Уявний порядок («справедливість»)

Надлишки їжі, вирощеної селянами, а також нові технології перевозки дали можливість людям збиратись спочатку у села, потім містечка, потім у міста, котрі поєднувались у царства та комерційні мережі.

Але щоб скористатись з цих можливостей, надлишків їжі та вміння їх перевозити було недостатньо. Сам факт можливості прогодувати тисячі людей у місті чи мільйон у королівстві не гарантує того, що вони зможуть погодити як ділити землю та воду, як улагоджувати конфлікти, як діяти в часи засухи та війни. І якщо угоди дійти неможливо, то починається усобиця, хоч би склади й ломились від їжі. Французьку революцію очолили ситі юристи, а не зголоднілі селяни. Римська республіка була на висоті своєї могутності у 1 ст. до н.е., коли кораблі зі скарбами з усього Середземномор'я збагачували римлян більш ніж їхні предки могли б мріяти. Однак саме в цей момент найбільшого достатку римський порядок рухнув у серію кривавих громадянських війн. Югославія у 1991 мала більш ніж достатньо їжі щоб прогодувати все своє населення, і все одно занурилась у жахливу криваву баню.

Коренева проблема цих нещасть полягає в тому, що люди еволюціонували мільйони років у маленьких групках на кілька десятків осіб. І кілька тисячоліть, що минули від Сільскогосподарчої Революції до появи міст, королівств та імперій були недостатніми для того, щоб міг розвинутись інстинкт до масової співпраці.

Незважаючи на відсутність такого біологічного інстинкту, в епоху збиральництва сотні незнайомців могли співпрацювати завдяки спільним міфам. Однак, ця співпраця була нечастою та обмеженою. Кожна група сапієнсів проживала своє життя окремо і забезпечувала більшість своїх потреб. Прадавній соціолог, що жив 20 тис. років тому і не знав про грядущу с/г революцію, міг би виснувати, що міфологія має вельми обмежений вплив. Історії про духів-предків та племенні тотеми може й були достатньо потужні, щоб дозволити п’ятистам людям обмінюватись прикрасами, святкувати химерні фестивалі, чи об’єднати сили для перемоги над групою неандертальців — та не більш. Міфологія, як міг би заключити прадавній соціолог, не може дати можливість мільйонам незнайомців співпрацювати на щоденній основі.

І він би помилився. Міфи, як виявилось, є сильнішими за будь-що, що можна було уявити. Коли с/г революція відкрила можливості для створення людних міст та могутніх імперій, люди винайшли історії про великих богів, батьківщини та акціонерні товариства, щоб забезпечити потрібні соціальні зв’язки. Поки людська еволюція повзла зі своєю звичайною слимачою швидкістю, людська уява будувала вражаючі мережі масової співпраці, нечувані доти на світі.

Близько 8500 до н.е. найбільшими поселеннями на планеті були села типу Єрихону, котрі налічували кілька сотень жителів. На 7000 до н.е. місто Чатал-Гююк в Анатолії налічувало від 5 до 10 тис. жителів. Можливо, воно було найбільшим поселенням свого часу. Протягом п’ятого та четвертого тисячоліття до нашої ери, міста з тисячами жителів попроростали в Родючому Півмісяці, і кожне з них було оточене багатьма селами. У 3100 до н.е. вся нижня Долина Нилу була об’єднана у перше Єгипетське Царство. Його фараони правили тисячами квадратних кілометрів та сотнями тисяч людей. Близько 2250 до н.е. Саргон Давній викував першу імперію, Аккадську. Вона могла похвалитись мільйонами підданих та мала постійну армію числом 5400 солдат. Близько 1000 та 500 до н.е. перші мега-імперії з’явились на Близькому сході: Новоасирійська імперія, Вавілонська імперія та Перська імперія. Вони правили багатьма мільйонами підданих та командували десятками тисяч солдат.

