Гомофобія: страх і соціальна упередженість

Останнім часом в Україні знову пыднялося питання сексуальних меншин. З бажанням інтегруватись в європейську сім’ю, ми стикаємося із безліччю питань, адже у «них» трохи не так, як у нас. У них себто люди мають вільніші погляди на життя, не затягнуті поясом страху і незнання, ми ж до сих пір тримаємося за міфи, якими лякали ще наших батьків.

Так історично склалося, що в пострадянських країнах з презирством і часто з ненавистю ставляться до людей з нетрадиційною орієнтацією, хоча таких людей повно навіть у нашому оточенні і вони не роблять нам нічого погано. Чоловіки і жінки переживають свою «особливість» болісно, бояться зізнатись суспільству, рідним і друзям, бо реакція часто досить дика.

Гомосексуальність не є хворобою, вона не передається при потисканні руки, вона не викликає неприємного запаху чи нашестя холери, але люди її бояться. Бо це «неправильно». А що правильно і хто визначає ці поняття?

Страх виникає тоді, коли ми чогось не знаємо про предмет напевне. Питання сексуальності, сексуальних менших було під забороною в країні без сексу. «Мужеложство» вважалось хворобою і лікувалось, калічилась психіка людей. До цих пір лікарі точно не визначились — це вроджена чи набута тяга, але точно можна сказати, що ніхто не обирає з якою статтю і орієнтацією йому народитись.

І коли хтось заявляє, що гомосексуальність це неприродно, хочеться зазначити наступне: у природі таке явище зустрічається досить часто серед тварин — ссавців ( мавпи, слони), китоподібних ( дельфіни наприклад) і комах. Тобто природа створила все живе, дала «орієнтацію» і дала можливість насолоджуватись життям. Хтось любить жінок, хтось чоловіків, бо природа наділила нас цим.

Сексуальна орієнтація людини ніколи не була чинником, який впливає на характер чи погляди людини. Серед найбільших воєнних діячів, найкращих співаків, найгеніальніших музикантів, найпродуктивніших письменників, серед людей про яких ми говоримо і якими захоплюємось — серед них досить багато гомосексуалів. Ця особиста річ впливає скоріше на потомство, ніж на все інше.

Останнім часом серед представників радикальних груп, і не тільки, мусолиться тема так званих «традиційних сімейних цінностей». Вважається, що тільки жінка і чоловік можуть дати дітям можливість жити повноцінно. Два чоловіки чи дві жінки це погана, ба навіть небезпечна сім’я. Сімейні цінності це любов, ласка, підтримка, взаємопоміч. Хто сказав, що цього немає у одностатевих пар? В країнах, де питання сексуальності не є таким закритим як у нас і дозволені шлюби між ЧЧ чи ЖЖ, широко практикується усиновлення дітей із дитбудинків. Діти отримують повноцінну сім’ю, яка їх пестить і любить. І не важливо, чи то двоє татусів чи двоє матусь. Згадайте тільки, скільки разів ви чули по новинах про сім’ї, де різностатеві батьки пиячать, не займаються своїми дітьми, б’ють їх, а інколи і вбивають. Безробітні жінки, які ведуть легковажних образ життя, часто не перебувають у офіційному шлюбі і народжують по 5–8 дітей від кого прийдеться, а зачинають їх у п’яному угарі. Я вже мовчу про те, що такі особи не мають постійної роботи і чекають на допомогу від держави.

Для гомосексуальної пари усиновлення це завжди гарно продумане, а не спонтанне рішення. Вони проходять всі кола пекла і бюрократії, перед тим як подарувати свою турботу дитині. Гетеросексуальні люди в свою чергу зачинають дітей часто через власну безвідповідальність, звідси велика кількість абортів.

Тобто аби створити сім’ю не обов’язково відповідати якимось видуманим стандартам суспільства, варто просто бути відповідальним. А це в свою чергу не залежить від орієнтації.

Людям давно відома теорія «вікна Овертона», коли ідея чи проблема довго є актуальною у суспільстві, і амплітуда її коливань — від агресивного несприйняття до повного прийняття включаючи політичний. І питання, яке я підіймаю у цій статті, в українському суспільстві коливається десь між ненавистю і допустимістю.

Як би ми не хотіли ( чи хотіли) але гомосексуальність була, є і завжди буде. Марші рівності чи Паради гордості ( Pride parade) проводяться в Україні в перемішку з радикалами і поліцією, але ми бачимо, яка кількість людей не є байдужою до цього питання.

У свідомості укорінилося, що любити однакову із собою стать це ганебно і огидно, хоча сама любов і статевий потяг річ природна і властива всім. Прикриваючись Біблією, віруючі та релігійні фанатики нагадують нам про Содом і Гомору. Якщо вже на те пішло, то у Біблії сказано, що треба любити ближнього свого. Люди, які вірять в Бога, його ж іменем ненавидять інших і знову згадують традиційні сімейні цінності. Це відверте лицемірство. Згадайте лишень скандал кінця 90х, початку 2000, коли кілька священників Римської католицької церкви були викриті в педофілії. Ото вже істинні цінності творять в ім’я бога.

І хоча зараз більшість католицьких, лютеранських та інших церков не такі агресивні з приводу одностатевих стосунків, українські церкви цим похвалитись поки не можуть. До речі, у 2007 році єпископ Стокгольмського дієцеза Церкви Швеції Єва Брунне відверто заявила про те, що вона лесбійка.

Відношення до геїв і лесбійок визначає рівень цивілізованості людини. Коли ми приймаємо нашу природу, а не заперечуємо її, ми стаємо вільнішими. Сексуальні вподобання це не регрес ( якщо це не педофілія і зоофілія, звісно).

Я ніяким чином не пропагандую гомосексуальність, бо це не мода, не мейстрім, не бажання виділитись, це частина нашого життя. Молодому поколінню варто викорінювати нав’язані страхи і невігластво. Колись і жінок спалювали, бо вважали їх відьмами. То чи не варто нам уже нарешті переступити нарешті середньовічні устої й вийти на шлях цивілізації?