Summer Forever

Olena Pavlova

Travelogue

Україна буває такою красивою, коли на Укрзалізниці вчасно помиють вікна


Травень

Тернопіль, місто-порт

Тернопіль — важливе портове місто цього океану Галичини.
Тут все не так, як здається, але саме так, як треба.

Наприклад, реклама «Навіть ваші писанки вже зробили ремонт». Або оголошення, приклеєне скотчем до «античних» колон: «Увага! Тернопільський став зариблено коропом. Дозволений мінімальний розмір вилову становить 25 см. За незаконний вилов маломірки штраф становить 425 грн за одну одиницю риби». Одна одиниця риби — це щоб уже всі напевно зрозуміли. Та сама публіка, для якої навколишні магазини називають просто і геніально — «Рибацюра».

Та сама публіка, яка спостерігає, як рибалки, зловивши одну одиницю риби, радісно випускають, щоб ловити знову. І при цьому наливає собі на Острові закоханих самогонний напій під романтичною назвою «Потрійний секс», бо ж настояний на трьох видах цитрусових.

А потім п’є ром під час головної атракції — незабутнього 25-хвилинного круїзу за 25 гривень по-скандинавськи неспокійним Тернопільським ставом на теплоході «Капітан Т. Г. Парій», не пригостивши бувалого морського вовка, що з пляшкою пиво вирішив провести так обідню перерву, не полишаючи палубу навіть під час рясної зливи — адже такі не полишають палубу просто так.

І потім злива припиняється, круїз теж, і вовк самотньо та кінематографічно підіймається крутими кам’яними сходами. До Тернопільського замку, який насправді тепер не замок, а осередок товариства греко-римської боротьби. Що знову нелогічно, адже якщо у місцевому замку має бути спортивне товариство, то боротьба ця має бути принаймні не греко-римська, а греко-католицька.
Але, як каже місцева реклама: міст багато, а файне — одне. Пам’ятаймо це і любімо Тернопіль, місто-порт і місто насолод

Дощ у Кременці

Дощ у Кременці, колишній Єзуїтський колеґіум. Думаю про ці безцінні миті, які нам дарують дороги — дискретні, маленькі скарби, загублені часточки часу, туман над горою, надщерблені зуби старої фортеці, церква, загублена серед травневої зелені, густої, наче сон. Розп’яття на тлі гори, яку зображають з відьмою на мітлі та місяцем уповні. Молодий ліс, рясний бузок біля хати, мокрий лелека серед поля. Стара різьба по каменю, вкритому мохом і часом, маргаритка у мокрому волоссі, що стає частиною цього дощу, повітря, яке тільки тут таке, відчуття прозорості сценаріїв усіх життів, які тут колись відбувалися — і ти маєш наглість вплестися до них на цю мить — і ця мить була тільки твоя

Червень

Якщо архітектура це музика, застигла в камені, то цей будинок — музика жива, а не застигла. Український модерн. Будинок Полтавського губернського земства або ж Полтавський краєзнавчий музей імені Василя Кричевського, 1908

Полтава, місто краси

Полтава — місто краси. Салон краси «Шалена краса» пропонує лате з колагеном. Поруч реклама магазину «Пишна краса», а його потенційні клієнтки, пишні і красиві, у персикових до запаморочення сукнях, з букетами біля загсу слухають розпорядження фотографа, бо хто ж ще головний на сучасному весіллі, щоби все було красиво.

На святі галушок можна купити дивень — традиційний калач, запечений на очеретині, зі стрічкою згори. Виявилося, важливий артефакт у комунікаційній стратегії традиційного весілля. «Якщо наречена була до весілля цнотлива, то стрічка мала бути червона, то символ честі і цноти. А як наречена була драна — то вже стрічка іншого кольору. Зате якщо показувала цю стрічку, то всі потім на мали зайвих запитань» — пояснили мені вже потім, коли я весь день із зеленою стрічкою проходила.

Місто зараз до нестями пахне липами, а поночі на головних вулицях їхнє віття завішують літніми гірляндами над милими кав‘ярнями з десятками неземних видів галушок та фірмової гоголівської кави, гоголівської настільки, що її немає.