У 221 до н.е. Циньська династія об’єднала Китай, і трохи пізніше Рим об’єднав Середземномор’я. Податки збирані з 40 мільйонів циньських підданих оплачували постійну армію з сотень тисяч солдат та бюрократію, що налічувала більш ніж сто тисяч чиновників. Римська імперія в зеніті своєї могутності збирала податки зі ста мільйонів підданих. Цей прибуток оплачував постійну армію з 250–500 тис. солдат, мережу доріг, котра прослужила півтори тисячі років, і театри й амфітеатри, в яких проходять вистави й понині.

Вражає, звичайно, але не треба рожевих ілюзій стосовно «мереж масової співпраці» в фараонському Єгипті чи Римській Імперії. Хоча слово «співпраця» і звучить альтруїстично, вона не завжди добровільна і рідко рівнопартнерська. Більшість людських мереж співпраці були націлені на пригнічення та визискування. Селяни оплачувати розвиток мереж співпраці своїм дорогоцінним надлишком їжі і впадали у відчай, коли митар викреслював цілий рік тяжкого труда одним розчерком свого імперського пера. Славні римські амфітеатри були збудовані рабами для того, щоб заможні та праздні римляни могли дивитись, як інші раби б’ються в жорстоких гладіаторських виставах. Навіть тюрми та концентраційні табори є мережами співпраці і можуть функціонувати лише тому, що тисячі незнайомців якимсь чином умудряються координувати свої дії. Всі ці мережі співпраці — від міст давньої Месопотамії до Циньської чи Римської імперій — були «уявними порядками». Суспільні норми, що підтримували їх, не спирались ні на вроджені інстинкти, ні на особисті знайомства — натомість спирались на віру у спільні міфи.

Як міфи можуть втримувати цілі імперії? Ми вже розглядали один такий приклад: Пежо. Тепер розглянемо два з найбільш відомих міфів історії: Кодекс Хамурапі ~1776 до н.е, котрий служив як інструкція по взаємодії сотням тисяч давніх вавілонців; та Декларацію Незалежності Америки 1776, котра нині служить інструкцією по взаємодії мільйонам сучасних американців.

У 1776 до нашої ери Вавілон був найбільшим містом світу. Вавілонська імперія була, напевне, найбільшою в світі, мала більш ніж мільйон підданих. Вона правила Месопотамією, включаючи частину сучасного Іраку та частину сучасних Сирії та Ірану. Найбільш відомим нині вавілонським царем є Хамурапі. Його слава в першу чергу пов’язана з текстом, названим на його честь, Кодексом Хамурапі. Це була збірка законів та юридичних рішень, що мали представити Хамурапі як взірезь справедливого короля, служити основою для єдинообразної судової системи по всій Вавілонській імперії, і розповісти майбутнім поколінням, що таке справедливість та як діє справедливий король.

Наступні покоління оцінили. Інтелектуальна та бюрократична еліта давньої Месопотамії канонізувала цей текст, і послушники продовжували переписувати його ще довго по смерті Хамурапі та навіть його імперії. Кодекс Хамурапі, таким чином, є хорошим джерелом інформації про уявлення давніх месопотамців про ідеал соціального порядку.

Текст починається з розповіді про те, що боги Ану, Енліль та Мардук — головні божества месопотамського пантеону — призначили Хамурапі «навести порядок на землі, прогнати кривду та зло, і не дати сильним пригнічувати слабших». Далі він наводить 300 присудів, по формулі: «якщо станеться так і так, то присудити таке». Наприклад, присуди 196–9 та 209–14 звучать так:

196. Якщо вищий чоловік засліпить око іншому вищому чоловіку, йому слід засліпити око.
197. Якщо вищий чоловік зламає кістку іншому вищому чоловіку, йому слід зламати кістку.
198. Якщо він засліпить око простолюдину, чи зламає кістку простолюдину, має сплатити 60 шекелів срібла.
199. Якщо він засліпить око раба вищого чоловіка, чи зламає кістку рабу вищого чоловіка, має сплатити половину ціни раба.

