SketchBook

Словниковий запас на зиму, коротка енциклопедія мене, посібник з ремонту життя, словник іноземних злив. 
Хоча ні, це не словник, це скетчбук)

Автомат

– Комусь таку зброю повидавали, наче десь на війні у Іраку по них поїздили танки, а потім їх зібрали і вислали назад. Оптику навести не могли, затвор не рухався, — розповідає Вадим у мене на кухні, повернувшись після першої ротації з АТО. Ніколи раніше не проводжала нікого на війну. Як би вона тепер не називалася.
– Мені пощастило — автомат дали новий, ще в маслі, з консервації, 1986 року випуску.
– Як і ми з тобою. Твій ровесник.
Згадалося та традиція з вином, яке заливають у діжки, коли дитина народжується, і дістають на весілля. Тільки тут, у невідомо якому льосі, у чорному мастилі все твоє життя чекає, мов сп��ячий алігатор, холодний і незворушний автомат Калашнікова

Асфальт

Асфальт поблизу зупинки нагадував величезну попільничку — всипаний недопалками, покрученими у спазмах. Розпечений, наче його нагріли всі оті погашені цигарки, притрушений порохом і сажею. Дорогою чуєш запах розпечений гумових китайських шльопанців — знайомий із дитинства, коли перед школою друзям купують новий спортивний костюм, а ти за компанію з ними їдеш на базар — щоб морозива купити чи зошитів. у переходах до метро я завжди почуваюся, як у пінчук-арт-центрі — вигадливі інсталяції із кольорових сумок, туфель, косметики чи всього-за-15-гривень. У них є колір, композиція і ритм. Тільки замість папірця із концепцією -цінник, а замість гіда — “Дєвушка штото інтересует?”.

Пасажири метро у час-пік зазвичай краще одягнені за тих, хто їде на годину-дві пізніше. Прасовані стильні сорочки, сукні із добротних тканини — де вони їх купують? У київських магазинах повно неякісного дорогого непотребу, але ці жінки примудрилися знайти щось на рівні. Але між помірних пастельних тонів, класичного крою і столичного смаку у цьому місиві тіл де-не-де вибухають тропіки — леопарди, дикі троянди, змії, тигри з орхідеями. Звідки воно тут береться? Парниковий ефект асфальту? Це неминуче, коли навколо джунглі, хай навіть кам’яні. Чи пластикові, як у нас, запльовані втомою важкого робочого дня

Бузок

на перервах ми втікали у сусідній дитячий садок, ламали бузок і поверталися до мольбертів у клас, де пахло пилом і свіжою стружкою олівців. Її нам дозволяли кидати одразу на підлогу — у кожного на те був ніж. Гілки бузку ми встромляли у очниці черепу, до якого були розвернути наші мольберти. Череп був справжній. То були 1990-ті і пластикових у магазинах для художників не продавали, і не було у місті таких магазинів. Як найсміливіша, я не без остраху торкалася його сіро-жовтих виличних кісток, поправляючи квіти. У класі вже пахло бузком. Залишалося півгодини до кінця уроку, за яким — ще світлий травневий вечір і залізні гойдалки-човни дорогою додому

Бурштин

Поблизу Балтійського моря чомусь завжди почуваюся, як удома. Наприклад, у Литві мене часто вважають за місцеву, розпитують дорогу, і коли до друзів у кав’ярні звертаються англійською, до мене окремо литовською. Думаю, то за світлі очі, русу косу і широкі вилиці. А то в школі аж образливо було, коли у всіх героїнь укрліт стандарт “каріочі-чорніброви”, а біляві — то якісь “плохенькі”, особливо у Нечуя. Бо у бабусиному селі біля Острога всі мої друзі були білобрисими, а чорнявітам були радше винятком. Але найбільше відчуття дому загострилося у Ґданську біля музею бурштину. Там є фонтан, де можна серед камінців виловлювати дрібні бурштининки. І поки всі вишукували по піщинці-дві, ми намили по пригоршні. Що то значить з Волині. Очі горіли, бурштинова лихоманка прикувала до фонтану, попри холодну воду і ще не відвідану набережну. А набережна там ювелірної краси, де у вітринах плавиться бурштинові градини і краплі. Такі крамнички і вивели мені формулу міста, де почуваюся вдома. Така бурштинова ідентичність. А ще звернула увагу на напиcи — бо скрізь Bursztyn польською і Bernstein німецькою. А північніше це було Gintaras у Литві і Dzintars у Латвії. І тут я вирішила, що сміятимусь в обличчя всім, хто виправлятиме, мовляв, “бурштин” українською, а “янтар” російською. Бо бурштин це по-суті з німецької, а янтар з литовської. І обидві назви у нас мусять бути правильні. Бо Україна — це там, де сходяться бурштин і янтар.

Бюстгальтер

їду в метро, туплю погляд у навколишні спини. бретельки ліфчика, бретельки ліфчика, кісточки бретельок ліфчика — куди не глянути. одні виповзають зі своїм синтетичним пояском над повітряною сукенкою, руйнуючи її ефект конфліктом кольору. другі лещатами затискають спину, треті просвічуються у прозорому орнаменті блузи без рукавів. ну окей, старша пані, діловий стиль, двоє дітей, наприклад, із наслідками. али невже ти теж — тендітна русявко, невже ти теж маєш під тонким ситцем ці затягнуті люрексом картонні напівкулі? що ти підтримуєш ними, у тебе б’юся об заклад гарні груди, хай невеликі, та не все що велике гарне — мати двох дітей тобі підтвердить. що ти формуєш ними — ілюзію об’єму? Під складками вільної сукні цього не видно. невже інкубаторні кулястості красивіші за унікальну природну форму? Як взагалі можна свідомо йти на такі тортури у цю спеку, притому, самотортури. це правила хорошого тону? може десь вчили у школі, а я саме пропустила той урок, що жінка конче мусить носити бюстгальтер, навіть якщо її груди цього не потребують? ну мені у школі щось таке казали на останньому дзвонику, коментуючи мій вигляд, але я тоді більше вірила журналам мод, ніж класному керівнику, а зараз не вірю ні тим, ні іншим. а що, мати груди — це досі ще непристойно?

Будильники

Найкрасивіша в світі пісня може стати ненависною, якщо поставити її на будильник. Перевірила, більше такого не роблю.

Найперший будильник, який пам’ятаю — зібраний татом власноруч, плаский чорний екран, на ньому сині чи зелені цифри — лаконічні, з рисочок, які мене зачаровували — бо будь-яку цифру можна намалювати з умовної квадратної вісьмірки, підсвітивши певні її грані. Той будильник показував сьому, мене вели у садочок і я не пам’ятаю, щоб були проблеми із прокиданням чи силою волі. Програмувати ��ого навчилася вже у школі — і неймовірно пишалася цим дорослим вмінням.

У випускному класі мене зривав з ніг Rammstein, Guano Apes чи SOAD, Metallica і в мене було кілька секунд, щоб добігти до музичного центру, поки не вилітали шибки. Достатньо ефективно. І взагалі, до років 20-ти я була дуже пунктуальною.

Коли переїхала на першому курсі до дідуся у Бровари, знайшла там старий совковий маленький годинник, який все ще працював, якщо його накрутити. Хай-тек у моєму житті тимчасово помінявся на вінтаж. Совковий будильник цілком відповідав цьому місту, в якому я тепер жила — набагато ближчому по внутрішньому часу до СРСР зі своїми вулицями Кірова і Постишева, ніж моє майжеєвропейське Рівне. На диво, я жодного разу не проспала з тим малюком. Вставала о восьмій.

Потім був перший телефон, уже кольоровий, ім’я марки тепер ганьбить миршавий терорист на Донбасі. Нічні безкоштовні тарифи, виснажливі напівсонні розмови ні про що, смс-романтика. Одна з десятка мелодій пішла на будильник. А потім вже можна було обирати собі пісні — і в мене якось стояла навіть “Нас не повинні зривати вранці будильники” — здається, неефективно. Деякі мелодії були недоречними, бо спросоння я зовсім не розуміла, що відбувається. Не SOAD все-таки.

Зараз я щиро ненавиджу свій дзвінок на будильнику. Але смартфон тому і смарт — розумна падлюка, відповідає взаємністю. І не вмикається. Бо навіщо зайвий раз грати щось такому невдячному заспаному слухачу, як я. А я щось сьогодні і не ображалася. Укотре проспала, під дощ, який більше нагадує січневий, ніж березневий. Тепер я хочу прокидатися під сонце.

