Незакінчене життя Григорія Косинки

20- та 30-ті роки минулого століття — важкі часи в історії України. Кровопролиття, змітання старих устоїв, пропаганда нових віянь, люди змінювали історію, а історія міняла людей. В цей час народився і творив видатний син свого народу і своєї літератури — Григорій Косинка. Цьому віртуозу пощастило встигнути розкрити свій талант, але його зоря згасла занадто рано.

Григорій Косинка, 1928

Володимир Сосюра казав про нього так: « Якби живий він був, він став би нашим Тургєнєвим у прозі, бо як і Тургєнєв, він був поетом у прозі».

«Я чумацького роду…»

Григорій Михайлович Стрілець — Косинка родом із Київської області. Він, і ще 5 дітей росли у страшній бідності. Малий Грицько рідко ходив до школи, адже змушений був працював на панських економія, а згодом на цукроварні. Це не дуже щасливе дитинство залишило назавжди відгомін у свідомості митця, він до кінця життя любив простих людей, і ненавидів заможних. І завжди неохоче згадував про те, як був малим.

Григорій два класи провчився у школі у селі Красний кут, але саме дід навчив хлопця грамоті і читанню, а батько, повертаючись із заробітків привозив різні книжки. Першою українською книжкою була «Конотопська відьма» Квітки — Основ’яненка, яку Косинка обожнював.

Намагаючись вирватись із голодного життя, 14 –річний Косинка кидає роботу писарчука у волості і переїжджає до Києва. Удача усміхається йому не відразу, не завжди вистачає грошей навіть на хліб. «Випадок у моєму житті завжди грав велику роль», — писатиме про себе Косинка . Так і сталося: спочатку він чистить черевики панам, потім один із цих панів допомагає йому влаштуватись секретарем у земську управу. Григорій працює і одночасно відвідує вечірні гімназіальні курси.

У 1919 році без перепон Стрілець легкою ходою ступає на шлях української літератури — у газеті «Боротьба» друкують його нарис із дитинства « На буряки». Тоді ж він бере собі псевдонім Косинка. Пізніше друзі будуть допитуватись, чому саме Косинка. Василь Касіян згадує, як просив Григорія підписуватись справжнім прізвищем Стрілець, адже воно таке гучне, а косинка для більшості це жіноча хустинка. А Григорій відповідав, що йому байдуже, адже він дуже любить квіти, і червоні косинці — одні із його улюблених. А подруга дружини Косинки Ольга Контребинська згадує, як у приватній розмові письменник казав: «Для мене [ косинці] це моє дитинство, моя мати, все, що залишається пам’яті на все життя… Називаючи себе так, я зближуюсь із людьми… Ось так… Але про це поки ніхто не знає».

1919 рік

«Жаданий, улюблений Косинка…»

Отож, у 20 років Григорій Косинка заявляє про себе як про письменника. Але отримавши популярність, він не отримує бажаної свободи від бідності. Він їде до Кам’янець — Подільського, не знайшовши там роботи повертається до Києва і стає студентом Київського Інституту Народної Освіти, вчиться 2 курси і через нестачу грошей кидає навчання, про що шкодуватиме до кінця життя. Однокурсник Григорія пригадує, як їм роздавали університетські пайки — пшоно, сіль і лаврове листя. Це все видавалось без пакетів, і коли студент Косинка прийшов по свою долю, не маючи пакету він по — простому підставив одну кишеню для солі, іншу для лаврового листя, а пшоно поклав у широку полу.

- Обійдеться циганське весілля і без марципанів! — усміхнувся тоді він. Нужда привчила його не здаватись і до всього відноситись із гумором.

Косинка стає членом «Гроно», пізніше «Ланки». У 1922 році виходить його перша збірка «На золотих богів» і вмить робить Косинку найчитабельнішим і найвідомішим письменником свого часу. Він починає отримувати листи від перших шанувальників, стає вхожим до кіл митців — сучасників. Він виступає на всіляких літературних вечорах, критики вихваляють його один поперед одного. Ніхто ніколи не вчив сільського хлопця так писати — живо, по — простому і водночас експресивно. «Джерелом моєї творчості є народ, і я пишу для нього» — казатиме митець. Косинка захоплюватиметься Толстим, Гамсуном, Шевченком та Гоголем, а Стефаника називатиме своїм учителем. Косинка писатиме так, як художники — імпресіоністи малюють свої картини — слова, неначе акуратні мазки фарби вимальовуватимуть картину природи, українського селянського життя і почуттів. «До запаморочення люблю нашу рідну мову», — повторюватиме письменник і за цю любов поплатиться.

