Drone Bomb Us
Згортаю вкладки з фейсбуком і твітером і тамблером, бо вже несила боротися з потоком, у якому — руський ресенимент до “Євробачення”, український прайд до літака, що долетів до аж далекої Австралії, і щоденні заклики/звіти волонтерів зі Сходу.
Зготраю і безвідповідально вмикаю новинки пічфорку, а там чудова свіжа ANOHNI, легка і ніби танцювальна, тож вмикаю погучніш, виходжу покурить у простір вечора.
Поступово вслухаюся в текст, — і мені раптово тяжко й чорно. Ліпше б читав фб, їй-богу. Hopelesness — про безвихідь пізнього, як кажуть, капіталізму, про параноїдальну Америку після 9/11, про її сором і вину. Про тисячі випадкових жертв авіаударів у Афганістані, про оту пакістанську лікарню, яку вщент роз’їбали і не вибачилися, про Сомалі й, звісно, Ірак.
Ми читали усяких теоретиків [але давайте сьогодні без них]. Безумовно, поки шо нічого кращого, ніж ліберальна демократія, нема і, будь ласка, не треба із нею зараз боротися. Утім, соромно. І якось раптово навіть боляче; мені. У навушниках і want to die, drone bomb me, choose me, blow my head off, explode my crystal guts, і потім i’m sorry, i’m sorry, i’m sorry, і мені теж шкода, i’m sorry as well, хоча я не в Нью-Йорку, а на околиці Kyiv City, столиці war-torn Ukraine, стовбичу на балконі, вдивляючись у пошрамований мирними літаками присмерк.
Тобто я стою на балконі зі згаслою сигаретою, уявляю “джавеліни” і “предатори” і гарячі шестиствольні гармати гвинтокрилів, що повернулися із бойового вильоту; і бачу остиглі тіла, затиснуті заглибинами й щілинами гір, справжніх терористів і collateral damage.
Мабуть, без цього ніяк, дуже страшно, але водночас це варто прийняти і ми це вже прийняли самі. Кому, урешті-решт, як не нам, знати і хто, як не ми, втілює знання, що без антитерористичних операцій не обійтися? І я поволі уявляю, як drone bombs беззвучно розтинають донбасську ніч, як вони у найвлучніший момент спадають на голови плотніцких, захарченків й отаманів косогорів, а десь під Миргородом надійні гармати “Апачів” парують у струменях серпневого дощу.
Урешті-решт, що б робила Україна без ліберального Заходу? Де б ми зараз взагалі були? Нам би там не сподобалося, це точно, а чимало людей було б позбавлено уподобань будь-яких, раз і назавжди. Але ми — не дітище загірно-блакитного Заходу Джона Мейнарда Кейнса й Мартина Лютера Кінґа, а радше креатура Буша й Обами.
У чому ми винні? У смертях лише (лише?) наших співвідчизників, чи ще й у загибелі нескінченно далеких і незрозумілих, але таких самих людських людей на Близькому Сході, на просто Сході й у Африці?
Або — як ми можемо жити те, чим ми проживаємо наш час, — західна література, концептуальна художність, експериментальна музика усяка, кіно (не українське)? Чи можемо — якщо це мистецтво спрямовано повз й інколи проти цивілізаційних практик, які нас щодня рятують, починаючи із весни 2014-го року. Глобалізований світ тримається купи, у центрах його тяжіння легко відчути затишну щільність мистецького простору, котрий тягнеться від романтиків, повз модерн і постмодерн, до нашого часу, зберігаючи спільні коди, і Роберт Родриґез може порозумітися з Мері Шеллі. Але це вони, там, можуть, у них є шляхи відступу, бункери й сховища, повні калорійних наїдків і платівок із поживним панк-роком.
А ми, я — перед ким нам вибачатися? I am sorry, please, кому це промовляти, щоби не нівелювати щирість своїх слів реальністю свого живого, теплого тіла?
