Taxi

я прокинувся в салоні машини.

перед очами пронісся день з усіма його невагомостями і чварами: ранковим переповненим метро, кавою.криками дітлахів на майданчиках. бомжами, що сплять на лавках в уже давно неопалювальний сезон, студентами, вічно стомленими від життя та навчання, чварливими бабцями з важкими сумками й пакетами у громадському транспорті.
я зранку вийшов о 9й — не хотілось чекати на автобус, який вміщує в себе півсотні людей і транспортує їх з максимальною швидкістю.
тому я обрав таксі. це суттєво з*економило мені час і нерви. а гроші все одно треба або заощаджувати, або витрачати. з першим я ніколи не спрвлялвся вдало. 
трафік був досить напруженим. аж занадто, як для 9 ранку столичного часу. мене не подило відчуття, що ранок абсолютно несумісний з людьми і погодою, яка є за вікном мого авто. навіть водій не пасував до своєї машини. у такому костюмі він радше б підвозив кортеж, або делегарцію іноземців, аніж простого клерка.

я подивився на годинник: 9:20.
час, коли до початку мого робочого дня ще далеко, але досить мало, аби встигнути прийти на робоче місце вчасно.
затори в*їдалися в вени шосе невпринно та миттєво: щойно комусь забракло сил/бензину/потужності двигуна — він зупинявся, його авто оминали зі співчуттями інші водії, і затор ставав ще маштабнішим. навіть мій, на перший погляд, інтелігентний водій, проїжджаючи повз бідолаги видав щось на кшталт “от жеж, бл*ь — халепа! тепер влетить у копійку!*. втім, я ніколи особливо людяно не ставився до таксистів. мені зустрічались не особливо приємні люди, факт. але це не означає, що я не люблю таксистів…скажімо,я клас. просто вони мене дратували.

я ще раз подивився на годинник. 9:44. 
все мешне й менше часу до дверей мого кабінету. я розстібнув пальто — ставало тепліше.
згадав, як було б,якби я обрав міський транпорт. подумки похвалив себе, що обрав таксі (попри водіїв,звісно ж). знов потер у руках циферблат. 
думав про те, що його колись подарувала мені вона. кажуть, дарувати годинники — до розлуки. проте я не вірив в ці забобони, бо я знав — що це її подарунок.
те літо ми не особливо часто зустрічались. але вона встигла нвіть подарувати мені щось. час від часу я пригадую різні моменти мого/її/нашого життя і думаю, чи мало б це сенс тепер? наші стосунки. наші погляди. я час від часу так само пригадую й думаю про те, що взагалі має сенс. і чому я про це задумуюсь, коли дивлюсь на годинник і час, що минає.

9:50. я почав нервувати. 
кінця-краю затору видно не було, проте я точно знав, що спізнююсь. що спізнусь. власне, я вже спізнився.
я знав це ще до того моменту, поки настало 10:00. я передбачив, що виключно магічним шляхом вчасно потряплю докабінету лише якщо на 9:51 всі машини зчезнуть і я сам дістанусь роботи за 3 хвилини.
але так не буває. вже було занадто пізно, аби навтіь думати про час, який у мене досі є, але який я вже втратив. 
я втрачаю чимало у моєму житті: секунди, години, гроші, довіру близьких мені людей, здоров*я, бонусні хвилини, шкіру під час сну.
я так багато вже втратив що іноді просто нестерпно думати,як я досі живу. тішить лише одне : певне, я втратив не життєво важливі речі. а якщо так, то я намагатимусь про це не думати. не дати собі про це дізнатись. ніколи.

о 9:54 я відкинувся до сидіння. подумав, що весь час мого напруженого думання я сидів зі рівною спиною, що доволі сильно мене втомлювало.
треба взяти себе до рук. годі нервувати.