Але не зараз. Зараз він — новеліст №1, душа компанії, нова генерація. Одного разу Григорій отримав листа, який починався так: «Жаданий, улюблений Косинка…». Його запрошують читати свої новели ( чи «новелі» як їх називав сам автор) на фабриках, у школах, на зустрічах. До речі, мало хто знає, що спочатку Косинка намагався писати вірші. Ось один із збережених, під назвою «Льодолом»:

Крига кригу
 Серед бігу
 Ламле, кришить в купи снігу,
 В гори льоду!.. Дніпр реве –
 То він ибореться й живе,
 Царство сонне
 Тане, тоне,
 Бо прийшла весна…

Косинка мав феноменальну пам’ять. Він міг цитувати вірші, уривки із прочитаного, фрагменти розмов. Свої твори він вмів читати так, що слухачі завмирали. Письменник міг входити в свого роду транс, і читаючи твір змінював у потрібних місцях тон, голос і інтонацію. Одного разу на дружній мистецькій зустрічі молодий Довженко і Косинка так майстерно розіграли імпровізовану сценку на вокзалі, де Григорій говорив то за дитину, то за панянку, то за старого двірника, що присутні не могли не відмітити його акторського таланту.

1923 року у журналі «Нова Україна» ( що видавався у Берліні) опублікували новелу «Анархісти». Ця публікація стала незворотною точкою у кар’єрі письменника. Вона набула гучного розголосу і Косинку звинуватили у небезпечних зв’язках, які не повинен мати радянський митець. Та перебуваючи у розквіті сил і таланту Григорій і не підозрював, чим для нього це обернеться.

Під час зустрічі нового 1924 року Косинка знайомиться із молодшою на 6 років Тамарою Мороз і восени того ж року вони одружуються. Жінка стала йому вірним другом, і після вбивства чоловіка присвятила себе відновленню його чесного імені.

Того ж 1924 року другу книгу письменника «Новели дезертира» відмовилися друкувати. Стрільці селяться у орендованих двох кімнатах у приміщенні біля Софіївського собору. Будучи атеїстом, Григорій інколи ходив у собор слухати як хор співає колядки. Музику він дуже любив, ще в дитинстві записував почуті народні пісні у зошит, охоче співати, хоч і мав слабкий голос. Друг Косинки Анатолій Сривцев згадує, як одного разу вони стояли на вулиці біля собору, і хор співав «Господи помилуй».

- І дійсно, відмітив Косинка, — аби і мене Господь помилував і дав десь в іншому місці квартиру.

В їхньому домі на Володимирській вулиці часто збиралась тогочасна інтелігенція, Косинка читав свої «свіжі» твори всім охочим слухачам. Цензура все менше і менше давала йому можливість друкуватись, та і за маленькі новели давали маленькі гонорари. Аби заробити грошей, Косинка починає працювати диктором Українського радіомовлення, спочатку у Києві, потім у Харкові. Він мав чітку дикцію, і зичний голос, і його виступи на радіо користувались не меншою популярністю ніж виступи уживу. Проте послухати голос митця ми не зможемо, бо після смерті всі записи було знищено.

Сам Григорій Михайлович не здавався і продовжує писати нові твори. Він жив повноцінним життям, багато подорожував Україною. Косинка дуже любив грати в шахи, більярд і баскетбол, хоч і мав невисокий зріст. Він багато курив, багато читав і мав прекрасне почуття гумору.

У автобіографії за 1925 рік Косинка пише: «Мрію написати колись бодай одну повість та десятків зо два оповідань, написати їх так, щоб авторові не соромно було говорити в імені української літератури, не соромно було носити почесне ім’я письменника: цього імені, на мою думку,я ще не заслужив, як і не заслужили його деякі безпардонно прославлені сучасні письменники».

