Дерадянізація по-німецьки

Один з найкрутіших музеїв, у якому я побувала в Берліні, — це німецько-російський музей Берлін-Карлсхорст у колишній радянській частині міста. Про весь музей розповідати не буду, лише про те, як у ньому реалізована ідея дерадянізації.

У ніч з 8 на 9 травня 1945 року у будівлі теперішнього музею була підписана капітуляція Німеччини. До 1949 року тут розташовувалася адміністрація Радянської зони окупації Німеччини, потім Радянська контрольна комісія, потім — військова комендатура. Зрештою, у 1967 році (що показово) приміщення було перетворене на Музей повної та безумовної капітуляції фашистської Німеччини у Великій вітчизняній війні 1941–1945 років.
Після виведення радянських військ з території Німеччини музей зачинили. Як розповідала нам співробітниця музею: “Ми просто не знали, що з ним робити”. У 1994 році за домовленністю між німецьким та російським урядами роботу музею було відновлено.
Зрозуміло, що основну експозицію повністю оновили. Але деякі експонати та деталі інтер’єру не чіпали, лише опорядкували новими підписами. Треба сказати, найвпізнаваніші експонати та деталі, які досі можна зустріти у кожному українському музеї, присвяченому війні, і які ми вважаємо буденними та самоочевидними.
Вийшло геніально — музей став музеєм музею. Тобто, таблички із підписами перетворили інтер’єр старого радянського музею на експонати нового німецько-російського. Вони закликають теперішніх відвідувачів: “Подивіться, як у ДіДіАр виглядали музеї і яку версію війни вони представляли”.

Майже кожен радянський музей мав щось настільки святе, що його потрібно було вибити на мармурі золотими літерами. Тут увічнили назви радянських військових з’єднань, що звільняли Берлін. Ці плити залишили, тільки додали до них сучасне пояснення.
Зберегли типову скороботну фігуру воїна і загальні кольори оформлення, але у підписі пояснили, що так виглядав радянський зал пам’яті від 1967 року і до кінця 1980-х.
Навіть вітраж, подібний на який ви бачили, мабуть, не один раз, і в нинішніх українських музеях, тут позначили як експонат.
Не кажучи вже про радянську військову техніку, яка у нас розставлена всюди і яку ми досі сприймаємо, як щось, невіддільне від нас.
Навіть меморіальна табличка, про яку ніколи не подумаєш, що її саму потрібно підписати, підписана.
Що це дає? Коли ви підписуєте щось, якусь річ чи предмет інтер’єру, ви відділяєте цю річ від своєї буденності. Коли табличка на стіні будівлі висить і виблискує золотом, здається, вона завжди висіла і висітиме тут, і те, що на ній написано — безсумнівне. Але коли поряд з’являється пояснення, хто і коли її встановив, це надає контекст. Контекст — дозволяє сумніватися, дозволяє зрозуміти, що історія, яку вам передає ця табличка, чи цей танк, чи ця мозаїка, ця історія — не вічна, не безсумнівна, вона з’явилася, бо була комусь потрібна, і вона не обов’язково потрібна вам.

Що буває, коли цього розуміння немає? Це можна побачити прямо в цьому ж музеї. Східнонімецька пам’ять рефлексує, залишає минуле у минулому і іде далі. Для російської — континіум не розривався. Для німецької — танк тепер має табличку експоната, для російської — це об’єкт невідрефлексованого і, отже, нераціонального обожнювання. Тут вже давно не буває гучних святкувань “великої Перемоги”, але вінки на 9-е травня все одно хтось приносить.

Відвідини музею відбулися під час освітньої програми, організованої Українським центром вивчення історії Голокосту.

Originally published at mistpatona.com on November 19, 2015.