Odesa

Ранкова Одеса, минаю бар Стакан. У вікнах слоган «Шо будет, то будет». В оцьому вся Одеса. Вона має свою мову і своє почуття гумору. За це її люблю.
Мені подобається Одеса, бо вона гарна, як Європа і самобутня, як Одеса.
Одеса красива і обшарпана водночас. Наша чи не наша? Одеса — насамперед своя.

Ранок.
Сиджу біля бібліотеки Грушевського, то аж надворі пахне старими книжками. Чекаю на відкриття улюбленого фалафель-кіоску. Одеса зранку пахне, як в лікарні — її всю миють в центрі.

Бібліотека, зайшла на каву, бо фалафельник вчора святкував Курбан-Байрам. На полиці книжки, керамічна сова і плакат FreeSentsov. Два інтелігентних діди, радянські інженери, в синіх робочих комбінезонах захоплено шукають в інтернеті схему утюга, щоб полагодити. — Вот она, спираль!

Як пасують Одесі ці повсюдні українські прапори. Ніколи не бачила їх тут так багато, як сьогодні, до свята.

Пасують чисто фізично. Це світле місто, місто сонця — йому дуже до лиця саме ці відтінки.

У ньому багато неба, бо спроектоване для людей, принаймні центр. Тому й прапори стають його живою частиною, а не елементом обов’язкової патріотичної декорації. Особливо гарно, коли сонце пробивається через синь і веселий жовтий — і прапор тріпоче на приємному вітерці міста біля моря.



Сьогодні українські прапори потрапляють у кадр навіть коли фотографуєш затертий туристами до блиску ніс Пушкіна. Одразу позначена територія, до слова.

Тепер мрію, щоб ці сонячно-блакитні прапори в Одесі після дня незалежності не знімали. Хай так залишаються, у Швеції от так собі висять їхні синьо-жовті, у будні.
фірмова точка Таїровських вин. На вході замість Атланта Алкаш. Всередині сузичні автомати, у продажі є ель-арбуз 40 грн літр, на закуску мертві фініки. Пахне, наче підлогу миють найміцнішим з таїрівських вин. Тарантіно мусив би зняти тут наступний фільм

В Одеському музеї західного та східного мистецтва бабусі-наглядачки дивилися на мене з фотокамерою так, наче то я вкрала того Караваджо і хочу ще




Ще в Одесі за рік аж побільшало стрип-клубів. Назви одеські — Офіс (телефон екстреного виклику в офіс теж є), Мужское счастье, Распутін. Не розумію, чому досі нема стрип-клубу для жінок Катерина, вони її тут так люблять, а хтивість це ж була її тема). До речі, пам‘ятник Катерині ІІ зранку стояв трішки закаканим птахами в голову. Цікаво, не встигли чи подумали, хай буде
Вечір.
Одеса, тротуар блищить від розсипаного конфетті, жіночі сукні в блискітках, очі блищать, крони дерев — у світлі гірлянд, місячна доріжча мерехтить у морських хвилях. Відчуття свята.
Приїхала в Одесу, а на вулиці показують кіно, зняте на Подолі. А має бути навпаки)

Вулиця Гоголя вночі неймовірно гоголівська. Спостерігаю повню над Шахським палацом. Охорона шахського палацу спостерігає мене

Лавочка наче манила мене сісти. Погодилася і почула ледь п‘яний тип характеним баском проводить екскурсію друзям: — Вот дом, в котором Гоголь спалил второй том Мертвых душ, он до сих пор не жилой. Я сам туда заходить боюсь, — каже і ломиться в зачинені ворота
«Цаца» — хостел
Вечір.
Хостел Цаца, кімната Бабеля, змагання з синхронного хропіння, симфонічне хропіння, багатоголосся. Додам до оркестру свій алергічний риніт, надобраніч. Сплю з ножем, якшо шо
Ранок
Поки що норм, прокинулася не на кораблі до Туреччини, і добре. Стіни хостельної кімнати розмальовані під полиці зі старими книжками і все на диво чисте та приємне. Ліжко обгороджене шторами, наче дитяче
Так, той оброслий повсюдно чорною шерстю дядько спав саме на нижньому ярусі мого ліжка. Зате познайомилася з пречудовою японкою з сусіднього ліжка, коли вона полізла дивитися на котяче побоїще за вікном
У хостелах бачиш дивні сни, чужі сни, сни з мемами із соцмереж, які заспокоювали замість колискової — наприклад снилося, що брала інтерв‘ю в Олега Винника, він ще зупинявся і міняв троянди у машині на нові. Снилася повітряна куля з утікачами, що злітає — і її зупиняє їхня дитина

Вечір
Якщо що, телефон у мене зараз липкий від серпневого винограду, що достигав між потаємних одеських двориках

Я мушу про це все ще написати, про ту майстерню, заставлену різьбленими янголами, про лики ботічеллівських Мадонн намальований на звороті рекламних банерів. що висіли на шворці серед двора, наче випрані простирадла. Про митця Льоню, якого кликали не інакше як Леонардом, про Музу непевного віку і минулого, з найряснішими у всесвіті накладними віями.



Я виходжу з останнього кафе на Грецькій, де рятувалася крижаним кавуновим сорбетом і вільною резеткою для зарядки телефона — і зовсім незнайомі гості гукнули, не йдіть, залишайтесь — ну звідки вони знали, що йду я на потяг, та це було так гостинно, і так щиро — що здавалося, що місто говорить через них. Місто, на яке я дивилася уважно і зосереджено, широко розплющеними очима і затамованим подихом, відповіло взаємністю.

Одеса наша чи не наша? Це ми — її або ні.