Вечір

Я тільки сьогодні це помітила. Одна проста, але дуже цінна річ, яку не може дозволити собі велике місто. Це тривалість вечора. У мегаполісі він настає дуже стрімко — як зблиск, ледь червоніють вікна проти сонця і цей особливий помаранчевий колір вечора швидко тьмяніє. Хіба тільки висотки на відкритому просторі затримують його на собі надовше, і то — тільки верхні поверхи, ті, що вивищуються над бетонно-кіосковими нетрями. У маленькому місті вечір дістається кожному будиночку. Він омиває ці доми повністю. Кожне вікно, що виходить на захід, має право на вечір. І він триває. Його ніщо не затуляє. Він міняє всі кольори і дає своє особливе тепло. Я вже забула за нього у Києві, там воно надто нетривке. Лагідність у чистому вигляді, і підготовка до ночі. А ночами тут видно зірки. Зірки — це нормально

Геологія

Літній пазл: черепки. Досі не збагну, чому у нас на городах їх так багато. Для мене у дитинстві вони здавалися якоюсь археологічною знахідкою, бо глечиків таких я на живо вже не за��тала. А в підручниках усілякі знахідки саме так і зображали. А одного разу я взяла заступ і почала копати серед городу яму. Мета була геологічно-скарбошукацька. Ну, яму глибиною близько метра я викопала. Але замість скарбу — лише черепки. І гладенькі камені, що нагадували відколоту застиглу лаву. А так у підручниках малювали уже знаряддя праці первісних людей. Найменше мені подобалося потім яму ту закопувати, звісно. Але вище керівництво — напевно з різкою — наполягало на завершенні експедиції. Але в голові у мене вже повіяв інший вітер, а кишені пропікали нові мальовані морські карти зі скарбами. Кораблями нашими були зелені ворота та ясен, а хвилями — осінні вже вітри

Гривня

На пероні стояв малюк і задоволено їв паперову гривню.

– Хай краще їсть гривню, а то ще попросить щось дорожче купити, — припустив можливу позицію батьків Віталик. Насправді мама хлопчика була зайнята вгамовуванням його бабусі, яка металася пероном з валізою їі ж ваги, намагаючись встановити де ж буде їхній вагон задовго до прибуття потягу Ковель-Сімферополь. Ми не зовсім вірили, що всі ці люди які затромбували першу платформу рівненського вокзалу своїми валізами їдуть у Крим, але що на море — то точно. У малого нарешті забрали натруджену гривню, і він узявся за валізу, удвічі більшу за себе, яку щойно забрали у бабусі. За хвилину обертаюся — малюк знову їсть гривню. Повернули або дістав ще одну. І пом’ятий погляд князя Володимира у його зубах проводжає цих усіх тіток із дітками, які проведуть понад десяток годин у спекотному потязі, щоб приїхати на море, чий би там не був тепер той Крим

Ґданськ

Це місто щоранку наносить на себе густий туман як крем для зволоження. Пошерхла шкіра старих кам’яниць, обвітрена морем та виснажена частою зміни погоди та країн, яким вона належала, вимагають догляду. Країни діяли тут як різні косметичні корпорації — кожна перекроювала це місто на свій лад, починала довготривалі процедури і обривала їх на пів дорозі, бо змушена була звідси забратися.

Його дороги виходжені і навіть річки та канали витоптані, тисячолітні зморшки-борозни торгових шляхів та посмішка — почорніле дерево вантажних журавлів. Його вимотували підліткові війни та зрілі бунти, залізні обладунки та верстати, його бинти та кораблетрощі, власні біль та пам’ять.

Тому кожного дня, принаймні на кілька годин, місто загортається у такий густий туман, щоб ніхто його не турбував, мешканці не могли прокинутися, а літаки — сісти. І тільки тому воно досі красиве. Свавільно красиве

Дороги

До руїн замку в Поморянах на Львівщині ведуть руїни дороги. Не знаю, що з них краще збереглося. Навряд чи цей палац колись відбудують, на часі нові пани і нові палаци. А тут житимуть інші шляхетні мешканці — лелеки. І дороги у них інші, вільні від ям та вибоїн

Єврейський цвинтар

Острог, єврейський цвинтар. Місце, де тишу перекрикують власні думки. Думки дивні, занепокоєння, що виникає саме тут, серед порослої мохом пишної різьби надгрібних каменів. Похилих, де-не-де розбитих тріщинами, наче піднімали іх із самого дна часу. Зайшла я туди сама, ворота були зачинені. Коли вийшла, заклала ту клямку назад, але винесла те занепокоєння, що переплутало потім усі мої маршрути і змусило намотати містом кілька вузлів, подібних до тих, що на каменях

Жінка

Жінка — це коли приходиш або гарна або вчасно. Бо витрачаєш дві години, щоб одягнутися, а потім ще півгодини, щоб одягнутися пристойно. С��ортом жінка називає зазвичай заняття у тренажерці, кажучи “ходжу на спорт” і не задумуючись, що футбол, керлінг і шахи — це теж спорт. Ну а біатлон — це фарбування нігтів, коли рахуєш по скількох промазала, і робиш штрафні кола. Коли жінка виходить заміж і міняє прізвище — це ребрендинг. Коли дівчина стає жінкою — це скоріш за все не перший секс, а перші пологи. Справжня жінка — це та, яка не гумова. Справжня жінка може нафарбувати вії, не відкриваючи рота, але навіщо. Вміння готувати борщ не робить тебе жінкою. Невміння готувати готувати борщ не звільняє від відповідальності

Жених

– Которая пуговицу пришьет, на той и женюсь, — зайшовши до аптеки, застаю сцену флірту поперед себе у черзі. Високий злегка сивий злегка щокатий мужчина у штучній дублянці вже дістав аптекарку і тепер заграє до дамочки у черзі, нарікаючи на життя. Невміння елементарного не соромиться, вважає, що всі йому винні. — А я могу в ателье занести, мне эту пуговицу там за тридцать гривен пришьют. Но я специально не несу. А вам муж не нужен? — питає в дамочки.

– У меня уже есть, — кокетливо посміхається.

– Может кому-нибудь тут муж нужен? — звертається до всієї черги, забираючи свої ліки, погрожує аптекарці написати скаргу і йде.

– Кому ти такий безпомічний потрібен, — сказали б йому у більш феміністичній країні. Але тут всі мовчки зітхнули з полегшенням, що ��ених нарешті забрався. Вже б забула за цю історію, але досі цікавить, чи він шнурівки сам зав’язує

Журнали

Останній номер National Geographic пахне листопадом. Купила, істерично видерши журнал зі стенду у нічному супермаркеті, розгорнула, вдихнула його запах. Так у сумних піснях про любов вдихають запах сорочок колишніх коханців, випадково знайдених вдома, і після того цілий день чи ніч валяються на підлозі, втративши лік часу. Бо тільки тоді наздоганяє розуміння, що ти насправді втрачаєш. І що ти це не цінував належно.

Я — постійний читач журналів від віку, поки себе пам’ятаю. В Україні немає культури читання преси, в нас як у істинно південного народу є лише традиція бурхливих сварок з брехунцями, телевізорами та іншими аудіовізуальними ЗМІ. У три роки я читала Мурзилку і Малятко, потім мама виписувала нам Клас, і приносила з роботи Наталі, який тоді був дуже пізнавальним як на жіночий журнал. Модні журнали Cool i Cool Girl у зв’язку з лихими девяностими мене обійшли, але потім з’явилися власні кишенькові завдяки різним стипендіям, а разом з ними і 400 мілілітрів про графіті і Молоко про музику. Любов’ю першого курсу був журнал ПіК, і оце відчуття, що я переживаю зараз, нагадує ту драму, коли його закрили. А потім Помаранчева, але щось україномовної преси не погустішало. Я купувала щопонеділка Главред, поки їх не почав дарувати коханий, читала Новинар, де працювали друзі, і раділа із придбаного першого номеру Тижня зі Скрипкою на обкладинці. Потім я написала дипломну на магістерці з обкладинок українських тижневиків і це дослідження було реально цікаво робити. Потім п’ять років роботи в журналі “Країна”, який я читаю не тільки до друку, а й після. І ось сьогодні, коли закривається НатГео (а географія моя любов не менша, як журнали), мені настільки сумно, що знову все йде шкереберть, що з кожним закритим хорошим виданням цей ринок стає ще більш деградованим і упослідженим. А ще мені зовсім не хочеться після усіх цих революцій гідності, представляти свій журнал такими словами, як колись Богданові Ступці по телефону, коли він запитав: ”Країна”? А що це за журнал. — ”Ну, один із двох україномовних тижневиків в Україні”. Невже цього досить?