Затишний центр, напозір переважання російських історичних пасток-пам‘ятників історії, заплутаної такої історії. Але усе це заливає і переливає через вінця пишна українська краса життя, суцільне побутове бароко. Бароко як головне правило дорожнього руху. Бароко як стиль життя. Бароко як основний закон міста, просякнутого красою, як хлющ.

Коли у місті одночасно відбувається міжнародний поетичний фестиваль і міжнародний фестиваль галушок, сніданок туриста виглядає так: (авторські галушки з кав‘яром толстолобика і зеленою цибулькою у вершках, козиний сир від місцевого фермера, подані у правдивій опішнянській кераміці, запарена шведська кава у горнятку, розписаному народною майстринею із Царівки поблизу Петриківки)

А це — пам’ятник свині

Мистецтвознавча хвилинка.
Апартаменти Пшонки — стиль неопіздецизм.
Пам‘ятник Свині — аграрний ампір
Поруч із пам’ятником свині — пам’ятник радянським людям у кущах

Червень. Решетилівка

А це килими та гобелени ручної роботи у Решетилівській майстерні художніх промислів, щось неймовірне. Найбільше вразили ті, що відтворюють старовинні килими — багатством візерунків і стриманою благородністю відтінків. Зазирнули сюди дорогою з Полтави подивитися вишиванки, а майстри нам таку спонтанну екскурсію влаштували. Відчуття, наче скарб знайшли. Попросили не фотографувати в інших кімнатах, але що ми там бачили — гобелени з портретом наприклад Гоголя, такої тонкої роботи, наче його не нитками виплітали, а фарбами, з плавними переходами тонів і чіткістю форм і ліній. Кажуть, що килими у них можна замовляти зі своїм малюнком (і там робили гобелени з родинними гербами, логотипами компаній та майже фотографічного вигляду пейзажами). Я уявила, наприклад, виткані на килим картини Ешера чи Клімта, чи квіти Білокур, що ми довго стояли перед ними як вкопані у Полтавському художньому музеї. Шикарні, шерстяні, барвисті, унікальні. На місці сучасних дизайнерів інтер’єрів вдалася би до послуг таких майстрів, за якимись стильними ескізами замовити килими — це дуже авторські б речі були

Червень. Львів

Львів, місто див

Львівські подвійні експозиції

Дорогою в купе зі старшою парою я одразу згадала, що Львів — батьківщина мазохізму. Замість добраніч, вона йому безапеляційно:
– Якщо захропеш — будеш спав у туалеті, стоячи за бачком.

Цього разу у Львові особливо помітною була різниця в часі — можливо, ця львівська неквапливість від літа і щастя. Спозаранку пила каву на площі Ринок, спостерігала, як прокидається це рум’яне місто і ніжилася разом із ним. Звісно, це не був би Львів, якби поруч не сидів дядько (явно місцевий, бо ручкався з перехожими і здавалося всіх знав на ім‘я) і не вмикав би собі вголос з мобілки Сплін чи ще якусь темну російську печаль.

Біля каплиці Боїмів дуже російськомовна знімальна група фотографує довжелезних брюнеток-моделей у весільних сукнях (цікаво, чи знають, що поруч — родова усипальниця, по суті склеп?). Їх минає пані, зростом як пів моделі, і вже біля мене коментує ситуацію:
- Кошмарище.

Я сиджу на дровах навпроти кучерявої верби для поцілунків і милуюся Каплицею Боїмів, витримкою фотомоделей, і зосередженістю черниць, що періодично тут снують.

Я заглядаю в усі шибки, в яких тільки відбивається Львів. Наче подвійна експозиція. Я думаю, яка це відповідальність для міста — завжди бути для когось святом. Я думаю, що є міста для життя, а є міста для натхнення


Липень

Липень. Карпати

Доброго ранку з Івано-Франківська, перша міська капличка з диско-кулею
Коли ніч на Івана Купала — це твоє професійне свято

13 карпатських спостережень

  1. Любов — це пригоршня суниць у лісі, яку ти віддаєш

2. Зазвичай у нас зір буває паличковий і колбочковий, а у Карпатах він стає суничковий і грибочковий

