Меморіал жертвам Голодомору у Дніпрі

Давно хотіла тут побувати — коли працювала в Інституті нацпам’яті, Ющенко якраз його відкрив, ще й з досить великою помпою, але поїхати і подивитися самій все не випадало.

Від відвідин відчутно засмутилася. Хоча й не мала б уже, бо бачила таких “меморіалів” багато. Свідомо ставлю тут лапки — дотримуюся тієї класифікації, за якою “меморіал”, на відміну від пам’ятника — це простір, що надає можливості до освіти та публічного діалогу, чого у цьому місці ми явно не спостерігаємо.

Пам’ятник геть на околиці, я не дуже навіть зрозуміла, звідки біля нього стільки дітей. Простір навколо видається зовсім пустим, і фізично, і символічно. Про що цей монумент? Ні про що. Очевидно тільки, що, як казали в одному популярному серіалі, “something bad happened”. Окей, щось погане трапилося, явно щось із цілою ненькою-Україною (жіноча фігура страждає), але що, чому, чому це важливо, чому знову має бути сумно.

Присутніх у той час, коли прийшли ми, на території меморіалу навіть не можна назвати відвідувачами — це швидше просто перехожі, які опинилися тут через відсутність поблизу іншого публічного простору. Вони хочуть відпочивати на лавках і кататися на скейтах у своєму районі, і цю можливість їм надає тільки припам’ятникова територія.

Але не можна стверджувати, що пам’ятник геть байдужий своєму оточенню. У самого підніжжя скорботної фігури побачила залишки людського посліду — один з найяскравіших, найпримітивніших і найдешевших способів образити пам’ятник і взяти під контроль навколишній простір, коли відчуваєш цей простір відчуженим, ворожим і “не своїм”.

Like what you read? Give mist.patona a round of applause.

From a quick cheer to a standing ovation, clap to show how much you enjoyed this story.