які тримаються завдяки вірі в людей та в солідарність.

Серед них ви зустрінете селян з Луганської області, які говорять українською, або російськомовних, які для України роблять неймовірно багато. Хтось із переселенців уже вважає Київ своїм домом — інші хочуть будь-що повернутися в мирний Луганськ, Донецьк або Крим.

Спілкування з ними руйнує стереотипи та дозволяє побачити в них передусім людей.

І не менше, аніж співчуття та гуманітарної допомоги, ці люди потребують визнання їхнього права на людську гідність. Права працювати, орендувати житло, права мати майбутнє.

Права бути серед нас.

Більше:

--

--