3. Змійова дорога — погана дорога, бо там можуть бути змії

4. У Криворівні є унікальна старовинна ікона з чортом, який схожий одночасно на Путіна і Януковича, і вже набуває певних рис Зеленського

5. В Карпатах на білбордах від партії Зе! йде пан Зе!ник. На українських виборах всі персонажі — з анекдотів

6. Питаю діда в Карпатах: «А тут вовки є?» — «Є. Тільки на двох ногах»

Веселка лягла на Карпати

7. На стадіоні Черемош у Верховині є свій фітнес-клуб: вечорами завзяті пані дещо в тілі у спортивних лосинах по трійках займаються інтенсивною спортивною ходьбою колами, при тому обговорюючи родинні справи та рецепти

8. В Карпатах бракувало мобільного додатку, щоб наводиш на гору, а він тобі назву та висоту. В ідеалі ще й стежечки, щоб підсвічувало

9. Поводжуся, як представник міжнародної агенції з моніторингу грибочків під ялиночками

10. Є така професія: дилер вишиванок

11. Карпатський неймінг: Файне дрантє — магазин одягу з Європи у Косові. А щесеконд красиво назвали Другі руки. Топовий супермаркет Криворівні називається Розмай і на чекові вибиває гасло: Файним людям — файні ціни

Влітку вкрай важливо, щоб не відбувалося зневоднення. І знесуничнення

12. Гуцульські дядьки авторитетно визначили мій статус і те, що при мені матюкатися не варто: «Тихо, тут дівчина. — То не дівчина, то молодичка». Тішить, що до молодички завжди додавали «файна»

13. Досконалі чоловіки досконало готують білі гриби з цибулькою, тушені у сметані

День народження у Криворівні

+

— А збільшіть отой кубік рубіка — каже провідниця потягу Київ Одеса, скануючи qr-код на квитку.

— Випроваджуючі, будь ласка, виходимо. Залишаються тільки їдучі!

— Ой, мужчиночка, спасибо! — дякує пасажирка, що їй допомогли з валізою, повідомляє комусь, что они с Валерой уже проникли в вагон, — і вже одразу чути, що ти у потязі Київ-Одеса

— Там всьо жінки в купе, якби знала, Галя. — продовжує харизматична провідниця. — Ви не понимаете по русски? А по якому ви розмовляєте? Енґліш? Зараз підійде мужчина, займайте собі 32-ге, зараз закриваю плошчадку.

Там англічанка якась, Галя. Хоче, щоб їй поміняли місце, бо з мужчинами в купе не буде їхати. Та де я їй поміняю, як так ще повезло, у неї там жінки.

Рознесла чай, застерегла чемненько, що всіх розбудить, бо в 5:30 зачиняє туалети, наче це ваш останній шанс у житті їх відвідати. До речі, там було все охайно і навіть освіжувач повітря стояв.

Читала цінники, в меню є навіть серветки Морський Бриз (простіші, 8 грн) і Лис Борис (зовсім люкс, 10 грн). Поруч розпорядження, підписане керівником на прізвище Цап І.І., і я знову почуваюся наче уякісь гоголівщині.

А ще зі мною в купе їхав юнак, на його квитку потім прочитала Скотт Андерсон. Йому з другої полиці дівчата подали матрац, а що той був охайний і доволі тонкий, то він ним так і накрився. Його постіль нерозпакованою пролежала до ранку.

Липень. Одеса

Морський пісок на свіжій постелі Укрзалізниці, мій мокрий рушник та чорне бікіні, персики з пляжу, робоча фестивальна сумка, у голові ретроспектива — кольорове кіно з листям акації на фоні неба.

Хочеться інколи приїздити сюди, щоб слухати, як росте акація на вулиці Канатній. Це було місто літніх гірлянд, місто тінистих величних вулиць. Місто світла, бо тут навіть тіні світлі. Зелені тіні платанів, білий пісок часу, радість.

Як можна жити в місті, яке завжди свято? Одеса чарівна та харизматична, але макіяж у неї зовсім сиплеться, завішана дешевою біжутерією вивісок, підколота непевними кислотами реклам. Це вам не Галичина, що як порядна господиня чепуриться, Одеса — у розвагах вся на повну, витискає по максимуму, ніколи за себе взятися. А може й правда, скільки того часу.

