Чи це всього лиш кінець світу?

Відомий письменник Луї (Гаспар Ульель) після довгої розлуки повертається до рідного дому, щоб повідомити сім’ї новину про свою швидку смерть. Так звучить офіційний опис до Juste la fin da monde, який нещадно копіпастить майже кожен другий кінокритик і ценітєль прекрасного в кіно.

Якщо точно — то правда як завжди прихована десь поміж рядками. У фільмі дійсно розвертається історія хворого на СНІД письменника, який, як у притчі про блудного сина, нарешті отямився і вирішив навідати близьких ибо час смерти близок. Проте головний герой не врахував однієї деталі: пройшло майже 12 років з часу останьої зустрічі, і близькі (так як і він сам) вже далеко не ті, кими були колись. Особисто мені більше подобається сам слоган на постері від фільму: It would be a lovely family dinner. If it weren’t the last. Досить концептуальненько.

Почну з того що сам фільм починається з улюбленого Доланом прийому — душераздирающей музики з глибоким підтекстом(Home is where it hurts) і кадрів дороги. Прийом не новий — разово протестований в Томі на фермі, і як видно придуманий так, щоб з самого початку включити у глядача розуміння того, що перед ним не просто фільм-блискавка якогось 27-річного канадця з Квебеку — а штука реально серйозна. Паралельно показані кадри сім’ї — і тут теж не обійшлось без прийомів — занадто яскрава косметика, кількаденна щетина і надлишок зморщок все це крупним планом, що на перший погляд радше відштовхує глядача аніж викликає в нього симпатію. Але це тільки на перший погляд.

Що кидається в очі — так те, що сім’я героя надзвичайно енциклопедична: ескцентрична мати, брат-скептик(Антуан), сестра-бунтарка(Сюзана) і мягкохарактерна дружина брата (Катрін) — і всі ці риси настільки яскраво контастують з майже сірим, непомітним і мовчазним Луї (головний герой), що десь в підсвідомості закрадається думка: а якими ж вони будуть без його присутності? На середині фільму стає зрозуміло, що сірість Луї — це фон, полотно на якому проступають і розкриваються неординарність його матері, снобізм брата, непокірність сестри.

Сама картина поділена на окремі сцени — тут немає жодних переходів або зв’язок між ними: глядачеві просто показують шматки діалогів Луї з кожним з членів сім’ї, вже з самих діалогів стає зрозуміло, що за яскравістю сімейки лежить неспроможність показати своє істине обличчя, боязнь відкритися і оголити свої справжні почуття. Що ексцентризм і надмірна різкість — це просто уникнення, ескайпізм від того, що дійсно matters. І річ тут не тільки про невиліковну хворобу головного героя, але і про надії, яким не дано збутися, очікування, в яких вкладено занадто багато сенсу і розчаровування, від яких нікуди сховатися. Від цього виникає гірке відчуття (яке насправді переслідує глядача весь фільм) — що щось недограно, недосказано, що за раптовим мовчанням серед діалогу буде якесь продовження, що це не кінець. Але насправді це всього лиш кінець світу/

One clap, two clap, three clap, forty?

By clapping more or less, you can signal to us which stories really stand out.