Про музеї і смерть

Дитиною я любила ходити до краєзнавчих музеїв, і мене дивував і лякав вигляд того, на що ми прийшли дивитися: головні убори тьмяні і запилені, халяви чобіт висохли і злиплись, рушники вигоріли від сонця, рукави сорочок провисають так, що одразу зрозуміло — тіх, хто їх носив, вже давно немає серед живих. Ці музеї насамперед розповідали про смерть, навіть якщо експозиція жодним чином не була пов’язана з трагічними подіями. Речі в них виглядали закинутими і нікому не потрібними; реконструкції пустих кімнат без мешканців, реконструкції вбрання без тих, хто міг би його носити, викликали дуже виразне відчуття порожнечі, нестачі, відсутності тих, кому все це належало. І загалом не розповідали про своїх володарів нічого важливішого за те, що матеріальні об’єкти виявилися більш тривкішими за тих, кому вони належали.

Після залів з етнографічним матеріалом можна було іти дивитися на опудала тварин. Тут все було навпаки: само середовище було умовним, ледь окресленим, створювало тло для тварин, яких було неприродньо багато; лось, вовк і їжак нависають одне над одним, риби звисають зі стелі на мотузочках на тлі нерівномірно пофарбованої синім стіни, в птахів негарно стирчить пір’я, десь в кутку обов’язково чаїться скелет мамонта. Всі намагання реконструювати природнє середовище за допомогою мертвих тварин розбивалося не тільки об якість роботи таксідермістів провінційного музею, але й загалом об неможливість реконструкції як такої, бо, незважаючи на всі спроби надати тваринам життєві пози ї створити з них композиції і групи, опудало все одно зображує смерть, а не себе за життя.

Ці зали з мертвими тваринами розповідали про наступне — довго, вдумливо спостерігати, вивчати, роздивлятися зблизька щось живе і рухливе, щось, що непідвладне тобі і твоій волі, щось, що існує окремо від тебе, можна тільки тоді, коли воно мертве.