Залетіла

– Чого запізнилася?

– Залетіла

– Што?

– Волынская резня. Оса залетіла. В кімнату. Ганялася за нею півранку з пульверизатором. Вирішила показати їй хто тут цар звірів. А то ще сховається і вкусить увечері. Зазвичай боротьбою з дикими тваринами вдома займається мужчина, але він зараз на Сході і займається сепаратистами. А балкон відчинений не залишиш — щоб сама вилетіла — на грозу збирається. Думала над дилемою, оса чи гроза. Врешті, оса локалізована на балконі, балкон зачинений палкою. Із жертв — колготки, які пустили стрілку. Тепер в мене є домашня тваринка. Смугаста

Зуб хитрості

Погано, коли не клює у Десні. Але коли не клює у десні, яка не річка — удесятеро гірше. Ок, не десні, а у яснах — але суть та сама. У мене виявився не зуб мудрості, а зуб хитрості. Це реально нагадувало рибалку — не тільки способом дії, а і повільною своєю тривалістю. Сам зуб дався легко. Але ще годину після цього лікар намагався витягнути хитровигнутий корінець. Клювало і зривалося, і так разів сто. Вже на молитві до Святого Миколая допомогло. Не дарма він покровитель рибалок. А ще на початку лікар запитав, кому подаруємо — феї чи мишці. Так, у мене на стоматологічному кріслі таке обличчя, що це необхідно запитати. Обрала фею, бо нещодавно була в селі і не хотілося ще одного контакту з мишами. Особливо під подушкою. Але в ре��ультаті мишка своє таки відхопила. Зуб — феї, корінчик — мишці. Врешті, мені виписали антибіотиків. Тому тепер коли у всіх буде Книжковий Арсенал, у мене — Тверезий Арсенал

Ікона

Київ — це дуже нераціонально використаний простір. З нового офісу їду додому стільки, за скільки ми востаннє доїхали від польського кордону до Львова. Жартую, що до Житомира звідси ближче, ніж до Оболоні. Зате — скільки приміщень роками стоять порожніми, не бажаючи здавати дешевше, ніж вони собі задумали або з інших темних причин. Скільки недобудов недобудовано через різні схеми. Але як може так пахнути підземний перехід в районі, де клаптик землі на ціну золота? Зі стінами,наче щоками пияк��, зарослими палімпсестами обдертих оголошень. Монументальні неозорі простори, на яких парадоксально тісно перехожих — бо горлянки їхнього шляху все більше перетискають кіоски і джипи, припарковані серед тротуару. Учора, коли розглядала крізь вікно череду кіосків, мій погляд зупинила ікона замість реклами. Там ще вітання зі святом було, а поруч — табличка “На цьому місці до 1935 року була церква”. А тепер кіоски. Під ним продають пшеницю для пророщення, така гірочка пшениці лежить, як на картинках про Голодомор. А поруч кіоск із трусами, і золото від ікони відливається на вигинах мереживних комбіне. Це твоє золото, Києве, лайкрове, нейлонове, еластанове

Їжа

Cніданок склався, як колаж. Трикутнички витриманого овечого сиру з грузинської крамнички до трикутничків волинського чорного хліба із зернятами, поламані кружальця замороженого масла з перемеленим базиліком, паприкою і часничком. Кава з молоком на три смаки — кожен це була окрема дія втраченої шекспірівської драми, ще з Вероною у назві, проявляються поступово, як фотоплівка. І два квадратики швейцарського шоколаду на 90% какао — це був драматичний фінал, наче застигла натвердо густа чорна чорна кава. Колаж склався сам, з різних культур і відеорецептів, кожен продукт мав всій маршрут, гідний тревелогу. І це все так просто, і це все тут. Ми — це не те, що ми їмо. Сьогодні їжа сама нас обирає. Ми — тільки глядачі цієї вистави. Піду аплодувати стоячи чорниці з постановки “Казки волинського лісу”

Йобнуте

Мене зачаровує здатність українських жінок триндіти годинами по телефону. Я після хвилини розмови вже відчуваю дискомфорт, а на десятій голова розколюється. Але для багатьох зручні тарифи стали реальним порятунком від часу із собою, особливо у селах. Ця дівчина привернула мою увагу на річці — красивим розрізом синіх очей до чорного волосся і чорним светром з довгим рукавом в +30 (я — в бікіні, щось пишу собі у блокноті. Коли чую, що її телефонний монолог починає нагадувати анекдот “Анжеліко, бігом додому, Роберто всрався”, автоматично починаю записувати).

– Ти стіраєш, а Каріна кормить Доменіку. А чо Каріна казала, шо ти лахи вішаєш? А ше я ходила в паспортний стол. Так мало шо по своїм ділам, та ше й заказ получила, шоб намалювать картину, — говорить комусь красуня. Теми невимушено стрибають — від погоди до особистої драми. [Негарно підслуховувати, але чи гарно говорити, коли всі тебе чують?] — В вас дощ йшов? В нас тако: сонце, то шось гримить, то шось там капає, нипонятно шо. Батько до мене вчора знов звонив. Триднів блять знов шо не треба. “Хочу робить верх на криниці”. А шо ти мене питаєш, блять йобнуте. І знаєш, шо ше каже? Будеш сміятись. “Хочу купити квартиру в Дубному”. Для себе і Нельки навєрно. А за які шиши? За Нельчини навєрноє. Йобнуте.

Коси

Коли ми з Інною гралися у принцес, спочатку обумовлювали свій вигляд. Описували сукні, карети та фаетони, можливості та чарівні сили. Волосся в нас було обов’язково до землі. У мене — золоте, у Інни — каштанове. Волосся до землі — саме так на нашу думку мала виглядати принцеса, русалка, чарівниця чи героїня казки у Зачарованому лісі. Волосся до землі — це те, чого у мене ніколи не було, бо мені його обтинали коротко і чомусь завжди незугарно, так що в реалі з казкових персонажів я нагадувала Иванушку-дурачка. Піком моїх поневірянь стала ультрамодна на той час зачіска “каскад”, яку на мамину вимогу мені зробили в перукарні в районі восьмого класу. Чи п’ятого. Не пам’ятаю точно — напевно, травма була така сильна, що з пам’яті це витіснено. Почнемо з того, що вони там зрізали все вигоріле влітку біляве волосся зверху, залишивши ��ось на зразок підмоклого сіна — якраз на колір кінця жовтневої мряки.

А потім було море і все минулося. Волосся вигоріло найбіліше за все моє життя. Дев’ятий клас, я вже прочитала книжку “Лоліта”, хоча не факт, що усвідомила все, що там написано — і малювала лікувальними “грязями” з лиману собі на ногах чорні панчохи на підв’язках. До чорного бікіні і білого волосся — пасувало. У перукарнях мене відтоді довго не бачили. А коли бачили, то під пильним злегка стервозним контролем мали дозвіл на обтинання кількох сантиметрів хіба що. Але хірургу ножі чешуться — вони і зараз хочуть відрізати більше. По-хорошому — треба. Але тримає той дитячий страх — як повільно воно росте, і те ж дитяче бажання мати коси до землі. А ще тепер я розумію, чого таке волосся можуть собі дозволити хіба принцеси — щодня воно вимагає королівського часу

Лампочки

одна із загадок всесвіту, яка мене давно настирливо непокоїть — як люди викручують у під’їздах лампочки? чи є якийсь чорний ринок збуту крадених лампочок? як вплинула на нього загальна криза? скільки лампочок хвата на бутилку? хто ці люди — знедолені безхатьки чи хазяї, що знають копійка рубль береже, навіть якшо рубль це давно уже гривня? чи не дешевше було б тоді красти економні лампочки? чи дозволяє їм здоровля, творча інтуїція і вестибюлярний апарат потім вийти із темногочужого під’їзду, не побивши здобич і власне чоло? чи щоб уникнути падіння вони викручують лампочки виключно у світлу пору доби? ця світла пора настає до опохмелу чи після? якщо до опохмелу, то хіба вона така вже світла? якщо після, то як вони все це пам’ятають — що лампочку треба от викрутити? це якесь натхнення? є спеціальна муза викручування лампочок? чи це та сама муза, яка нашіптувала Юлі П. о третій ночі ідею Лєна Павлова, давай розіб’ємо світлофор? нічого ми не били і не збиралися, звісно, але як така ідея взагалі прийшла до Юлі П. у голову? І головне — автор цієї інсталяції у одному з рівненських під’їздів — хто він насправді за призванням і польотом думки — інженер чи митець? чи вкладав він якісь постколоніальні символи у цю інсталяцію? чи не викликає вона навпаки — бажання вкрасти, витягнути те джерело світла і надії з пазурів колючого дроту, почуваючи себе Прометеєм, що краде вогонь у богів і віддає його тим кому більше нада

