“Война 2008-го? — перепитує мене Іраклій, грузин 28-ми років. – Мы сами виноваты. Люди, я считаю, погибли за политику. Они защищали свою страну, как оказалось зря. Но они всегда в наших сердцах». Він трохи напідпитку, але, тим не менше, думки висловлює чітко, щоправда, уривчасто, довго підбираючи слова, часто курить. Ми сидимо на пляжі біля ботсаду у Батумі близько півночі. Чи то алкоголь, чи час змушують говорити прямо, без завуальованих підтекстів і обережних запитань.

- Всё началось с расстрелов наших милиционеров и солдат, которые охраняли границу. Их расстреливали российские снайперы. Мы ответили на провокацию. Саакашвили надеялся на помощь Штатов. Но США не поддержали Грузию. Зачем ты (Саакашвілі – прим авт) начинаешь войну, если понимаешь, что проиграешь? Мы потеряли 5-ю часть Грузии (при цьому Іраклій показує на свої пальці, так, ніби збирається їх відрубати – прим авт). Но расстрелы не прекратились даже после войны…

- Думаєш, не треба було стріляти у відповідь? – ледь не видихаю важке питання. Іраклій мовчить. Потім поволі:

- А что нам было делать, когда умирают наши братья и сёстры? (У Грузії після хрещення дитини родичами вважається 9 наступних поколінь – прим авт). Представь, что к тебе в дом пришли чужие люди, разве не будешь ты его защищать? Но даже если бы все грузины, 3,5 млн, пошли на войну, это бы не помогло. Было бы только хуже. Захватили бы всю Грузию.

І ми п’ємо тост за тих, хто “принял мою пулю в своё сердце, кто сам одевал мундир, идя на войну, но кто не смог снять его своими руками, за них это сделали чужие люди…»

На делікатне питання відносин з Росією та війни у Південній Осетії у 2008, яке я ставлю усім грузинам, майже завжди отримую однакову відповідь: «Ми теж винні». Причому часом відчуваю, що цей тягар на себе вони звалюють і за осетинів, і за абхазців, яких, переконують, вважають своїм народом, і кажуть, що не тримають на них зла. «Они наши братья», — часто чую. Але на риторичне «Чи вважають, скажімо, абхазці вас своїми братами?», — відповіді, як правило, не отримую. Дехто каже, що грузинів на окупованих територіях лишилося мало: хто міг, той виїхав, дехто – що люди хотіли б з’єднатися з Грузією, але хто їх запитує? Утім, майже всі вони переконують мене, що Грузія поверне собі втрачені території, щоправда, не прогнозують, коли та як.

…А з моєї голови не виходить одне-єдине питання: чи будемо ми так само палко вважати кримчан і жителів Донбасу своїми, українцями, після усього, що пережили і маємо пережити?