209. Якщо вищий чоловік вдарить жінку вищого класу, і тим спричинить викидиш, має сплати десять шекелів за плод.
210. Якщо ця жінка помре, треба вбити його дочку.
211. Якщо він вдарить жінку простолюдина і тим спричинить викидиш, має сплатити п’ять шекелів срібла.
212. Якщо ця жінка помре — 30 шекелів.
213. Якщо він вдарить рабиню вищого чоловіка і тим спричинить викидиш, має сплатити два шекеля срібла.
214. Якщо ця рабиня помре — 20 шекелів.

Перелічивши ці присуди, Хамурапі ще раз наголошує що

Це є справедливі рішення, котрі Хамурапі, мудрий король, встановив і таким чином спрямував землю по дорозі правди та вірного життя. .. Я є Хамурапі, благородний король, я не був безпечним чи недбалим стосовно людства, ввіреного мені богом Енлілем, і чиїм пастирем я є волею бога Мардука.

Кодекс Хамурапі вважає, що вавілонський соціальний устрій спирається на універсальні й вічні принципи справедливості, продиктовані богами. Принцип ієрархії має ключову роль. Згідно кодексу, люди діляться на три класи та дві статі: вищі люди, простолюдини, та раби. Члени кожного класу та статі мають різну цінність. Життя простолюдинки варте тридцять шекелів срібла, рабині двадцять шекелів, але око простолюдина варте шістдесят.

Кодекс також встановлює чітку ієрархію у сім’ях, згідно з якою діти не є незалежними особами, а скоріш майном їх батьків. Таким чином, якщо один вищий чоловік вб’є дочку іншого вищого чоловіка, страта власної дочки буде йому карою. Для нас може видатись дивним, що вбивця лишається безкарним, але для Хамурапі та вавілонян це здавалось цілком справедливим. Кодекс Хамурапі був оснований на уявленні, що якщо всі королівські піддані приймуть своє місце в ієрархії та діятимуть відповідно, то мільйон жителів імперії зможуть ефективно співпрацювати. Їхнє суспільство тоді зможе виробити достатньо їжі для його членів, та розширити територію, щоб отримати більше багатств та кращу безпеку.

Приблизно за 3500 років по смерті Хамурапі, жителі тринадцяти Британських колоній у Північній Америці вирішили, що король Англії поступає з ними несправедливо. Їхні представники зібрались у місті Філадельфія і 4 липня 1776 року оголосили, що жителі колоній більше не є підданими Британської Корони. Декларація Незалежності проголошувала універсальні та вічні принципи справедливості, котрі, як і ті що в Хамурапі, були натхнені божественною силою. Однак, головний принцип продиктований американським богом дещо відрізнявся від принципів, продиктованих богами Вавілону. Декларація Незалежності Америки вказує що:

Ми вважаємо за самоочевидні істини, що всіх людей створено рівними; що Творець обдарував їх певними невідбірними правами, до яких належать життя, свобода і прагнення щастя.

Як і Кодекс Хамурапі, американський засадничий документ обіцяє, що якщо всі люди діятимуть відповідно до його священних принципів, то мільйони зможуть ефективно співпрацювати, живучи безпечно та мирно у справедливому та заможному суспільстві. Як і Кодекс Хамурапі, Декларація Незалежності Америки була не просто документом свого часу — вона була сприйнята і наступними поколіннями. Американські школярі переписують та вчать її напам’ять вже більш ніж двісті років.

Два тексти ставлять нам очевидну дилему. І Кодекс Хамурапі, і Декларація Незалежності заявляють про вічні та універсальні принципи справедливості, але на думку американців всі люди рівні, а на вавілонську — рішуче нерівні. Американці, звісно, скажуть, що вони праві, а Хамурапі помилявся. Хамурапі, звійсно, відказав би, що правий він, а помиляються вони. Насправді помиляються обоє. І Хамурапі, і Американські Засновники уявляли реальність, керовану принципами справедливості, як рівність чи ієрархію. Однак єдине місце, де такі універсальні принципи існують, є плідною уявою сапієнсів, та міфами, котрі вони придумують та розповідають одне одному. Ці принципи не мають об’єктивної чинності.

