Drone Bomb Us

Згортаю вкладки з фейсбуком і твітером і тамблером, бо вже несила боротися з потоком, у якому — руський ресенимент до “Євробачення”, український прайд до літака, що долетів до аж далекої Австралії, і щоденні заклики/звіти волонтерів зі Сходу.

Зготраю і безвідповідально вмикаю новинки пічфорку, а там чудова свіжа ANOHNI, легка і ніби танцювальна, тож вмикаю погучніш, виходжу покурить у простір вечора.

Поступово вслухаюся в текст, — і мені раптово тяжко й чорно. Ліпше б читав фб, їй-богу. Hopelesness — про безвихідь пізнього, як кажуть, капіталізму, про параноїдальну Америку після 9/11, про її сором і вину. Про тисячі випадкових жертв авіаударів у Афганістані, про оту пакістанську лікарню, яку вщент роз’їбали і не вибачилися, про Сомалі й, звісно, Ірак.

Ми читали усяких теоретиків [але давайте сьогодні без них]. Безумовно, поки шо нічого кращого, ніж ліберальна демократія, нема і, будь ласка, не треба із нею зараз боротися. Утім, соромно. І якось раптово навіть боляче; мені. У навушниках і want to die, drone bomb me, choose me, blow my head off, explode my crystal guts, і потім i’m sorry, i’m sorry, i’m sorry, і мені теж шкода, i’m sorry as well, хоча я не в Нью-Йорку, а на околиці Kyiv City, столиці war-torn Ukraine, стовбичу на балконі, вдивляючись у пошрамований мирними літаками присмерк.

Тобто я стою на балконі зі згаслою сигаретою, уявляю “джавеліни” і “предатори” і гарячі шестиствольні гармати гвинтокрилів, що повернулися із бойового вильоту; і бачу остиглі тіла, затиснуті заглибинами й щілинами гір, справжніх терористів і collateral damage.

Мабуть, без цього ніяк, дуже страшно, але водночас це варто прийняти і ми це вже прийняли самі. Кому, урешті-решт, як не нам, знати і хто, як не ми, втілює знання, що без антитерористичних операцій не обійтися? І я поволі уявляю, як drone bombs беззвучно розтинають донбасську ніч, як вони у найвлучніший момент спадають на голови плотніцких, захарченків й отаманів косогорів, а десь під Миргородом надійні гармати “Апачів” парують у струменях серпневого дощу.

Урешті-решт, що б робила Україна без ліберального Заходу? Де б ми зараз взагалі були? Нам би там не сподобалося, це точно, а чимало людей було б позбавлено уподобань будь-яких, раз і назавжди. Але ми — не дітище загірно-блакитного Заходу Джона Мейнарда Кейнса й Мартина Лютера Кінґа, а радше креатура Буша й Обами.

У чому ми винні? У смертях лише (лише?) наших співвідчизників, чи ще й у загибелі нескінченно далеких і незрозумілих, але таких самих людських людей на Близькому Сході, на просто Сході й у Африці?

Або — як ми можемо жити те, чим ми проживаємо наш час, — західна література, концептуальна художність, експериментальна музика усяка, кіно (не українське)? Чи можемо — якщо це мистецтво спрямовано повз й інколи проти цивілізаційних практик, які нас щодня рятують, починаючи із весни 2014-го року. Глобалізований світ тримається купи, у центрах його тяжіння легко відчути затишну щільність мистецького простору, котрий тягнеться від романтиків, повз модерн і постмодерн, до нашого часу, зберігаючи спільні коди, і Роберт Родриґез може порозумітися з Мері Шеллі. Але це вони, там, можуть, у них є шляхи відступу, бункери й сховища, повні калорійних наїдків і платівок із поживним панк-роком.

А ми, я — перед ким нам вибачатися? I am sorry, please, кому це промовляти, щоби не нівелювати щирість своїх слів реальністю свого живого, теплого тіла?

One clap, two clap, three clap, forty?

By clapping more or less, you can signal to us which stories really stand out.