Люстрація

– А ви думаєте, шо таке люстрація, — чорноока продавщиця дискутує з постачальником над продуктами, ціни яких міняються, мов на слотах однорукого бандита. — Люстрація — це коли приходить одна власть і садить іншу власть. Шо ви думаєте, вони когось люстрірують? Тянуть шось, тянуть. А можна ж зробити за три дня, як товарищ Сталін казав — зібрать і расстрілять. А потім подивитися, хто прийде на похорони — і растрілять. А потім дождатися поминок — і тих розстрілять, — входить в раж жіночка. Не стала з нею сперечатися, що розстріляють у нас завжди не тих. Не хотіла перебивати її щирий дитячий захват від самої ідеї. І ще заважав власний щирий дитячий захват — від теплого запаху свіжого хліба

Мити голову

Мені часто доводиться мити голову у дивних місцях. Мабуть, вже варто вести рейтинг. Найчастіше це стаєтся у вересні, а востаннє це було у офісній кухні. Я довго до цього варіанту придивлялася — всі три місяці без гарячої води вдома. І от настає пізній вечір п’ятниці, на ряду ми залишаємося удвох — я редагую статтю, а він бреше дружині по телефону, що має купу роботи, а натомість розглядає футбольні сайти — має ж бути у чоловіка приватний простір. Я дістаю рушничок і пляшечку шампуню, йду на кухню, де нова глибока раковина дозволяє комфортно розмістити голову під струмінь води і гарно змити піну без жодних бризків. За годину — голова суха, стаття готова, а я у Бактерії спостерігаю за любовним екстазом поета із велосипедом, після якого мали б народитися кентаврики — верх людський, низ — колеса.

А позаминулого вересня, спустившись з гір, ми замовляємо дерун “Циганське щастя” в улюбленому франківському пабі Десятка — з язиком і грибами. “А у вас язик регіональний?” — уточнюють в офіціантів хлопці. Неділя вечір, всі бруднючі, просмалені димом і задоволені. Але завтра на роботу одразу з потягу, а деруг ще трохи доведеться почекати. І я не знаю архітектора отого плану, що завжди так легко складається усередині моєї голові, коли зовні їй некомфортно, але він талант. Беру шампунь, рушник, дволітрову пластикову пляшку, в яку набираю води — і до вбиральні. Все просто. І ефектна променада із рожевим рушником на голові — чого ще бракувало до повного Циганського щастя, яке вже чекало мене на столі поряд із свіжесеньким пивом.

М’ясорубка

Складати м’ясорубку — як автомат Калашникова — кожна господиня вміла із зав’язаними очима. Я не тримала цей пристрій кілька років і не знаю, чи ще доведеться. Сьогодні я готувала нею коржики за бабусиним рецептом — еталонне значення слова “коржики” у моїх особистих словниках. Солодке пісочне тісто із хрусткими піщинками солі вилазило через формочку, прикріплену до м’ясорубки. А моїм завданням було слідкувати, щоб коржик не рвався. Служба підтримки коржиків. Коли ж не слідкували за мною, я потайки їла це тісто — таке воно добре.

А нещодавно натрапила на цей рецепт Ciastka przez maszynkę -“коржиків через м’ясорубку” на сайті Люблінського воєводства, у списку продуктів традиційних. Є такі списки регіональних страв і продуктів, які охороняють від глобалізації та інших принад членства в Унії Европейській. Вони у них всі описані і задокументовані, як оці коржики. У нас ці страви скоріш за все забудуть. Бо таке блендером вже не приготуєш) І не буде ніхто шукати стару прабабусину м’ясорубку для таких витребеньок. Стануть мої коржики вінтажним рецептом не можливим до приготування. Як для мене напої із сифонів. Я б дуже хотіла почитати такий український список — фантастичних фірмових страв, які ще готують по поліських і волинських селах, наприклад. Бо вже й до них прямують мультиварки. І сосиски в тісті замість пиріжків у сільській печі я вже бачила;)

Новини поезії

Дзвінок у редакцію.

– Алло, я поетеса NN. Ваш журнал брав у мене інтерв’ю три роки тому. І тепер його виклали на сайт. Прошу зняти публікацію, можу довести, що вона мені шкодить. По-перше, у біографії написали, що у мене є син. А насправді у мене дочка. Як я поясню чоловікові, звідки у мене взявся ще й син?

По-друге, ви написали про мене “пенсіонерка”. А я ж поетеса. А що в людині головне? Ви ж не пишете — ” пенсіонерка Софія Ротару”.

Прошу в неї пробачення за колег, які записували інтерв’ю і вже давно не працюють у нас, обіцяю зробити все можливе (і потім роблю).

– А можу вам вірш зачитати? — питає жінка радше з ввічливості, бо ми обидві вже знаємо, що це станеться — н�� залежно від моєї відповіді.

– Хіба один, — зітхаю, але розумію, що компенсація таки потрібна.

І поки вона читає — про ціни в аптеці і цінність життя — думаю: те, чим я зараз займаюся — це не секс по телефону, а якийсь новий сервіс. Ну хтось неодмінно має таке застартапити — слухати вірші по телефону. За гроші або й безкоштовно — як благодійність чи поетично-психологічну службу підтримки.

– Ну і ще один — вклинює поетеса без паузи — цей я сьогодні Порошенку надіслала.

Читає про солдатів, АТО і закінчує словами “Христос воскрес” — бо розмова відбувається саме на страсний четвер.

– Воїстину воскрес! — кажу і розумію, що не можна згаяти момент, бо вірші — величина нескінченна і саме час поставити крапку. Прощаюся і думаю, що поезія — вона ж як любов. Теж може бути по телефону. Але головне — не змушувати до неї силою. Як і через відчуття провини

Повертаючись з Книжкового Арсеналу зустрічаю в метро знайомі обличчя та інші частини тіла.

– Ти — Коля, — кажу одному з них.

– Ми бачилися? — питає.

– Так. Ти був голий. — багатозначна пауза його знайомих. — А я — в одязі

– А, — пригадує Коля свої подвиги — Напевно в таборі?

– В академії мистецтв, — кажу. Писала репортаж, був натурником в класі рисунку.

Обряд комори

Перша шлюбна ніч. 00:35. У сумці довго і нервово вібруючи дзвонить телефон. Згадую, як боюся нічних телефонних дзвінків, але не встаю. Фізично не можу. Отруїлася і весь день після загсу пролежала з температурою 38.

Зранку дивлюся, хто дзвонив. Колишній. В сенсі, колишній колега. Пишу, шо хотів.

– Я був у офісі, взяв із твоєї шухляди пиво, ти не гніваєшся?

– У мене в шухляді був лише чорний хліб і консерва “Тунець”. Пива не було. А де був той стіл? — і починаю описувати, де моє місце, хоча сама достеменно не знаю третій це стіл чи четвертий. Та й у новому офісі ще не вивчила, хто де сидить. А щоб не обходити дуже довго, доводиться інколи займатися “паркуром”, перестрибуючи два ряди. Отже, чиє б то не було пиво, воно було не моє. Зам’яли.

– Ти в курсі, що коли ти дзвонив, у мене саме була перша шлюбна ніч? — перепитую ще за день. Хоча знаю, що в курсі, фотки з-під загсу він лайкав. — А то я вже подумала, що то був обряд “комори”.

