Хто чим міряється..

Як показує час та історія, життя надзвичайно мінливе. Ще якісь 10 років тому я навіть не знала, як відправляти електронні листи.. Та й кому? Коли я вже навчалася в Університеті, ми не мали Інтернету, взагалі.. В гуртожитку, де я жила була загальна внутрішня мережа, через яку всі обмінювалися фільмами та музикою, але мати Інтернет в своїй кімнаті, то була величезна розкіш, та й ніколи нам було..Але найголовніше, я телефонувала своїм друзям й домовлялася про зустріч, щоб щось розповісти, або про щось запитати. А тепер ми пишемо один одному в соціальних мережах, обмінюємося файлами, фотокартками в лічені секунди. Ми маємо змогу бачити рідних та близьких на величезних відстанях та крізь часові пояси.. Звичайно, новітні технології спрощують життя людей! Ми тепер можемо виконувати певні завдання набагато швидше.. Але чи ефективніше? Екран телефону замінив для нас обличчя живих людей. Ми забуваємо, що для того, щоб підтримувати будь-які людські стосунки, хоча б інколи, потрібно людину бачити. Й дивитися один одному в очі через екран монітору, це не те само, ніж коли дивишся людині прямо в очі. Соціальні мережі дарують ілюзію! Багато ілюзій! Ілюзія, що ти не одинокий, ілюзія, що комусь там, в соціальних мережах, не байдужа твоя особиста думка. А насправді, соціальні мережі дарують пустоту та відчуття, що з тобою щось не так. Коли я заходжу переглянути френдстрічку в фейсбук, виникає відчуття, що я знову в школі, навколо мене однокласники, далекі мені в розумінні люди, які безкінечно пишуть записки один одному та перешіптуються в мене за спиною, тому що я прийшла в школу в червоних колготах…

Але, стоп! Звідки таке відчуття? Я сама обирала собі в друзі майже всих цих людей особисто! Ми провели разом не один вечір, не одне свято, не одну вечірку! Й коли сидить людина поруч, до людини можна доторкнутися й з’являються якісь відчуття.. Можна відчути, який в людини подих, серцебиття, можна відслідковувати мікроміміку обличчя, читати мову тіла, й в розмові, в живому діалозі, все зрозуміло! В живому спілкуванні, ми приймаємо один одного. В живому спілкуванні є відчуття тактовності. Бачиш емоції людини й відчуваєш, яку тему доречно обговорювати, а яку варто залишити на потім.. В соціальних мережах цього відчуття такту не існує. Бо замість живої міміки, та мови тіла, ми споглядаємо пусті, мовчазні аватарки! Подекуди, люди замість власних фото ставлять на аватар чужі фотографії, зображення знаменитостей, мєми, або й зовсім залишають профілі без зображень, під вигаданими іменами. Й ось вже стукається тобі в друзі гоблін, орк, блакитне обличчя, маска тощо.. А виявляється за всіма тими масками людина, яку не те що знаєш, бував не одноразово в гостях, слухали разом улюблену музику й не одну ніч обговорювали життя..а в профілі ні натяку на живу людину..

Так чи інакше, але комментарі, переписка в соціальних мережах-це не дружба! Це не живе спілкування живих людей. Це сурогат! Підміна, заміщення, психічний розлад.. Коли людина втрачає зв’язок з реальністю.. Цілком собі божевілля, коли уявлення людини про дійсність не співпадає з дійсністю..Так ось, не варто забувати телефонувати друзям, писати смс, але краще зустрічатися! Тому що жоден детально прописаний, заповнених фото та інформацією про особу профайл, не замінить тих відчуттів, які виникають, коли бачиш усмішку на обличчі свого друга! Я хочу жити моментами, запам’ятовувати миті щастя, які виникають, коли я спостерігаю як сонечко опускається за горизонт! Це дійство триває всього декілько хвилин, але за ці кілька хвилин природа показує неймовірне дійство! Чаруючі моменти, коли люди раптово завмирають й всі як один не можуть відвести погляду від вогняного колеса, що день за днем дарує відчуття життя! Я дихаю, я відчуваю, значить я жива! Й жодна фотографія в інстаграм не передає реальний момент! Безцінні моменти щастя не хочеться показувати в соціальних мережах, бувають миттєвості життя, які хочеться просто запам’ятати, наповнити своє серце теплом і ні з ким те тепло не ділити. Дуже шкода, що ми не цінуємо більше таке поняття, як приватність. Соціальні мережі забрали в нас особистий простір для роздумів, заштовхуючи в нашу свідомість сурогатні думки, чужі думки, думки тих, кого вже давно немає в живих, думки та ідеї тих, хто живе не таким життям яким живу я, й зрештою, деякі знайомі, не просто діляться роздумами на тему, а за допомогою соціальних медіа відверто нав’язують оточуючим своє бачення життя… Найбільший парадокс такого необхідного нам явища, як соціальні мережі, заключається в тому, що в реальному житті ми всі заслуговуємо право на помилку. В реальному житті ми всі розуміємо, що не ідеальні, ми хворіємо, в нас буває погане самопочуття, та поганий настрій. В реальному житті друзі пробачають нам помилки в мовленні, драний светр, пляму на сукні з обіду.. Більш того, реальні друзі допомагають один одному в біді, смішать коли сумно, діляться останнім печивом, тощо… Так звідки в нас знаходиться стільки ненавісті один до одного, коли ми відстоюємо якусь думку в мережі?.. Певно що соціальні мережі відключають людські почуття, перетворюючи людей в роботів, роботів які прагнуть створити ілюзію ідеального життя. Кількість лайків як мерило чиє життя ідеальніше! Й нікого не цікавить, як насправді! На жаль люди вірять в ідеальну ілюзію, а не у власні сили та власну інтуїцію!

Show your support

Clapping shows how much you appreciated Kris Cane’s story.