Хто такий Лучо Фонтана?

Ні, це не співак. Ну, принаймні, про це ніхто не знає.

На аперитив потрібно нагадати вам, у чому головна ідея сучасного мистецтва. Це бажання виділитися, висміяти банальне і подати це якомога іронічніше. Ну, начебто все. Коротше, це як із Малевичем чи Ротком.

Лучо Фонтана. Звучить непогано. Ну а що, якщо я скажу вам, що це псевдонім? Вже відчувається якась каверза. Начебто людина хоче здаватися не тим, ким вона є. Але його справді так звати. Тепер відчувається якийсь присмак обману у роті. Цей абзац задає тон усьому лонґріду.

Народився наш з вами герой у 1899 році у місті Росаріо, Аргентина. Це місто є негласною “перлиною” американської держави, тому що воно генерує безліч талановитих людей — від Че Гевари до Лео Мессі. Така собі Атланта. Ну або Запоріжжя.

Батько Фонтани — Луїджі — був скульптором і своїм прикладом надихнув своє дитя займатися тим самим. Ну, щоб далеко не ходити.
Своє восьмиріччя Лучо святкував уже в Італії. Батя відвіз семирічного сина до Мілана, щоб той здобув належну художню освіту. У віці десяти років Лучо почав працювати підмайстром у батьковій студії, де відточував свої навички день у день.

В 1917 Італія вступила в Першу світову війну і Лучо Фонтана пішов добровольцем на фронт. Після закінчення цього збройного конфлікту його удостоїли медалі. Нічого не нагадує? Перша світова, мистецтво? Гаразд.

У 1922 році молодий скульптор повернувся до Аргентини. Там він кілька років тупо чілив, катався на конях і стріляв з пістолетів у падінні. Сам Лучо розповідав, що ці роки сформували його світогляд і зробили з нього людину розумну.

Через 2 пустих роки Лучо береться за шпатель (?) і починає творити. Згодом зі своїми роботами він бере участь у виставці молодих аргентинських художників “Нексус”, де не те що б прям заявив про себе, а просто посвітив обличчям.

Далі ще 2 нудні роки навчання у школі мистецтв.

Ближче до 1930 року Лучо ЗНОВУ повертається до Італії. І ось чим нас тішить Фонтана:

І, так, це просто хороші скульптури. Нічого вражаючого. Донателло у його роки вже легендою став (жарт). Лучо Фонтано це, звичайно, зачіпляло. Він чудово знав, що мистецтво вимагає змін. Знав, що саме йому потрібно мислити поперек існуючих канонів і творити історію. Але не знав, як це зробити. Замість прориву Лучо репрезентує світові свої нові скульптури.

“Битва” дійсно виглядає непогано, але все ще не те, що треба.
Приблизно в цей час на думку амбітного аргентино-італо-цигана приходить геніальна думка. Потрібно об’єднати скульптуру та живопис! Фігня справ. Це як придумати капелюх із волоссям — простіше простого.

Насправді все виявилося не так романтично. Спроби перетворити скульптуру таким чином, щоб вона зацікавила відвідувачів музею, не давали належного результату. Пізніше ця ідея отримала і свою термінологію — спаціалізм — це напрямок у мистецтві, коли живопис і скульптура розглядаються одним видом мистецтва, що поєднав у собі колір, звук та простір. Виходило щось на зразок цього:

Начебто як скульптура, а начебто й намальовано щось)) Зрозуміли, ні?)

Це було жалюгідне видовище і не здивуюсь, якщо після цього досвіду у Лучо піднялася температура і з’явилося бажання бухати 8–12 років поспіль. Все могло піти за цим сценарієм, якби ще одна геніальна ідея.

Можна.

Різати.

Полотна.

Ну, на поверхні ж все було! Варто тільки розкинути мізками, як таємне виявляється, самі знаєте чим. О, можна ще дірявити картини! Реально чітко.

Перше полотно Фонтано продирав 1949 року… Пізніше його почерк переріс у серію робіт під назвою «Просторові уявлення», де були зібрані ось ці ось творіння:

Різким рухом леза Лучо Фонтана розтинав полотна, утворюючи на них ¿порізи? Крізь дірки видно простір за картиною, вона стає тривимірною. На додачу до всього, коли світло падає на поверхню полотна під кутом, тіні від виступаючих країв проколів створюють ефект об’єму. Найчастіше Фонтана підклеював до зворотного боку картини тканину чорного кольору, для того, щоб створювався ефект занурення в щось нескінченне і настільки ж нескінченно прекрасне.
Дірявити, зрештою, Лучо припинив, залишивши акцент на порізах. Справа в тому, що самі дірки виглядали не дуже охайно. Все просто.

Виставка робіт Фонтани, зрозуміло, привернула увагу критиків та народила фанатів. Експерти в один голос твердили, що жест “прорізу” це ніщо інше, як іконоборство, проте Лучо говорив, мовляв, простіше будьте. Він хотів додати обсягу до плоских картин, от і додав. Ще й зі змістом вийшло.

Прояв віри у нескінченність, утвердження духовного початку. Коли я сідаю перед одним із моїх прорізів і починаю її споглядати, раптово я відчуваю, що дух мій звільняється, я відчуваю себе людиною, що вирвалася з кайданів матерії, що належить нескінченному простору сьогодення і майбутнього.

Не зважаючи на своє бачення, Лучо випустив серію перфорованих абстрактних полотен яйцеподібної форми La fine di Dio («Смерть Бога»). Сучасні критики називають її передчуттям «постмодерністського бачення».

З інтерв’ю: «Пам’ятаєш картини «Смерть Бога»? Чи був там Бог? У них була дірка, а дірка — це завжди ніщо, правильно? Бог і є ніщо… Бог невидимий, Бог неуявний, тому сьогодні художник не може зобразити Бога, який сидить у кріслі, бородатим, що тримає світ у руці…»
Бог як дірка — це круто, звичайно. Втім він давно помер.
Варто віддати Фонтані належне. Він не зациклився на своїх дірках, порізах та кінцях, а продовжив нести світло у сучасне суспільство підписників каналу Новинач. Та гаразд, жартую. Він до кінця життя різав полотна, щоправда, пізніше почав експериментувати з кольорами тих самих полотен. Іноді додавав до фарби пісок, наприклад. Або мазав товстим шаром.

Цікавий факт: незважаючи на приголомшливий успіх робіт Фонтани в Європі — у США його мало того, що не зрозуміли, то ще й розкритикували, назвавши його полотна “перехідним етапом між конструктивізмом та дешевою біжутерією”. Прикро, мабуть.

Зараз витвори Фонтани зберігаються у приватних зборах та найбільших світових музеях, таких як Центр Помпіду у Парижі, Музей Гуггенхайма, Музей сучасного мистецтва у Нью-Йорку, Музей Стеделік в Амстердамі та ін.

У 2015 році полотно Concetto Spaziale, Attese («Просторова концепція. Очікування», 1965) з колекції Анна-Стіни Мальборг було продано на торгах Sotheby’s за 8,4 мільйона фунтів стерлінгів.

Своїми розрізами Фонтана, за його словами, “звільняв мистецтво”. І, схоже, йому це все-таки вдалося.

Є ще теорія, що митець мав проблеми з головою і розпорював полотна, вкладаючи туди негатив та агресію. Але це лише теорія.