Скрябін у середині нас.

Давайте щосекунди пам’ятати, давайте? Не в лютому, не в листопаді, не в травні. Ми самі собі країна. І я сам собі зробив ці меседжі Кузьми. На власний розсуд. Тут і Красногорівка, до якої тягне, хоча б там краще й не бути, а був вже з десяток разів. І Карпати, де шукав свій дім, після анексії рідного Криму та й там ніхто не знав де він. Хоча Франківськ, впевнено кажу, тепер і є моїм домом. Бо я прикутий до нього, загублений й знайдений. Бо він — місце щасливих людей. І я пливу, доки хвиля несе, поки глибока вода. До своєї Землі, якої я не стидаюсь і хоч добре там, де немає мене та нас, я намагаюсь стати для свого батька нормальним сином. Бо моє рідне місто вмерло тихо, без шуму та крику. Хоча й з панельних Севастополя видно море, проте він тепер дуже далеко. І кримські міста, Євпаторія, Феодосія, Алушта, Ялта тепер тимчасово шукають ту штуку, яка буде їх вчити літати, а пам’ять вперто ніяк не зтиратиме попереднього юзера файли. Бо що таке щастя — не знають мільйони, а ми його творим. Давайте ще сьогодні покажемо людям, як треба любити. Любити чесно, щиро, прямо зараз. Поки наші брати і сестри пишуть листи, як бомби літають і кулі свистять. Ми всі-всі-всі самі собі країна, проте разом ми так само щиро нервуємся людьми, тими, що думають мало. І ми благаємо, Боже, навчити людей любити цей світ, а не тільки себе. Навчи їх радіти завжди, коли сонце встає. А кому помогли набрати повні трюми води — за них згадаємо, помолимось, вип’ємо за них, кого нема зараз з нами тут. Ми усі самі собі країна. І нас кидають, але ми знаєм, що таке щастя і його творим.

Comms