Реалії сучасності та сільські музеї

За останні десятиліття роль музеїв радикально змінилася у всьому світі. Кожного дня з’являються нові форми та способи інтерпретації культурних пам’яток для широкого загалу, удосконалюються засоби збереження, відкриваються нові можливості для досліджень, залучається більше відвідувачів різноманітними способами.

За визначенням Міжнародної ради музеїв:

Музей — це постійно діюча неприбуткова організація на службі суспільству та його розвитку, відкрита для широкого загалу, яка збирає, зберігає, досліджує, експонує та популяризує матеріальну й нематеріальну спадщину людства і навколишнього світу з дослідницькою, освітньою і розважальною метою.

Визначення в Законі України “Про музей та музейну справу” дещо відрізняються. В українському варіанті є упущення, які тим не менше правдиві і для реалій музейного простору в Україні. Одне з «упущень» сьогодні набуває обертів, яке з часом викликає занепокоєння серед представників музейної спільноти. А саме — «розважальна мета» діяльності музеїв, задля залучення більшої кількості відвідувачів.

Через брак кадрового забезпечення роль «аніматорів» у музеях доводиться переймати науковим співробітникам, не готовим до таких змін. Виною є замкнене коло, яке виникло через брак фінансування культурних установ.

Хоча аналіз бюджетного фінансування галузі культури та мистецтва починаючи з 2016 р. показує тенденцію до зростання, тим не менше не вдалося у 2018 р. (17 166, 70 млн грн. ≈ 613 млн дол. США) довести бюджетування галузі до рівня 2014 р., у національній валюті. А враховуючи ринкову вартість гривні на міжнародній арені, то висновок не втішний.

На жаль, в Україні поки не поширені фундації, як в країнах Європейського Союзу чи США, які спонсують різни сфери діяльності, у т. ч. і музеї. Чи приватна філантропія, коли одноразова пожертва на розвиток культури одного міста може бути більшої за річний бюджет фінансування сфери культури в Україні. Так на відновлення Собору Парижської Богоматері за декілька днів зібрали 850 млн Євро.

Нових обертів набуває фандайзинг, процес збирання коштів, масштаби якого відрізняються від країни до країни, але тим не менше стає складовою діяльності управління культурних установ.

В нових умовах існування музеїв, зі зміною понять організації освіти та методів навчання — розважальна функція стимулює пізнання широкими масами культурної спадщини. Цей елемент доданий в останні десятиліття призвів до появи функцій, з якими складно працювати одній людині — PR-менеджмент, маркетинг, дизайн, веб-дизайн, анімація і т. п. Науковий співробітник перетворюється на людину-оркестр, від якої вимагають виконання успішної діяльності музею за мінімальну заробітну плату.

Що робити сільським музеям, у яких працює по декілька, а інколи і один працівник?

Зазвичай такі музеї створюються за ініціативи вчителів історії за сприянням місцевого сільського голови. Якщо ж таку ініціативу підтримає і вище керівництво, то такий музей може довше проіснувати, як відділ чи філія більш статусного музею районного чи обласного значення. Об’єктивна оцінка більшості сільських музеїв говорить про невідповідність цих установ до самого поняття «музей» за визначення в Законі України і тим більше Міжнародної ради музеїв.

Для конкретизації таких висновків візьмемо вибірку існуючих сільських музеїв Обухівського району Київської області і проаналізуємо їх діяльність. Загальна їх кількість 17.

Загалом на балансі сільської ради знаходяться краєзнавчі музеї та спорідненні з історією села, в той час як відділеннями стають меморіальні музею, що мають значення не лише для одного населеного пункту, та краєзнавчі музеї, які отримали підтримку від вищого керівництва.

4 з 8 закладів відкритих у 2008–2010 рр. у селах Витачів, Перше Травня, Красна Слобідка та Перегонівка на сьогодні фактично не функціонують. Жителі вищезазначених сіл не знають про їх існування.

Невтішна статистика відвідувань спостерігається у відділах, що знаходяться в селах, як ви бачите на таблиці.

На їх фоні контрастують «Літературно-мистецькі Плюти», що є відділом Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України.

Щорічно на території музейного комплексу проводиться традиційний захід «Весна в Плютах» з 1978 р. Сьогодні дійство має набагато менший розмах, хоча про подію як і раніше подається оголошення в районну газету.

Протилежна ситуація у філії районного музею с. Жуківці, краєзнавчий музей ім. П. С. Топчія, відкритий з 1984 р. та має 8 тис. експонатів, «завжди зачинений» — і це єдиний коментар про нього і інформація, яку можна знайти. А про його існування знають лише старожили с. Жуківці, в сусідній селах про нього ніколи не чули.

Підсумовуючи діяльність цих культурних закладів, бачимо невтішні результати в основному краєзнавчих музеїв.
Виникає запитання, то чи можуть такі заклади бути музеєм у повному сенсі?

Повертаючись до визначення Міжнародної ради музеїв, такі заклади в певній мірі дійсно збирають матеріали та експонують їх, зберігають — так. Але оглядаючи статистику відвідувань та намагаючись знайти будь-яку інформацію про ці заклади, чи здатні вони популяризувати музейні предмети та колекції? Дослідженням цих колекцій також займаються одиниці.