Петарда

У школі ми зажди вчилися по суботах. І от пригадую якусь холодну суботу, шостий клас, четвертий урок. Історія або охорона здоров’я — ого, я досі пам’ятаю цей розклад і відчуття Коли-ж-це-нарешті-закінчиться. Несподівано отримую романтичну пропозицію від Любомира — він крадькома показує із сусідньої парти, що має сьогодні щось особливе. Розумію його з півжеста. Він відпрошується у вчительки — по крейду чи в туалет. За хвилину відпрошуюсь я. Виходжу із класу і порожніми коридорами обережно — чути відлуння кожного кроку — йду до переходу над спортзалом, де мене вже чекає Любомир. Він змовницьки посміхається, підпалює і кидає пітарду крізь грати до порожньої спортзали. Раптом цей моторошний і прекрасний вибух, і я вже спереляку сиджу на підлозі притиснута до стінки. Ми давимося сміхом, намагаючись не видати себе реготом і втікаємо. Потім, ледь заспокоївшись, по черзі повертаємося на урок. Історії чи охорони здоров’я. Напевно ж таки охорони здоров’я, бо де ще тако��у навчитися

Пошепки

Пошепки можна навіть кричати. Доведено школярками, які класом повертаюся з Києва, де за день зробили 272 селфі і продовжують, зі спалахом у опівнічному потязі “Київ — Кам’янець-Подільський”. Причому ж, пошепки. Усе пошепки.

Дівчатка сплять двоє на одній верхній полиці, цілу ніч щось падає, то ковдри, то подушки, добре що не самі дівчатка. Шепочуться про “ідею на мільйон” “А давайте ночувать з пацанами” та контрідею “на два мільйони” викладача, що попросив їх забратися у свої кімнати. І хоч як би вони верещали і як нетерпимо я ставлюся до високих жіночих тонів саме цього тижня, мене вони аніскілечки не дратують. Бо дозволяють згадати себе таку у 15, у нічному потязі з Києва, політ з другої полиці, задимлені тамбури з симпатичними старшокласниками, яким треба ж було красиво нахамити. Але дорослі можуть бути ще дикішими, ніж діти. Наприклад, настирливо парити косметику.

– Цей запах люблять податківці і дєвочки на базарі. На натуральной основі — розповідає вдячній слухачці у сріблястих босоніжках пані напроти, перетворюючи плацкарт на шоурум гелів для душу за 100 грн. — З вербеною купують медики. Вони беруть не по запаху, а по свойствам. Дєвушка, тобі нічо не треба? На натуральной основє! А вам не треба дезодорант? Бо всякі є. Лаванда, зєльоний лімон Мексики. Нє, ну по-любому, не пожалієте На натуральной основі! А ви знаєте як перевірити шо духи не пирскали? Там у дротику, у трубочці цій має бути пупиришок воздуху.

Але перше місце у рейтингу “Замахали” і лекцію про повагу до особистого простору о 5-тій ранку отримав провідник, який вирішив розбудити мене, смикнувши за ногу. Це якийсь таємний масонсько-провідницький ритуал — смикати пасажирів о п’ятій ранку за ноги. Не зважаючи на те, що станція кінцева і не прокинутися у вагоні, повному десятикласників, у мене шансу не було.

Презумпція вагітності

– Температура 37 — ти вагітна, знудило — ти вагітна, тиск впав — ти вагітна. Чому чуть шо, я завжди вагітна?

– У нас діє презумпція вагітності: тебе вважають вагітною, поки не доведеш, що не вагітна.

– Я теж вагітний?

– Ні, ти чоловік. Хоча судячи з твого животика, то який у нас уже місяць?

– Грудень, мій улюблений

– Чого улюблений?

– Бо груди

Прапор

П’ятниця, 29 листопада 2013, опівдні заходжу на Майдан — пофотографувати для репортажу на культуру. Натрапляю на справді живописний кадр — художниця Марина Соченко пише етюд Майдану з переходу над Глобусом. Мене вразило, як їй взагалі вдається працювати пензлем — у рукавичках, під рваним холодним вітром з часвідчасним дощем. Але той настрій початку Майдану — це був драйв. На полотні мерехтіли барвисті прапори, бочки з вогнем, люд у яскравих шаликах. До художниці підходять хлопці і просять написати на їхньому прапорі “Житомир”. Пані Марина виводить букви пензлем із червоною олійною фарбою — і тут здіймається вітер, вириває мокрий від дощу прапор і склеює, розмазує напис. Житомир тече по прапору кривавими потоками. Всім прикро, художниця виправляє, наскільки можливо, і хлопці йдуть.

За місяць пані Марина запрошує на свою виставку — біля будинку Профспілок. Усі картини написані на Майдані, разом з тим першим пейзажем. І каже, пам’ятаєте той прапор, що вирвався — ніяк не можу його забути. Той напис тоді розмазався, наче кров — а вночі на Майдані побили студентів. То було як передчуття.

Спогад б’є струмом. Такі збіги супроводжують нас постійно, ти не можеш нічого змінити, але можеш його тільки помітити. Напевно, щоб зайвий раз знати, що все не випадково, все не даремне.

А ще пригаду��ться з тих часів діалог з якоїсь підземної пластикової кав’ярні. Друга ночі, львівські студенти у синьо-жовтому прапорі відігріваються чаєм. Спостерігаю, які вони славні, ці малята.

– Здається, цей прапор гріє, — каже дівчина хлопчику.

– Червоно-чорний тре було брати — він пік би.

Пепсікола

– Мене на роботі називають пепсікола, бо мені даже пиво не продають. Ну всьо, тепер 21! — модно стрижений білявчик відкорковує шампанське серед перукарні. Інша порожня пляшка вже стоїть на столі. Інший білявчик з такою ж стрижкою замітає друзки битої пляшки. Третього достригає дівчина, яку товариші і намагаються напоїти. У цій перукарні я вперше і подумую забиратися. Але мене зупиняє леопардовий принт на стіні. Маю прикмету — якщо на перукарці шось тігрове зміїне або леопардове — на краще.

Іменинник виходить і я прошу підрівняти мені коси. Одною рукою мене стрижуть а другою тримають телефон і доводять мамі шо я занята ну всьо пока. Але мама не вважає розмовою по телефону таку шо триває менше 5 хвилин. Тому запитання і відповіді перемішуються по третьому колу, як на підлозі перемішуються мої колишні золоті коси із шампанським. Повертається іменинник із шоколадкою. Перукарка від шампанського відмовляється, я відмовляюся із солідарності з нею. Білявчики знову пропонують їй випивку, а мене — підстригти “под мальчика” і далі чіпляються до всіх із шампанським, шоколадками і компліментами. Одній з нас доводиться поцілувати іменинника в щоку, щоб вони нарешті забралися. Це найстаршому 21, тим по 18. Найсмішніше, що підстригли мене гарно — ось що значить леопардові принти і професіоналізм

Редактор

Редагувати текст — як вибирати парфуми. Після третього прочитання все уже на один запах — і треба кави.

Кожен редактор хоч раз у житті відправляв журналіста на інтерв’ю до мертвої людини.

Кожен редактор хоч разу житті чує від журналіста відмазку: “Не здав текст, бо закохався вредактора”. Редактори в таке не вірять, але перший раз прокатує.

Редактори — зона ризику. Часто мають незахищені стосунки з випадковими текстами.

Переддедлайновий синдром у деяких редакторів так нагадує передменструальний.

Без кави нема забави,а також відредагованої статті і щастя в житті.

Редактор — санітар тексту. У професійне свято журналісти дарують по тюльпану за кожну доставлену кому.

Редагування — така собікомп’ютерна ��ра: викинь всі зайві словаіз тексту або поміняй на нормальні.

Часом редагувати текст- це наче робити депіляцію змісту.

“Ти решето, а я ситечко”, — так міряються своєю редакторською майстерністю.

Із вкладишів жувачки “Редактор це” — “…коли до кінця тексту помічаєш, як у героя статті кілька разів змінюється прізвище”.

Яка різниця між редактором і коректором? Редактор це фотошоп, а коректор — це замазка. В плані технічному, тектонічному і метафоричному.

Дивно, що є посада”відповідальний редактор”, але немає “безвідповідальний редактор”.

Робота редактора — покращення текстів вже сьогодні.

“Пиши п’яним, редагуй тверезим”? Пиши тверезим, редагуй замість піти бухати.

Режим

Після прем’єрного показу “Поводиря” підходжу поговорити про фільм до Мустафи Джемілєва. У його інтерв’ю вразило, як він один щодня у тюрмі вставав о 6 ранку бігати — бо то був єдиний відведений для цього час, і тому єдиний з камери не захворів на туберкульоз. Так само і герой “Поводиря” — кажу, — попри тортури залишається сильним. “Я, собственно говоря, до последнего дня так и делал, — Мустафа Джемілєв тисне мені руку і посміхається очима. І рука, і погляд теплі та приємні.��� — На свободе тоже. Но Путин весь мой режим испортил. А в Киеве нигде и не побегаешь”.

