Усі казали, що наш світ натягнутий на геоїд. Той, у свою чергу, крутиться як собака за своїм хвостом у непроглядній темряві. Та Соня не розуміла цього. І не надавала ніякого значення. Вона бачила світ як повітряне мереживо. Будинки, дерева, люди, вуличні коти, сонячні промені та дроти сплелись у химерний візерунок. Їй подобалось вдивлятись у павутинку світу, подобалось відчувати її тендітність, подобалось уявляти, як один необережний дотик може її зруйнувати. Як скривляться будинки, вигнуться люди, ніби у кривому дзеркалі, їхні обличчя витягнуться у потворні маски, струни вітрів, дощів і комет тріснуть і посиплються вниз. Соня бачила як все повільно руйнується, падає, здіймає куряву. Це сповнювало її відчуттям найвищої та найгучнішої ноти елегії, вона дзвеніла у вухах, поки влягався світовий пил і за ним проступало сліпуче світло. Про жодну темряву Соня й слухати не хотіла.

Новини показували бідність, війни, занепад, а дівчина бачила зворотній бік жакарду, заплутані нитки, петлі, кілька раз затягнуті вузли. Взимку все вкривалось білосніжними аранами, такими затишними, що ними хотілось вкритись і заснути до початку весни. Та найбільше Соня любила бабине літо. Коли плетиво серпня розпадалось, і в повітрі літали короткі обривки нитки альпаки. Потім жовтіла трава, в’янули квіти та опадало листя, спершу ж відлітали шматочки пряжі.

Мереживо світу стало для неї всім. Замість карти двох півкуль Соня вивчала схеми візерунків. Найзаплутніші вішала на стіни як ікони. Розглядала їх зранку, розмовляла з ними перед сном. Вона боялась людей, які в’яжуть. Люди не повинні намагатись відтворити плетіння простору та часу, в її релігії це було богохульством. На вулицях дівчина обходила людей у шерстяних шарфах, ніколи не ставала коло них у метро. Завжди запізнювалась, взимку часто не приходила взагалі.

Соня любила вдивлятись в небо. Розглядати білі клубки вовни, що пропливали на ньому. З них буде створено щось прекрасне. За хмарами вона хотіла колись роздивитись руки, які плели цей світ, або руки, які, смикаючи за нитки, як за повідки, рухали його. Але рук не було, тому все частіше у вухах дзвеніла найвища нота елегії.

Show your support

Clapping shows how much you appreciated olia’s story.