Нам легко погодитись що поділ людей на «вищих» та «простолюдинів» є робота уяви. Але ідея, що всі люди є рівні, також є міфом. В якому сенсі всі люди рівні одне одному? Чи існує об’єктивна реальність, поза людською уявою, де всі люди дійсно рівні? Хіба люди рівні одне одному біологічно? Спробуймо перекласти найвідоміші рядки Декларації Незалежності у біологічні терміни:

Ми вважаємо за самоочевидні істини, що всіх людей створено рівними; що Творець обдарував їх певними невідбірними правами, до яких належать життя, свобода і прагнення щастя.

Згідно науки біології, люди не «створені». Вони еволюціонували. І вони вже точно не еволюціонували щоб бути «рівними». Ідея рівності невід’ємно переплетена з ідеєю творення. Американці отримали ідею рівності з християнства, котре каже, що кожна особа має божественно створену душу, і всі душі рівні перед Богом. Однак, якщо ми не віримо в християнські міфи щодо Бога, творіння та душі, то що означає «рівність» людей? Еволюція діє на різниці, а не на рівності. Кожна особа несе дещо різний генетичний код, і підпадає від народження під різні впливи середовища. Це веде до розвитку різних якостей, що дають різні шанси на виживання. «Створені рівними» слід перекласти як «розвивались по різному».

І так само як люди ніколи не були створені, згідно науки біології не існує «Творця», котрий «обдаровує» їх чимось. Є тільки сліпий еволюційний процес, позбавлений будь-якої мети, який веде до народження індивідів. «Обдаровані Творцем» слід перекласти просто як «народжені».

Далі, в біології нема таких речей як права. Є тільки органи, здатності та характеристики. Птахи літають не тому, що в них є право літати, а тому що в них є крила. І неправда, що ці органи, здатності та характеристики є «невідбірними». Чимало з них проходять через постійні мутації, і з часом можуть бути цілком втрачені. Страус це птах, що втратив здатність літати. Тож «невідбірні права» слід перекласти як «змінні характеристики».

І які характеристики розвились у людей? «Життя» — певно. Але «свобода»? Нема такої речі в біології. Як і рівність, права та товариства з обмеженою відповідальністю, свобода є вигадкою людей, і вона існує лише в їх уяві. З біологічної точки зору безглуздо казати, що люди в демократичних суспільствах вільні, а в диктатурах ні. І щодо «щастя»? Поки що біологічні дослідження не змогли сформулювати чітке визначення щастя, чи знайти спосіб його виміряти. Більшість біологічних теорій визнають лише існування задоволення, його легше визначити та виміряти. Тож «життя, свобода та прагнення щастя» слід перекласти як «життя та прагнення задоволення».

Ось рядок з Декларації Незалежності, перекладений на біологічні терміни:

Ми вважаємо за самоочевидні істини, що всі люди розвивались по різному, народились з певними змінними характеристиками, серед яких є життя та прагнення задоволення.

Адвокати рівності та людських прав можуть розгніватись на такі викладки. Вони, напевне, скажуть: «Ми знаємо, що люди не рівні біологічно! Але якщо ми повіримо у те, що всі ми рівні по суті, то це дозволить нам створити стабільне та заможне суспільство». Я з цим не сперечаюсь. Це точнісінько те, що я маю на увазі під «уявленим порядком». Ми віримо у певний порядок не тому, що він об’єктивно вірний, а тому що віра в нього дозволяє нам ефективно взаємодіяти та створювати краще суспільство. Уявлені порядки не є злими змовами чи безкорисними міражами. Скоріш, вони є єдиним способом великій кількості людей ефективно взаємодіяти. І майте на увазі, що Хамурапі міг би захистити принцип ієрархії тією самою логікою: «Я знаю, що вищі, простолюдини та раби не є вроджено різними типами людей. Але, якщо ми повіримо що вони такими є, то це дозволить нам створити стабільне та заможне суспільство».