Вечірня казка про «Одиноких».

У двері гупали ногою. Гупали так, як можуть гупати лише при пожежі, або, коли вбивають. Я визирнула у дверний глазок, на кілька секунд відчувши себе тюремним наглядачем. 
Вона була лише в трусиках і маєчці. І тремтіла. І чорні сльози безперервно сочилися з напівзамружених очей. 
- Врятуйте мене!
- … спробую. Заходьте. Ось, візьміть мої капці.
- Дякую. Я роздряпала йому до крові обличчя… Я боялася що він дасть мені здачі. Тому без тапок. Як була, так і вибігла. До вас. Ви ж йому не відкриєте?!..
У двері гупали ногою. Гупали з наміром розрощити двері, стіни, увесь світ.
- Він може вибити двері?
-… може.
- Нові двері за ваш рахунок, якщо, що.
Вона закивала головою і розридалася.
- Коньяк будете?
-Буду. І каву, якщо можна…
-Курити?
- Не хочу.
- Добре. Ходімо до вітальні — там тепліше. 
У вітальні я вклала її на диван накрила, теплим пледом, сіла поруч у крісло і відчула себе американським психологом. Єдине, що під час сесії, вони навряд чи пють коньяк. Але ж нас ніхто не бачить . 
- Насправді — він дуже хороший і ніжний. Просто у нього було важке дитинство. Він був дуже довго одиноким. І я. Знаєте як важко однією виховувати сина? Моя мама теж така одинока.Вона мене сама ростила. Я пообіцяла собі, що ніколи не буду одинокою! Не хочу! Я хочу, щоб мене кохали! Як вміють. І він кохає як вміє. На світі стільки одиноких людей… Я не хочу бути серед них. Ви розумієте мене?
- Розумію.
Вона заплющила очі. Лежала так деякий час. Я подумала, що вона заснула. Гупання у мої двері припинилося. Стало тихо. Лише чути було, як на кухні капає вода у замочену кастрюлю з-під борщу.
Несподівано моя гостя широко розпахнула очі. 
-Чуєте? — сказала вона відчудженним голосом.
-Він затих. Не дай Бог, що з собою зробить. Він же мене так любить. Він що завгодно може зробити з розпачу… Я його вже трохи вивчила…
У моїх капцях, замотана у мій шерстаний плед, вона подріботіла до дверей, припала до них вухом, вслуховуючись у підозрілу тишу. Легко відчинила мій верхній замок, зняла цепочку. Сказала, не повертаючи до мене голови: «Я тільки гляну — як він. І повернуся.» 
Вони матюкалися і називали один одного «неприлічними» синонімами. Потім хтось із них чимось запустив у стіну. Я інстинктивно присіла. Відчуваючи себе тамадою на «чужом празднике жизни», я уважно слідкувала за їхнім діалогом. Якщо він почне її бити, я викличу поліцію. А взагалі — це не надовго. Максимум на півгодини. На більше голосових звязок не вистачить. Я їх вже трохи вивчила. Я глянула на годинник на мобільному. Півнапершу… Скоро вони підуть на балкон курити, і якщо я засну під час їхнього перекуру — мене гарматами не розбудеш. А завтра ранкова репетиція. Можливо ще встигну виспатися.
Раптом, навіть без перерви на перекур — вереск і матюки перейшли у стогняння. Потім почало репіти ліжко. А от це вже на довго. Не висплюсь. Я піймала себе на думці, що заздрю їм. Пішла на кухню допивати коньяк.
Цілий тиждень я ходила по хаті в резинових шльопанцях для бассейну, які ледь налазили на шерстяні шкарпетки…
У двері делікатно й водночас наполегливо стукали… Стукали так, як стукаюсь, коли відчувають свою провину, ала хочуть її загладити. 
Вона булла схожа на сумну та віддану собаку. В зубах… тобто у лівій руці вона тримала мої капці, через плече звисав мій плед, а другою рукою вона простягала мені коробку «Рафаело».
- Ось. Це вам.
-Не треба було…
-Ні-ні… візьміть.
-Дякую.
-Пробачте.
- Нічого. Буває. 
Я зачинила двері і нарешті змінила резинові шльопанці на теплі капці. «Приходьте ще», — сказала я вголос, розпаковуючи коробочку «Рафаелло».

Like what you read? Give Юлия Максименко a round of applause.

From a quick cheer to a standing ovation, clap to show how much you enjoyed this story.