Наступна книга «В житах» таки потрапила на прилавки книгарень у 1926 році. В цю збірку ввійшли всі твори написані в період 1923–1925 років.

Цим виданням Косинка затверджує себе як талановитий майстер реалізму, він живо змальовує конфлікти всіх тогочасних класів — від простого робочого люду до партійних осіб. Він не дає оцінку своїм героям, читач сам приходить до висновку і сам обирає — негативний це персонаж, чи навпаки заслуговує на прощення. І саме через цю збірку письменника будуть звинувачувати у прихильності до куркулів. А вождь українських більшовиків Станіслав Косіор восени 1929 року назве його буржуазним націоналістом і перетворить життя Григорія в пекло.

Цензура колить письменника зі всіх боків, його твори затримуються і не друкуються. Косинка, аби заробити грошей, починає займатись перекладацькою діяльністю. Потім влаштовується на Київську кінофабрику у сценарний відділ редактором, потім сценаристом ( хоча ні один із його сценаріїв так і не реалізують на екрані). На початку 30-х років Косинка намагається випустити збірку «Серце», але її знову не пускає до друкуГлавліт.

«Цькування, мислю я, повинно мати якісь межі. А виходить, що ні…», — напише письменник 16 квітня 1932 року.

Косинка серед друзів у Карасані, 1928

«Братья писатели, в вашей судьбе что-то лежит роковое»

1934 рік став карколомним у житті Григорія Косинки.

Все почалося з того, що в Харківському будинку письменника Іван Кулик — відомий свого часу партійний діяч, ярий більшовик і за сумісництвом поет і письменник — проголосив «постановчу» доповідь і дав завдання митцям оспівати всі перемоги Сталіна і більшовицької влади. Косинка, чия літературна доля була пошматована радянською машиною, вступив у дискусію і вибухнув зливою скарг, нарікань і протестів. Заявив, що в «умовах соціального замовлення, коли тебе тримають за горло, творити не можливо». І у відчаї додав: «Братья писатели, в вашей судьбе что-то лежит роковое».

Після цих, не вельми солодких слів, оспівувачі комунізму виступили з обуренням і прокльонами в сторону митця. Косинка врешті зміг виговоритись. Емоції взяли верх над словами. Але правди ніхто слухати не хотів.

«Року 1926, цілком випадково, я познайомився…в Києві з гімназистом К…. Товариш К. — член молодої тоді української громади — перший скинув з моїх очей полуду русифікації: я став національно свідомим…» — запише у автобіографії Григорій Косинка. Не складно здогадатись чому він так заважав тоталітарній владі невігласів і шовіністів, які називали себе освободителями пролетаріату.

У суботу, 4 листопада, Григорій Михайлович знаходився вдома зі своєю дружиною. Вона якраз готувалася до захисту дипломної роботи і попросила чоловіка перевірити написане нею вступне слово. Він відповів, що не варто забивати на ніч голову такою серйозною роботою і додав, що займеться цим завтра. «Все в наших руках. Ти згодна?» запитав він. В ніч на 5 листопада його заарештували,а багато особистих речей — щоденники, записи, фотографії — було конфісковано. Саме під час цього рейду були втрачені два твори — «Червоний жук» і «Перевесла» ( хоча маємо надію, що вони збережені у московських архівах НКВС) .

Час, що Косинка провів у в’язниці, був найскладнішим для них із дружиною. Вони сподівалися, що письменника, незаконно засудженого, якщо не виправдають, то хоча б відправлять кудись на Північ. Тамара Мороз встигла захистити диплом і отримати роботу на кіностудії.

Вирок не змусив себе довго чекати. Виїзна сесія Військової колегії засудила Григорія Стрільця — Косинку до розстрілу. Обвинувачення були такою ж фікцією, як і всі радянська влада. У документі зазначалось, що Косинка ( і 28 інших, яких засудили разом з ним) прибули в СРСР через Польщу і Румунію аби вчинити на території УРСР ряд терористичних актів, а також їх звинуватили у вбивстві Кірова. При затриманні начебто у них були вилучені револьвери і ручні гранати.

15 грудня 1934 року у Жовтневому палаці вирок було здійснено.

Журнал “Глобус”, 1926. Дружній шарж на Косинку.