Я йду сама нічним липневим містом, і у цій пишній світлій сукні я почуваюся, як кінозірка 1950-тих. Красива сукня, але от чому вона такі негарні погляди збирає? І тут я розумію, що дівчата на височезних босоніжках, які дивилися на мене скоса — вони то взагалі працюють тут. Що я зайшла на їхню територію. Це їхня вулиця, робоче місце. І ось вона підходить до машини, повної мужчин (яких там явно більше, аніж кількість місць), відкриті двері, нахиляється до них і щось говорить. От цікаво, що? Ця дівчина у чорних босоніжках — це Одеса?

Чи старша пані, що пройшла за мною від трамвая, зупинила, щоби застерегти — уважніше тримайте речі при собі, ви ж на Привоз ідете. Може, це була Одеса?

Про що говорять розкішні жінки у летких вечірніх сукнях на вечірці в Пале Рояль після червоної доріжки — про те, які сучасні пластирі найкращі для натертих ніг. Про що говорять після свята режисери-початківці — які борги у кого після стрічки. Митцями бути дорого, повірте.

Чи записав хтось джазові мотиви, які так легко відбиває дощ по сходах Ланжерону? Одеса — місто-сад. Нічний завішаний в гірляндах сад з зеленим лабіринтом. Такий, що тут міг би відбуватись фільм Фелліні. Ця ніч уся могла би потонути в келиху вина. Ця ніч сама уся з рожевого вина із льодом. Як усвідомити, що в цьому місті море не має меж, а місячна доріжка — як подряпина на його чорних прохолодних водах?

Тут все було інакше цього року, Одеса не встелена квітами акації. Всі квіти тепер — всередині нас.

Тут хіба дощ, платани, літній смуток, повний місяць, легенький вітерець, що розвиває мою сукню на Потьомкінських сходах. Тут все було кіно і ти — кіно. Ти ж знаєш, що я вже чекаю на наступний показ.

Як би вони не намагалися, Одеса ніколи не стане російським містом. Із власної волі, принаймні. (Українським теж навряд чи стане, найближчим часом). Надто вона самобутня. У Одеси немає комплексу меншовартості — і в цьому її сила, такого відчуття бракує іншим нашим регіонам. Одесити знають, що все найкраще має початок тут, в Одесі. На якомусь порівняно зачуханому дворику напис золотими літерами — тут почалася сучасна держава Ізраїль. Велика література творилася в Одесі і про Одесу, і це не тільки російська література. Велика музика не може бути не причетною до Одеси. Тут все так довго змішувалося, що не можна бути так просто забути за цю мультикультурність і стати російською. Бо Одеса одеська, і їй за це варто заздрити. Вони не хочуть почуватися провінцією, вони місто-держава, як Венеція. Вони мають власні легенди, і сміливість говорити про себе самим. А ще у них є почуття гумору, а де сміх, там і розум. І оцей заразний південний оптимізм — от його б варто трохи перейняти нашій українській культурі, яка любить понити й понарікати на доленьку. Може, є такий настрій, що Одеса вже не та — але в кого нема ностальгії за гарним-добрим минулим. Старша пані, ледь крейзі, з котами — але з неабиякою гідністю і самоповагою

+

— Извините, вам не будет пахнуть едой? — в пориві чемності запитують пасажири знизу, розкладаючи в нічному потязі останню трапезу своєї відпустки. Дуже відпочилий і не дуже тверезий мужчина, його вп’ятеро габаритніша дружина і їхня крихітна дівчинка Маргаритка. Маргаритка їсти не хоче, але, видається, це неминуче. За вікнами — останні вогні нічної Одеси. У купе зависла драматична пауза. І запах ковбаси

Welcome to a place where words matter. On Medium, smart voices and original ideas take center stage - with no ads in sight. Watch
Follow all the topics you care about, and we’ll deliver the best stories for you to your homepage and inbox. Explore
Get unlimited access to the best stories on Medium — and support writers while you’re at it. Just $5/month. Upgrade