Macewy codziennego użytku

Читаю зараз збірку есеїв “PL: tożsamość wyobrażona” під редакцією Йоланти Токарської-Бакір, яка вийшла в видавництві Czarna Owca. Значна частина присвячена польсько-єврейським стосункам; це мене цікавить не тільки з точки зору власне самого знання про ці відносини, стільки з точку зори рефлексії національної більшості над своїми діями, які не завжди можна втиснути в наратив героїчний або жертовний (з огляду надзвичайної актуальності цієї теми для нас самих).

Отже, натрапила там на есей Лукаша Баксіка, польського документального фотографа, який з 2008 року документує випадки використання мацев — єврейських надгробків — в польському господарстві. В його проекті “Macewy codziennego użytku” (“Мацеви щоденного ужитку”) можемо побачити дороги, вимуровані рештками мацев, фундамети будинків, стіни сараїв, паркани, дитячу пісочницю, і навіть паркан єврейського цвинтаря в Кракові.

Łukasz Baksik. Macewy codziennego użytku

Він пише, що прийшов до зацікавлення єврейською культури від музики: хтось приніс йому послухати “Масаду” Джона Зорна. Тоді він почав гуглити, що стоїть за назвами творів. Так він прийшов до історії Єрусалима, а від неї — до Анни Франк. А від Анни — до пошуків слідів єврейської присутності в його оточенні. Він подорожував Польщею, фотографував рештки синагог, пізніше — єврейськи цвинтарі.

В одній з таких подорожей він розговорився зі старшим паном, якому належав магазин антикваріату. Пан спитав — чи ви взагалі розумієте, що мацеви й до сьогодні використовуються як будівельний матеріал? Що з них робили жернова?

Łukasz Baksik. Macewy codziennego użytku

Ця розмова стала власне початком проекту “Macewy codziennego użytku”. Автор досить швидко прийшов до висновку, що використання мацев в господарстві в Польщі, загалом, співпадає з мапою єврейських цвинтарів — тобто так робили всюди.

Цей процес, коли надгробки, які б мали позначати собою пам’ять о померлих людях, втрачають своє символічне значення і їх цінність редукується до цінності матеріала, з якого вони виконані, а тому можуть використовуватися як матеріал за його первинним призначенням — заворожує. Група, яка не належить до більшості, є Іншим, зникаючи фізично, негайно стирається більшістю також з символічної пам’яті — а, тобто, символічні ознаки її колишньої присутності в спільному просторі можна просто ігнорувати. (Одне з питань, яким задається автор проекту — чому всі ці люди, які використовували мацеви для такого собі ресайклінгу, не зтерли написи?)

Але мою увагу привернув не тільки сам проект, але й мотивація автора почати роботу над ним.

Він пише: “В самому центрі роздумів над тим, що сталося з євреями в Польщі і слідами їх присутності, я розміщую себе. Мене турбує питання —як би я сам опинився в воєнних умовах, яке б місце б я зайняв? Яким учасником Голокосту був би? Свідком пасивним, активним? Може я не був би свідком, а був би жертвою… А може то власне я був би виконавцем?”

Він пише далі: “Я — звідси, з Польщі, і хоча ніхто мене не питав, чи я цього хочу, і хоча я не до кінця розумію, що це означає, я знаю, що я не є звідкись з іншого місця і що мабуть не хотів би бути. … для мене важливим є відчуття співвідповідальності — бо якщо до Європи, то так, але тільки разом з нашими померлими.”

Власне відчуття співвідповідальності є ключовим моментом в цьому проекті. Він не про те, що певні несвідомі люди крадуть з кладовищ могильні плити, щоб побудувати в себе городі парканчик— він про те, як бути частиною спільноти, приймаючи цю спільноту разом з усіма її особливостями, усім її історичним надбанням, надбанням не тільки героїчним, але також і ганебним, важким до зрозуміння, неприємним, незручним.