я знову згадав, який мені рідний мій шкіряний годинник. я точно навть не знав, чому саме: через те, що він щоразу мені нагадував час, який йде незалежно від мене ( і може бути вже не моїм) чи дні, коли я не звертав увагу на те, що час минає. що взагалі щось у всесвіті минає.
а, да, забув сказати: весь цей час я думав про неї. у неї було таке красиве і просте каштанове волосся. весною вона розплетала коси і воно так грало на сонці. я так любив її запах, її і волосся. воно гріло і бцло приємним на дотик.
я шкодував, що не зможу знову обійняти її шию і талію, знаючи, що мій час вже минув.
межа, яку ми перетинаємо, взявши когось вперше за руку може ссміливо ділитись і йти лінією поділу навпіл від того часу,який ми знаємо про світ і того, що ми відчуватимемо у цьому світі після зутсрічі із нею — тією, кого ти тримаєш за руку.

я досі варю каву так. як вона мне навчила. і я впевнений, що роблю і продовжую робити це не тому, що під/свідомо хочу втримати її поруч, ні.
я навчився любити каву і спосіб її приготування — це щось більше, аніж просто смак. 
навіть більше за спогади про неї. це — любов до смаку к-а-в-и. і нічого іншого.
я навчився любити каву від неї.
зруштою, сама кава вже й не так важлива: для моєї останньої подруки кава взагалі не мала значення: набагато більше її хвилювало, чи не почнемо ми кохатись безпосередньо до її улюбленого фільму, адже, якщо після — то “враження вже будуть не ті”.
мені дивно, що саме вона була моєю останньою жінкою. втім, що означає — “остання”? остання у чому?
та, яку вранці я бачив оголеною чи та, що цілувала моє обличча перед виходом? чи та. яку я впустив у свою квартиру й життя…?

мені завжди здавалось. щзо останні — найпотужніші. і це стосується цьогго: спогади.цілунки, люди.
за такими критеріями я б мав на свій досвід жити з кет мідлтон, проте вона вже одружена і я явно не конкурент її обранцю.

9:58
раптом я несподівано для себе вирішив розрахуватись з таксистом,відчинив двері авто та просто вибіг на перехресті. я пам*ятав, як начальника дратує непунктуальність і, подивившись ліворуч, а потім — праворуч, поволі почав перетинату вулицю.

певне, 10:00
в голові лунали крики сирен і якоїсь жінки. мені чому здавалось, що їй близько п*ятдесяти — її голос був таким. мені так здавалось.
я намагався потерти годинник, але руки стали занадто важкими для того, щоб виконати цю відверто просту дію.
я думав. чому саме я опинився тут: на асфальті в калюжі власної крові: зрештою, 8 секунд, які я втратив через вагоміше бажання прийти вчасно, наразі вилились в хвилини мого томного очікування швидкої. звісно,якщо встигну дочекатись. 
чекати на те, що не має часу. я не знав напевне, коли саме приїде швидка. я навіть не знав, чи приїде вона взагалі, чи її хтось викликав. у фільмах показували, що вона мчить одразу. я чомусь навіть посміхнувся, оцея пережидився ж я фільмів з останньою пані…
втім, схоже, моя усмішка виглядала досить дивно. особливо на фоні того, що я весь лежу в червоній калюжі і посміхаюсь. картинка така собі,звісно.
я все ще міг думати про те, навіщо я це зробив. я міг почекати, — це — справа не 8ми секунд. та й спізнився я все ж одно.
я, можливо й встиг би, якби почекав трошки. не багато, лише 8 секунд але піся них.цілком можливо. що вчасно б таки потрапив на роботу…

останнім, що я бачив — було лице якоїсь санітарки. вона дуже переймалась, що я на асфальті у такому костюмі оце тут валяюсь. схоже, значно менше її переймало те, що я лежу у цьому ж костюмі тільки у крові.
її лице виявляло стурбованість і одночасно якусь впевненість у тому, що я мав би бути обачнішим, коли вже ношу такі костюми. мав би знати, що не можна отак… 
втім, я закрив очі і щосили примушував себе не думати про те, що останні хвилини свого життя я намагався зберігти час.
час — який не є принциповим. але все одно цінним: життєво.

One clap, two clap, three clap, forty?

By clapping more or less, you can signal to us which stories really stand out.