Нє, ну правильну ж про Путіна пісню склали.

Реформи

У нашому під’їзді вирішили зробити ремонт. Про реформи у під’їзді радісно звіщає всіх щоранку шум перфоратора. Думаємо, треба потерпіти — але ж як гарно буде. Заживемо! Рівнесенька стінка, зашита гіпсокартоном, вселяє надію. І що ж — наступного разу бачу її насвіжо побіленою і до половини вифарбованою такою ж зеленою фарбою, яка була тут останні років 40

Свобода

Коли мені було п’ятнадцять, я багато співала. Тут річ не в голосі а в особистій свободі, яку я, захлинаючись нею, мов холодним весняним повітрям, почала наполегливо здобувати. Співала я скоріш за все небові і деревам, напевно, літу і машинам, що літали повз мене трасою. Машинам найбільше, бо вони не чули. Це було головне. Але навіть якби вони зупинилися послухати, співу би не припиняла. Пісні ті були кількома мовами, навіть німецькою, наскільки я могла її вивчити — переважно з того, що крутили по радіо у Рівному у мої 15 — і це була доволі якісна добірка порівняно з тим, що можна почути на радіо зараз. Вони втратили ту свободу, як і я. Чи може я її не втратила, а навмисне пригамувала — моєю мовою у 16 це називалося “корчу із себе нормальну”. Отже, співала я багато і такі виступи зазвичай вимагали сцени. Найвдячнішою сценою виявилася “арка”, тобто, обеліск на межі Рівненської і Хмельницькою областю і там можна було виступати або сидячи на гербі з акуратними ритмічно повторюваними металевами листочками хмелю або на будь-якій літері слова НЕТІШИН. Досі відчуваю кожну памят’ю свого тіла, її вечірню металеву прохолоду, її спекотну липневу денність. Ні, співала я не одна. Так, я виховала собі спільників. Машини не зупинялися, але от мотоцикли — але то інша історія. Я сиділа на гербі Хмельницької області у рваних джинсах — що було доволі епатажним для села, куди я їздила на літо, адже вони не цілі, а рвані, і улюбленій сріблясто-синій маминій сорочці із 1970-тих, яка єдина могла вдовільнити вимоги мого стилю — а якщо забути за потертий комір, вона була до біса стильною. Співала я не тільки влітку, до речі. Але восени якось реальніше усвідомлюєш свої можливості, тому ми виконували реп на слова лінкін парк у переході із приспівом “при долині кущ калини”. і заробили ми 1 гривню 46 копійок тільки через дощ і малий трафік перехожих. Зараз мені не потрібно такого робити, але тоді це ще треба було довести. Довести ми мусили тільки собі — що можемо це і не тільки це. Але мені шкода, що зараз я майже не співаю. Та один висновок я зробила — ти не старієш, поки слухаєш нову музику, а не зациклюєшся на піснях своєї юності. Хай навіть ти співав їх лелекам під обеліском зі шрамами від вкрадених у дев’яностих орбіт із кольорових металів

Текст

У тексті кожне слово має своє місце і воно одне. Речення — наче автобус, у який вони забігають і розсідаються навмання. Автор як водій-контролер — мусить розсадити всіх на свої місця і вигнати безбілетників. Історія — дорога, яку не варто будувати в об’їзд п’ятого через десяте. Хіба маршрут туристичний. Найлегше витримувати короткі подорожі. Якщо речення має п��етензії бути літаком — то документи кожного пасажира перевіряють заздалегідь. Політ обслуговують кваліфіковані редактори-стюардеси — які не повинні додавати дискомфорту пасажирам. Тут без освіти за кермо — ніяк. І шлях перед автором важчий — зона турбулентності — це не вибоїна на асфальті

Тараканів форт

Це не про ‪”‎Поводир”‬, це про Тараканів форт. “Та тут фільми треба знімати, постапокаліптичні” — це було перше, що я подумала, коли там опинилася. І покищо в кіно я його бачила тільки раз — там у зруйнованій фортеці схованка кобзарів. А як я туди потрапила, це окрема історія. Курс четвертий, літні канікули, одного ранку я прокидаюся в Рівному і розумію, що мені от зовсім нічого робити. Виходжу з дому на сусідню вулицю Дубенську, і за логікою назви стоплю маршрутку до Дубного.Дивлюсь замок, місто, малюю старі будиночки, спускаюсь до Ікви, малюю замок, все, четверта година, а додому не хочу. Ставлю галочку напроти Дубенського замку у книжці Замки Західної України (в мене вже майже всі, зосталися ще кілька на Тернопільщині невідвіданих) і бачу, що зовсім неподалік на умовній карті Тараканів форт. Ясно, що місцеві нормально не можуть розказати, де це, їду на край міста на якійсь маршрутці і думаю — 5 км? та шо там, годину пішки — і йду собі вздовж траси у лляному сарафанчику. Вантажівки сигналять, але добре хоч не зупиняються, а я вперта. За годину заходжу до якогось лісу. Тут вже страшнувато, я ж сама, але тримаюся стежки. Мертві миша і кріт ��� це перше що я бачу у Таракановому форті. Гарнезно там, і моторошно, хоча ще не сутеніло, але небо вже бралося багрянцем. Знімаю я ці порослі плетивом якихось волинських ліан напівзруйновані арки і натрапляю на ще одного відвідувача того форту — трохи молодшого за мене хлопця, теж з Рівного, велосипедом. Назад до Дубного він везе мене на рамі. Під гору. Інакше ночувала би я десь у лісі, напевно. Або в Дубному. Намагалася пригостити чимось свого рятівника, але він доставив мене до маршрутки і поїхав — йому ще до Рівного педалі крутити. Коли я розповіла друзям, як шукала Тараканів форт, крутили біля виска пальцями — “ти що, там люди досі зникають. І на старі снаряди нарватися можна. І взагалі, місце то нехороше”. От, а тепер про “Поводир”. Для мене, особисто для мене, 80% запоруки тог��, що фільм мені сподобається — це картинка. Тут над картинкою працювали найсильніші художники — Сергій Якутович і Сергій Михальчук. І вже одне те, що мені нарешті показали в кіно Тараканів форт — це привід поаплодувати

Тунель кохання

Тунель кохання, Клевань. Панно “Адам і Єва” — грубе дерево, тонкі почуття. Навпроти нього продають домашні ведмедики, випечені у радянських формочках Олимпийський мишка, рецепт хакнутий народними майстрами з іншого ведмедика, вже капіталістичного, Барні. 5 гривень, дуже смачно. Але я не про їжу, я про кохання. Вірніше, про тунель кохання. Назва настільки містка, що того тижня мені здавалося, нею можна назвати все. Тунель кохання — всі ті українські дороги, зарослі вербами і липами настільки, що вони аж пестять дахи машин чи автобусів, а сам асфальт так трясе, наче під тобою рейки і шпали. Тунель кохання — це патова ситуація, безвихідь, це краса природи на фоні людської безалаберності. Це коли нічого не робиш, тобто, не вирубуєш дерева обабіч залізниці — а воно бац і природнє чудо утворюється. Тунель кохання — це ситуація, коли ні вправо, ні вліво, тільки вперед, і те що з тобою при цьому відбувається, можна назвати — якщо пристойно, то “кохання”. А взагалі тунель кохання пахне туалетом. Не витримує віковічний клеванський ліс напливу туристів. І кохання.

