Меланхолія із присмаком пустоти.

Після великого потрясіння, вона говорить що в неї немає душі, що вона стала потворна всередині. Пустота накрила її так сильно, що більше нічого не залишилось.
В середені — все розкладається, повільно і поступово.
Ще декілька років назад все було іншим. Вона радувалась дрібницям, цінувала його посмішку, кожну хвилину розмови з ним, вона відкривала йому свою душу, найбільший скарб який ніхто не торкався. Почувалась в безпеці, бо вірила що він ніколи не скривдить.

Вона повірила, що він не такий як інші, повірила, що він унікальний, якого так страшно втратити.

І не задумаючись сама втратила щось cвоє, яке викинули, розтоптали.
Таке, що вже роками не заживає. Рана, яка кровоточить.
Все що вона думала про нього, було оманою. Все що вона вважала чимось магічним було його пустотою.

Біль, яка мала з роками б утихнути, продовжувала її добивати. Сумніви про правильність вчинків все ще не давали їй спати. А коли вона засинала, вона бачила у снах його, людину яка начебто така рідна і така ж тепер чужа.

Навіть у снах вона не могла сховатись від болю який так глибоко засів у її душі.Наче скалка,яка простяглась прямо до кісток.

Вона відчувала, що вона вже не може боротись. Вона виснажена.
Вона не хоче нікого бачити. Закритись в темному склепі і з надією чекати що всетаки все заживе, що все буде добре.

Вона вже давно зустріла іншого, який незважаючи на її саморуйнування хоче врятувати її. Він старається зі всіх сил, хоче вернути їй посмішку яку застав лише на фотографіях, де нажаль, він не знає, що вона вже тоді одягала лише маску.
Він не бачив її іншу, як ту якій розтоптали серце. Можливе його це і приваблює, можливість врятувати їй душу, можливість позмагатись з її спогадами.
Вона зневажала його почуття, вона робила все те що колись сама відчувала в моментах ударів такої колись близької людини.

Він не відступав. Вже він — боровся.

Інколи їй ставало легше. Інколи вона про все забувала. Інколи вона починала ненавидіти колишнє, а інколи — в темряві плакала.

Бувало проходили дні коли вона відчувала, що вилікувалась, і вже не думала про те як з нею колись поступили. Але це жаль була лиш короткотривала ремісія, яка завершувалась черговим спалахом.

Пустота охоплювала все більше її. Час йшов, а біль накривала, як хвиля, підступно, недаючи хвилини випливти з попередньої глибини.

І вона занурилась до самої глибини. І саме в цей момент вона стала зряча, якою ніколи не була до того моменту.
Його рука простягалась до неї. Їй треба було лише простягнути свою долоню.
І тут вона відчула, цю ейфорію, яка роками була нею загублена.
Те що вона так шукала було зовсім поряд.