Тантра
Коли ми зустрілися наші серця билися так сильно, що землетрус прокотився всією землею. Коли повітря вийшло з твоїх легень і зайшло до моїх ураган пронісся усіма узбережжями. Я дивилася в твої очі і не могла зупинити потік сліз, тож рясні дощі напоїли пустелі, і ті розквітли, уперше за час свого існування. Ти так сильно хотів торкнутися мене, що дві гори, що були попереду й позаду нас, зійшлися в одну, а коли ти обійняв мене, то всі птахи піднялися вгору і закрили сонце, аби в нас була ніч…
Коли соки наших тіл стікали на скелю, зігріваючи її, вона оживала та вкривалася зеленою травою. Коли наші тіла поєднувалися на землі, то ґрунти ставали родючими й давали урожай. Куди ми йшли було видно з неба за зеленими стежками, рясними дощами, білими квітами, що тягнулися за нами. Там, де падало моє волосся росла пшениця, де падало твоє -ячмінь. Там де ступала моя нога розкривався струмочок, там де твоя- широке озеро. Де я торкалася сухих гілок визрівали груші, де ти -сливи.
Коли мій крик чайкою пролетів над усіма морями, а твій стогін розрізав повітря в широких степах хижим птахом, завмерло все живе, час зупинився і розвернувся у зворотному відліку.
***
Ти пускаєш у мене своє коріння, я пускаю в тебе своє. Об’єднавшись, воно спускається вглиб, десь глибоко шукаючи воду в надрах землі. Наше коріння розповзається під поверхнею землі, знаючи, що воду можна очікувати тільки тут. Але чи потрібна нам с тобою вода? Коли ти притискаєшся до моїх грудей, то поживне молоко тече під нашою шкірою. Ми живимося одне одним і в нас стільки соку, що вистачить на віки. Цей пошук скоріше сила природи, акт підпорядкування. Коли наше найдрібніше коріння заповнить собою всі повітряні канали між часточками ґрунту, ми позичимо у землі життя і повернемо його з нашим диханням.
Твої руки огортають мою спину і моє тіло дерев’яніє. Не потрібно нікуди бігти, я вже дісталася своєї кінцевої точки і це — ти. Моя шкіра вкривається корою, а мої руки обплітають твій стан, підтримуючи тебе. З наших рук, на схід, захід, південь і північ, витягуються чотири міцні гілки. Востаннє наших людських тіл торкається вітер, здіймаючи в гору наше перемішане волосся, і сотні гілочок спрямовуються догори. Наші думки розквітнуть й осипляться пелюстками навесні, а потім достигнуть соковитими плодами восени, аби нагодувати охочих.
Там де твоя рука востаннє торкнулася мого живота, заб’ється живе серце… спільне серце… і кожен хто доторкнеться до нас відчує наше життя, нашу присутність, нашу нескінченість. Биття цього серця буде створювати приливи й відливи та пересувати тектонічні плити, аби ніхто ні на хвилину не забував, що він живий. Шелест нашого листя буде заколисувати тих, хто не спить, заспокоювати тих, хто втратив спокій і шепотіти слова тим, хто стоїть на колінах у молитвах.
***
-Як ми розповімо нашу історію? — прошумів вітер.
-Ми навіємо це тим, хто шукатиме любов, хто блукатиме цими стежками у пошуках пристрасті, хто втомлений і зневірений засне під нашим листям. Ми зігріємо його нашим гіллям від холоду, укриємо тінню від сонця, нагодуємо плодами життя нашого і покажемо все.