Двойниє стандарти

Хтось в детстві боявся бабая, хтось рімня, а я — халата!

Коли я була мала, то в одной комнаті у бабушки на кроваті була пухова перина: тіпа матрас, но набитий пухом. Цє щє до ватних матрасів придумали. Бабушка сама ії робила, і така та перина пухнаста була! Пухліша, чим пухляк в самий разгар сезона на Драгобраті! Бува ото як ляжеш на кроваті, і сидиш під углом 90 градусів всю ніч — бо подушки бабушка тоже сама робила. Поєтому вони так добре набиті, по-взлослому. Короче, перина була в атласному чехлі. Така, знаєш, блискуча матєрія і скользка. І еслі правильно розприділить пух в тій перині, зпустить один край перини з кроваті і одіть сінтетіческі шорти з мікі маусом (як щас помню їх), то можна було пів дня з’їзжати по тій перині, як на ковзанці. А потом дополнітельній ефект — феерверк. Єто когда ти так довго катався на перині, а потом знімаеш футболку — а вона так наелектризувалась, шо в темноті іскри видно.

А от атласний, глянцевий халат бабушки я не любила — вроді і на руках сидиш, а всьо рівно треба за бильця кресла держаться — бо з’їзжаш. Ото сидиш на руках вечором і думаеш — не завісімо от того хто з нас перший задріма, додолу гепнусь я! В вобщем халат я не любила — потому шо нєма нічого худшого в жизні чим отсутствіє стабільності і неізвестності будущого.

One clap, two clap, three clap, forty?

By clapping more or less, you can signal to us which stories really stand out.