На сьогодні відвідування музеїв має добровільний характер, через що зменшилась частка організованих груп і збільшився відсоток самостійних туристів, що приходять одні, сім’ями чи з друзями. За дослідженнями Британського музею спільно з приватною соціологічною компанією «Моріс Харґрівз Макінтайр» існує 4 категорії відвідувачів поділені за мотивацією, що спонукає їх приходити до музею. І найбільший відсоток відвідувачів, що складає 46%, мотивує соціальна складова — проведення часу зі своєю сім’єю та друзями, а отже розважальна функція роботи закладу.

Таким чином музеї почали, незалежно від своїх можливостей, конкурувати з розважальними закладами. Мінус музеїв у такій конкуренції — це їх інфраструктура, яка крім будівлі закладу з експонатами не задовольняє первинні потреби людини. Не передбачені місця для відпочинку (банально інколи немає лавок з урнами); на території, якщо вона є, немає місць, де можна сховатись від сонця чи дощу, де поїсти чи хоча б придбати води, помити руки. А про туалети окрема мова, так як складається враження, що про них навіть говорити було соромно, тому дірка в яму і стінки — це максимум, що робили як в радянські часи, так і в незалежній Україні.

Зважаючи на таку ситуацію сільські краєзнавчі музеї приваблюють в певній мірі лише місцевих жителів з інтелектуальною (ознайомлення молодшого покоління) та емоційною (спогади минулого, пошук свого коріння) метою. Та основна загроза існування таких музеїв — це урбанізація.

Процес урбанізації стрімко збільшує оберти. Якщо у 1950 р. лише 30% населення планети проживало у містах, то у 2018 р. цей показник становить 55%, за прогнозами до 2050 р. 68% населення світу проживатиме у містах. У 1950 р. лише одне місто мало населення більше 10 млн ос., у 2000 р. такий міст стало 19, у 2018 р. — 33 міста, до 2030 очікується вже 43 міста.

Масштабне дослідження Світового банку урбанізації в Україні 1989–2013 рр. показує тенденцію зменшення чисельності і старіння населення в Україні, однак урбанізація триває, так як сільське населення скорочується швидше ніж міське. У 2010 р. урбанізоване населення країни складало 31 млн ос., тобто 69%. За прогнозами очікувався зріст до 72% у 2020 р. та до 82% у 2050 р. Але з огляду на ситуацію в країні, ця статистика може відрізнятися.

Згідно визначення Світового банку, урбанізація — це «зріст міст в наслідок переміщення населення із сільських районів у пошуках кращої роботи та кращих умов життя». Що наглядно можна бачити серед жителів населених пунктів поблизу Києва, тобто сіл Обухівського району, де більше половини працездатного населення працює у містах і по можливості намагається переїхати до них. Молодше покоління виїжджає, населення старіє.

Відповідно музеї в селах просто перестануть функціонувати. Банально не буде людей, які будуть ними займатися і людей, які будуть їх відвідувати.

Мова не йде про потребу їх закриття вже зараз, але про потребу збереження та вивчення наявних в них колекцій, та краєзнавчих матеріалів по населеним пунктам, які ще є в наявності. Стан та функціональність цих закладів говорить про їх неспроможність повноцінного збереження експонатів та часто не кваліфікованість у їх вивченні.

Тим не менше музеї існують для збереження не просто об’єктів, а предметів, що мають цінність для тієї чи іншої місцевості, що можуть розповісти про життя та побут населення в певний період часу, а також їх потреби і стиль виконання, які відрізняються від одного населеного пункту до іншого. Сільські краєзнавчі музеї зберігають в першу чергу пам’ять про ці поселення, їх особливості, самобутність, не лише у фольклорі, а й в реальних речах, які не потрібно буде заново відшукувати, якщо вчасно вдасться їх зберегти в належному стані.

Зважаючи на урбаністичні процеси у країні та у світі в цілому, села або зникають або об’єднуються в територіальні громади, а пам’ять про них зникає. Завдяки археології ми можемо дізнатися про наявні поселення 1000 років тому, їх приблизний побут і інколи, навіть, співставити їх з існуючими історичними назвами. То сьогодні у нас є можливість не лише залишити імена цих поселень, але й відразу залишити за ними відповідні матеріальні об’єкти, навіть, у цифровому вигляді.

Повинна бути створена система, за якою, для початку, музейні колекції сільських культурних закладів були не лише описані, а й зроблені відповідні 3D моделі кожного наявного експонату. Для яких буде створена база даних, що знаходитиметься у загальному доступі. Існує потреба заснування фонду та відповідної комісії, що буде займатися питанням підтримки та збереження музейних колекцій та етнографічних матеріалів у сільській місцевості, для перенесення їх в електронну базу даних, з відповідними історичними довідками.

Виходячи зі всього вище сказаного сільські музеї мають право на існування, але їм потрібна стороння допомога по збереженню етнічних колекцій, що є унікальними для кожної місцевості. Крім того при створенні нових музеїв повинні виконуватись умови нових реалій функціонування установи, яка буде місцем об’єднання громади. Місцем пам’яті не лише старих поколінь, а також культурним осередком, який залучатиме до співпраці та буде привабливим для молодших поколінь.