Історії JEP: несумне і солодке стажування в Сумах
«Скільки сто́їть білєт до Львова?» — спитає мене безхатько, «А шо ви тут снімаєте?» — скаже охоронниця наукової бібліотеки, «А кофе будешь?» — запропонує слюсар-фотограф, «А за скільки ти лишишся в Сумах?» — спитають мене в «ЦУКРі» через два місяці.
А поки що я заповнюю заявку на 13-му поверсі Громадського і завершую літню практику. Я укладаю з собою чергову угоду. Якщо пройду на міжредакційний обмін — я точно поїду і напишу репортаж. Якщо ні — далі намагатимуся сама собі поставити дедлайн і посварити себе, коли провалю його. Штука в тому, що велика репортажна форма мене давно захоплює і притягує: я помічаю хороших героїв, цікаві деталі, діалоги, метафори. Але всі вони йдуть коту під хвіст, коли хтось каже мені: «То напиши про це художній репортаж!». Я починаю панікувати і шукати причини, це ж.. не звичайний матеріал.. це ж.. Репортаж. Я ще не готова.
Словом, я боялася цього жанру довгий час, а тоді вирішила, що треба починати псувати папір. Щоб 100% не втекти, я вирішила шукати проєкти, які будуть пов’язані з репортажем. Міжредакційний обмін — один з них. В заявці я прошу відправити мене в дружнє до репортажів медіа, і погоджуюся поїхати в невідомий регіон. Цього вимагає моя внутнішня мандрівниця. Зірки сходяться і за день до дня народження я опиняюся у списку обраних. Схоже, на мене чекають умови, в яких у мене не буде часу сумніватися. Я поїду в сумський онлайн-журнал ЦУКР. І у мене з цього приводу… жодних очікувань. На моїй карті Суми — це сліпуча біла пляма. Але я навіть радію. Я все відкриватиму з нуля.
Перше завдання, яке треба вирішити перед стажуванням — це житло. Я оптимістично починаю з Каучсерфінгу. І дві з двох спроб виявляються вдалими. Це шок. В Копенгагені мені не вдалося, але в Сумах такі люди є!. Я заінтригована. Далі я заглиблююся в ЦУКР, і починаю читати, як і про що пишуть у виданні, куди я поїду стажуватися. В планах було підшукати теми, які я запропоную редакції, але це виявилося складніше, ніж я думала. У мене немає жодних контактів, крім головного редактора. Йому я й написала про очікування і купила квиток на потяг. Тему вирішую знайти «в полі». Єдине, що я точно знаю — це те, що на цьому стажуванні я зроблю мультимедійний художній репортаж. Я ще не знаю, що вдасться мені не все. Але я підозріло спокійна, хоч і налаштована на пригоду.
Коли я їм смажений пиріжок з сиром на вокзалі за 50 км від Сум, я ще не знаю, що на мене в цей же день чекає нічна екскурсія містом, грибний суп і перші паростки закоханості до міста. Вже за два трижні я не захочу звідти їхати.
Перший робочий день розпочинається з наради на дивані. Я знайомлюся з командою і починаю ритися в сумських темах. Я шукаю в локальних ЗМІ якусь новину чи сюжет, який зможу розвинути в об’ємний портретний репортаж. Натомість знаходжу, що запостити в «Бред из лент»: «У черзі за безкоштовним морозивом чоловік щосили вдарив дитину в лоб» — пише одне із сумських ЗМІ.
Тема знаходиться в редакції, команда пропонує мені зробити історію про хлопця, який «горить» вуличним мистецтвом і саме зараз готує міський фестиваль. Я домовляюся про зустріч. За всіма правилами репортажу я проводжу з героєм кілька днів, розмовляючи по 4–5 годин щодня і стаю на певний час його хвостом. В галереї, майстерні, репетиції, неформальній тусі, фестивалі — я намагаюся бути скрізь, що зрозуміти, хто він такий. Oдного дня я випадково опиняюся в квартирі, де він живе. Хоч ніяк не використаю цього у тексті, я відчуваю себе якимось репортажистом-щасливчиком. Але все по черзі.
В другий день стажування, я розумію, що забула вдома зарядний пристрій для фотоапарату. Через кілька днів акумулятори сіли, і я почала пристрілюватися до редакційного Нікона. Може, щось і вийшло б. Але мене помітив фотограф, який сказав: «Я тобі можу позичити кращий об’єктив і навіть камеру, до мого дому — 15 хв пішки». Я не довго думаю.
Дорогою я дізнаюся, що фотограф в основний час працює на заводі, а у вільний час фотографує (на професійну техніку!). Я дивлюся на нього і розумію, що він має бути героєм репортажу. А тоді згадую, що вже працюю над іншим. І кладу цю тему в уявну скарбничку. Фотограф пропонує каву, розповідає драму свого життя, показує фотографії і каже, що зараз з ним живе герой мого репортажу. Я не вірю цій випадковості. Але дивлюся на кімнату з килимом на стіні й гітарою і вже уявляю, як я описую ранок, який розпочинається у цій квартирі.
Далі я познайомлюся з інклюзивним театром «Ми є», де проводить репетиції хпопець, про якого я пишу, побачу, як створюються живі скульптури, дізнаюся міські легенди, відчую, як голова розривається між текстом, фото, і відео, куплю сукню з баклажанами, послухаю життєву драму охоронниці бібліотеки, допоможу безхатьку винести сміття, схожу на жахливу виставу, розшифрую багатогодинні розмови, подивлюся з редакцією фільм Бертолуччі, почую докір, що журналісти не пишуть про нормальних людей, познайомлюся з активістами на даху, писатиму репортаж до 5 ранку і зроблю серію фотографій про туристичні Суми. Я зрозумію, що одна людина і мультимедійна історія — нерівні суперники, я зрозумію, що треба розставляти пріоритети, і розділяти роботу з текстом, фото і відео на різні дні або працювати в команді. Але все таки відчую задоволення від роботи з великою історією і щастя, що потрапила саме в ЦУКР.
Це буде найкрутіше стажування, попри те, що я такі не використаю в тексті кімнату з гітарою, все таки дам текст на вичитку і тиждень чекатиму правок, попри те, що відео виявиться поганим, і я прийму рішення не давати його взагалі. У день від’їзду я відчуватиму себе, як в останній день у таборі, зіграю сумну мелодію на фортепіано і сяду в потяг з купою подарунків. Я відчуватиму вдячність до всієї редакції ЦУКРу, Розумного Хабу і команди JEP, яка дала мені цей шанс, і серйозно думатиму, чи не пожити мені в Сумах.
Чи могла я знати, що це станеться, коли заповнювала заявку на 13-му поверсі в останні хвилини дедлайну? Добре, що не могла. Тоді, я б не була 100 разів здивована і захоплена цією пригодою. Тому можете сміливо записати собі моє нове правило: нічого не очікуйте і все буде краще, ніж ви могли собі уявити.
Авторка: Олена Високолян
Про останні можливості та новини від Media Development Foundation дізнавайтеся з нашої розсилки та сторінки на Medium.
Сконтактувати з NGO «Media Development Foundation» (Фонд розвитку ЗМІ) можна за адресою ourmail.mdf@gmail.com