Українське кіно

До українського кіно зараз варто ставитися як до дитини — звертати на нього увагу, не змішувати з лайном за кожної нагоди, але й не називати геніальним і носитися як з писаною торбою. Виховувати самостійність, а не щоб чекало, що йому все дадуть, бо воно у нас одне. Віддавати в хороші школи, витрачати на нього гроші. За серйозні провини карати. Вчити живої мови, виховувати смак. Ясно, що нам цікавіше спілкуватися з дорослими кінематографами, але не можна щоб наше мале почувалося обділеним і неповноцінним. Любити його. Пильнувати, щоб не ображали наглі сусіди. Тоді воно, скоріш за все виросте хорошим. І даруватиме нам радість, а комусь таки подасть на старості той клятий стакан води

Українська писемність

коротко про українську писемність. порахувала, що держава Україна витратилася на 17 років мого навчання — школа плюс університет за спеціальностями “українська мова і література” і “журналістика”, щоб потім запропонувати ринок праці, де треба писати російською. При чому, держава Україна послідовно зробила все, щоб я ніде не вчила російську мову — у школі вона була неповну четверть, а потім зникла, у Могилянці її, логічно, не було. Я, у свою чергу, зробила все, щоб не писати російською — і влаштувалася у найкраще на той час україномовне видання — журнал “Країна”. Але навіть тут я змушена писати російською, бо у редакції об’єднали журнал з газетою і сайтом. А український ринок влаштований так, що сайту без російської версії важче здобувати рейтинг. І навіть тут я мушу перекладати свої статті російською. А я вже було хотіла забути рідну російську, як герой Павича сербську — швидко і легко, за сім уроків. Але щороку з роботою в українській пресі я її лише удосконалюю. За розвиток спасибі, звісно.

P.S. Доки у нас не буде масового жіночого журналу українською, я б не була аж такою певною, що Україна — незалежна

Фемінізм

11-А набив стрілку 10-А за Максовий синець. Таємно, але вся школа знає. Ми з ��єнкою теж пішли туди битися [Модним висловом у на с тоді була “гендерна нерівність”, який наші привезли з саміту “Модель ООН” і його використовували у всіх дискусіях на уроках, а дискусії чомусь часто заходили на тему легалізації проституції, не заважаючи на те, що то був урок української мови]. На стрілку нас не пускає Гліб. Перепиняє під школою і починає розказувати, що ми дівчата.

Лєна: Яка різниця між хлопчиками і дівчатками?

Гліб мені: Лєна, поясни їй

Я: Глібе, при чому тут органи? Ви що, ними будете битися? Самі говорите про гендерну рівність

– Ти віриш у те, що вони говорять про гендерну рівність?

– Я вірю в те, що вони говорять у легалізацію проституції.

P.S. Минуло років 12, дискусії на ті ж теми тривають досі, з новими витками. Тепер Гліб припускає, що коли проституцію легалізують, ці послуги варто включити програмістам у обов’язкові пакети соцстрахування. Для здоров’я

Фільтри

Смартфони пропонують автозаміну недоліків шкіри, наче помилок. Колись казала, що свої перші зморшки моє покоління помітить у фотошопі. З такими технологіями є шанси, що взагалі не помітить. Дивно, чому досі не випускають дзеркала з автоматичними фільтрами зображення. Ну хоча б для підлітків

Футбол

Мені 13, це липень чи серпень, щовечора у селі ми ганяємо у футбол. Це були зоряні ігри — я виступаю під псевдо Бекхем. Бартез — мій молодший брат, у Шовковського і Анелька — подібні родинні стосунки. Репортаж із поля подаю без орфографічних змін за текстом із мого щоденника. Поруч наклейка із якимось данським футболістом (яка була), (на інших сторінках — Клички). : “Це був такий хітовий футбол. Бігали, орали. Бекхем and Шовковський виграли у Бартеза та Анелька. Бідний Бартез тричі травмований, у Бекхема 2 червоні карточки. Бекхем Бартезу наступив на пальці, потім з усієї Бекхемської сили лупанула у травмоване коліно. Тільки Бартез встав, як Шовковський довбанув його коліном, після чого футбол перетворився у олімпіаду “Вельбівно-2000��� за участю Бартеза проти Шовковського. Та олімпіада почалася з вільної боротьби, яка плавно перетворилася в бокс, а Братез — у Тайсона, бо вні хотів відкусити Шовковському вухо чи іншу частину тіла. Потім було метання ядра [кірпіча] Бартезо-Тайсоном в Шовковського. Потім була легка атлетика — Бартезотайсон за Шовковським і Шовковський за бартезотайсоном. В результаті переміг Шовковський — купуй українське! Короче, було дуже класно! Ми вийшли на вулицю. В мене дуже боліло горло від гри в футбол і коментування олімпіади” (Далі переказ розмови із Петром і Дімкою, які внадилися кидати камні у наш рівчак)

Холодне

і я вже майже не відчуваю холоду, мені стало до нього байдуже. Не хочеться навіть кричати, попікшись крижаною водою у душі спросоння. Я, певно, більше боюся тепла — втікаю від нього, від перших на нього натяків. Спочатку я схиляюся над ванною і мию волосся, згадуючи гірський водоспад у саду серед розпеченого каміння Тбілісі, де можна було втамувати свою потребу холоду. Тоді спиралася спиною на слизьку скелю, а згори мене било свіжим потоком, не без джигітських спроб здерти купальника. І задурманеній спекою та пряною їжею, мені стає нарешті добре, я повертаюся до себе — хоч на хвилину. Не думаю ні про що, навіть ��ро змій, які вигрівалися тут за мить до нашої появи. У Грузії все занадто бурхливе для мене — і кольори, і спека, і крижані гірські річки — яким тільки віддайся, і вони розкрешуть твоє тіло об каміння, наповнивши тебе дикою сірою від намулу водою. І зараз у посірілій ванній мені хочеться втікати подумки туди, обманювати себе — мені це вдається найкраще після лінощів. Як не дивно, саме вони зараз змушують хоч інколи почуватися жінкою зі сталевою волею — бо вже два місяці гріти воду для ванної мені неабияка лінь, аби швидше, аби вже. Може, не сталевою — а якоюсь латунною, нержавіючою, зарослою вапняковим, як на крані, осадом.

Мокре волосся торкається плечей і я готуюся відчути цей холод по всьому тілу. Спочатку ноги — венам то правдиво у к��йф — збігаються звужуються напружуються і розганяють кров до перевищення швидкості. Коліна від цієї купелі не дуже у захваті — чашечки-чаші наповнює опір, який википає і відступає догори. Останнім тримається живіт — все тепло збігається до нього — і він не хоче здаватися, але його ми беремо ультиматумом — всі інші вже капітулювали. Тим часом засмагла шкіра розцвітає білими, жовтими і фіолетовими плямами, збігається у мереживо від холоду. І коли він огортає мене всю — я перестаю чути ті тривожні сигнали шкіри, наче я окремо — а вона окремо, наче ми розлучені, наче це не я її мастила пахучим гелем з вербеною і цитринами, який прийшов мені посилкою з Люксембургу — разом зі звісткою, що ти переїздиш до Штатів. Мені тоді стало сумно, бо Європа все ж ближче, бо мені спокійніше, коли ти не за океаном, коли я знаю, що можемо перетнутися випадково а то й навмисне у якомусь німецькомовному місті з деревами, доглянутішими, ніж люди у моїй країні, у нашій з тобою країні. Коли ти надсилала цей сонячний подарунок, ти писала у країну, яка готується до своєї найстрашнішої зими, загартовуючи своїх підлеглих вимиканням води і світла. До зими ми звикнемо, як звикли до води. І вона так само зробить нас сильнішими. Головне, аби нам залишили повітря. Головне, аби нас залишили у спокої

Халяльне

Що у цьому районі Києва на Святвечір працюємо тільки ми, я здогадалася за зачиненими дверима кав’ярні, обідати у якій я вважаю гіршим, ніж не обідати взагалі. Але того дня обідати було необхідно, бо вже сутеніло, попереду був потяг, а позаду не виявилося сніданку.

Я повернулася до офісу і дістала з під-чужої капустини на самому дні холодильника свою коробку морської капусти, яку залишила там ще перед новим роком, стверджуючи, що всі проблеми в організмі — через брак йоду і зарплати. А що, водорості — нормальна їжа для русалок — додавала я, коли колеги вже почали кепкувати з моєї йодоодержимості. Морська капуста містить йоду утисячу разів більше за інші варіанти. Ще її один плюс — вона вижила у офісному холодильнику від католицького Святвечора до Святвечора православного. (і бачу, що має всі шанси дотягнути до Водохреща).

Але вечерю на 12 пісних страв нею не заміниш — а зачинені двері мене супроводжували того вечора в усіх закладах харчування. Бо здавши номер, я мала ще вільних 15 хвилин на Подолі і ілюзію, що а раптом у Львівських штруделях можуть сьогодні продавати кутю. Але касу там закрили прямо перед моїм носом і духм’яні штруделі з куркою та лососем я могла їсти тільки очима. Кіоск з млинцями теж обнадійливо світився — але там вже мили плиту. Як і у (до чого я докотилася) кіоску з шаурмою напроти. А вони вже чого, думаю собі — це ж християнське свято. Всі інші кіоски з шаурмою ще непізнього, але Святого вечора теж були зачинені. Окрім одного, у закутку — і це вже було маленьким різдвяним дивом — бо я була не так голодна, як засмучена що залишуся без вечері у святвечір. Чорнявий хлопчик за склом не дуже розумів українську, зате я добре розуміла, що таке фалафель, і що він є не тільки в Одесі на Привозі).

Дякуючи подумки мультикультуралізму, через який хтось таки працює у Святвечір, я їла свої 12 пісних страв у хрумкому лаваші. І думала про те, що їли — і чи не було воно таким самим пряним, як моя вечеря — далеко на Сході царі, які йшли за зіркою до немовляти. “Вони ж царі, вони їли м’ясо”, — обірвав мої фантазування Віталік. Ех. Напевно ж м’ясо. А кутю ми того вечора таки скуштували, з медом, маком і узваром.

Химерне

Але що робити зі снами? Снами, які нагадують нам, чого ми хочемо і ким насправді є. Можна думати про себе що завгодно, і навіть стати ким завгодно, але щоночі є ризик побачити такий сон. І ким би ти себе не уявляв, тобі все одно доведеться спати. З таких снів не прокидаються ніколи. Єдиний спосіб, що може позбавити такого сну — це інший сон. Але ти ніколи не знаєш, що чекати від нього — а може, попередній був стерпніший. Вони нічого про тебе не забувають. Особливо те, що ти забув сам. Але вони сильніші за спогади, бо беруть, вирізають і роблять із них колажі. Химерні і саме в точку, переставляючи на знакове тло тих дійових осіб, які ніколи б там не опинилися, і тобі соромно, що вони там. Хоча нестерпно щасливий їх бачити, хоча б так. І коли такий сон вистигає, мов гаряча домашня випічка, залишається тільки присмак яблук і сум. Від того, що все було всього лиш сном

Церква і стиль

На Маковія або на Спаса я зазвичай була у селі. Щоразу, як треба було йти в церкву, виявлялося, що в мене нема відповідного одягу. Шорти і топи були, сукенки, щоб у копиці сіна фотографуватися були, джинси були, часто рвані на колінах природнім способом, основний вид одягу — чорний купальник-бікіні був, а от у церкву в чому піти — не було. Мій образ ми збирали по сусідських шафах. Одного разу знайшли чорну спідницю-максі, із розрізами звичайно, бо на початку 2000-го всі спідниці на базарах були із розрізами. До неї якось допасувався мій власний білий топ із атиповим вирізом на плечах. і хустку, обов’язково, тільки там був ще окремий дрес-код по хустках, які носять жінки відповідно від віку. Як на мене, найстильніші все одно виглядали причмелено і я скидала її ж одразу як тільки виходила із церкви надвір. в цю церкву — стару і дерев’яну, пофарбовану синім, ходила ще з бабусею у дитинстві. мене малу тоді ставили біля свічок і я міняла догорілі на нові — цей запашний теплий віск на пальцях. А коли вже було важко стояти (а потрібно було тільки стояти, тільки хардкор), бабуся казала мені, що хто витерпить стояти у церкві, тому у житті легше буде. Легше ставало, коли вже виходили надвір і отримували суттєву дозу святої води в голову. Але найкраще в усьому цьому було коли рушнички із кошиків відкривалися і тебе било запахом свіжих зопрілих під час служби яблук. І коли ти вже півдня натщесерце, з’їдаєш перше яблуко, друге а то і цілу грушку, якою хтось пригостить

Час

Одного року на день переведення годинника ми вирішили провести сві�� експеримент з часом. Поїхали на Закарпаття, де весна розгорнулась на два тижні вперед порівняно з Києвом. Бігали залитими сонцем зеленими алейками, фотографували нарциси, братки, проліски і зловштішалися звісткам, що у Києві сніг. І ось, неділя, магазин вин у Мукачевому зранку зачинений. Сакральний час — якого у Києві теж не відчути — тут не працюють у неділю. Шукати вино вирушили на базар. Нас відлякували пластикові пляшки, які поруч зі молоком бабусі продавали із землі (ми тоді ще не були у Грузії). Розбещені звичкою мати вибір, куштувати не стали. Довго шукали ще, оминаючи циган із китайським крамом, під мадярські репліки і закарпатську українську. Перед нами постала галерея — базарний ряд. З одного боку у затінку критих торгових рядів торгували пишним похоронним реманентом — вінки з пластикових соснових гілок, штучні квіти усіх відтінків кольору вирвиоко. Напроти — на сонячній стороні просто неба насіння, зерно, цибулинки з пророслими паростками квітів. На жодній виставці сучасного мистецтва не бачила інсталяції, яка б розповідала стільки про життя і смерть.

Чорний лелека

А деколи зранку на мій луг прилітає чорний лелека. Ходить насторожений, ховається за сизим дощем. Це він сміливий став, бо сьогодні кіз н�� вигнали, і вся галявина тепер його. Як тільки мене помічає — лякається, летить до річки, але потім знову повертається. Чорні лелеки не люблять людей, тримаються від них подалі. Цілком слушна позиція. Рідкісні птахи, в Україні їх кілька сотень, вони у Червоній книзі. Я була горда, що мені випала така честь — побачити його. І щаслива, що мала час на цю красу — коли тільки дощ, лелека і ти. І тиша. Без тиші не буває музики

Штамп

За всі роки “громадянського шлюбу” незручність виникла тільки раз. На пошті. Чоловік попросив забрати посилку за нього, дав паспорт. У мене якраз був лікарняний і мала час. Відстояла чергу, простягаю документи.

– А хто ви йому? — запитала працівниця пошти, яка за виглядом своїм явно потрапляла би під декомунізацію, якби був закон про декомунізацію за радянські зачіски думки й стиль мислення. Кажу, дружина.

– А штамп у вас є? — російське визначення “блюстительница” пасувало б їй найбільше у цю мить. Нічого, шо у мене є його паспорт. І його бланк про посилку. Треба штамп. Посилку вона мені так і не дали.

Минув рік, ситуація повторюється. Приходжу сьогодні на пошту, відстоюю чергу. Спостерігаю за боєм гладіаторок — дві пані ладні були перегризти публічно одна одній горлянку за три зайвих хвилини у черзі. Нервових клітин спалили на півроку життя кожна. Дочекаласясвоєї, простягаю паспорт чоловіка, мені дають розписатися і посилку. Про штамп цього разу так і не запитали. Аж образливо. От тепер думаю — що це повпливало — декомунізація в країні чи обручка, яку тітонька за поштовим склом якось встигла розгледіти?

Ювілей

Найсильніший документальний фільм, бачений останнім часом — оцифроване відео родинного свята 1995-го року. “Репортаж” з 40-річчя моєї мами триває годину. Хресний тоді працював оператором на місцевому телеканалі і зробив такий подарунок. Дивитися це зараз — наче побачити привида. Обидві бабусі, дідусь, красива мама, родичі із смішними зачісками, модними на той час, стіл, радянські артефакти і музика з телевізора. Тут вони всі живі, а ти вже звик, що ніколи більше не побачиш, як ��они рухаються, посміхаються, як говорять. І окрема концертна програма від дітей у моїй постановці (9-річною я була жорстким художнім керівником, свавільним, нестерпним і залізним організатором, говорила щирою російською і добре поставленою українською, шарпала всіх, хто на мою думку вилазив із кадру, змусила співати нестерпно довгу колядку — і не відпускала оператора, доки не зніме всі куплети). Дивилися оцифрований запис ми з братом, якому на відео було років 5, у тій самій кімнаті, де відбувається дія. Вона наповнилася веселими рідними людьми, половину з яких уже сьогодні немає. А потім кіно скінчилося і я відчула у кімнаті порожнечу, глибоку і важку, як ніколи. P.S. А себе я перші 10 секунд взагалі не впізнавала

Яблука

Усілякий осінній сум має лікуватися запахом пирога з яблуками. Або великою сумою готівки. Але перше дешевше. Якщо яблучний пиріг порівняти з гаманцем, то яблука в ньому — це гроші, а шкіра — тісто. Яблук, як і грошей, забагато не буває. Яблука, як і гроші, — це час. Бо яблучний пиріг нагадує годинник, а кожен відрізаний сегмент — про його невпинний рух. А кожен наступний — що ну його, ще ріж, живемо тільки раз