Полковник Сумрак та герої Савур-Могили

Впродовж 23-х років нова Українська Республіка не мала прикладів справжнього військового міфу в позитивному сенсі цього слова. Визвольна війна 2014 року показує, що українці все-таки вміють воювати не зважаючи ні на що. Один з прикладів справжньої військової гідності — штурм та оборона Савур-Могили. Це одна з найбільш відчайдушних операцій та одна з найнеймовірних військових операцій, яку провели збройні сили України на цій Визвольній війні.

Висота 277 Савур-Могила стала знаменитою під час Другої світової війни — вона була ключовою позицією німецької оборони на «Міус-фронті». При її штурмі загинуло в повному складі кілька радянських дивізій (подібну тактику штурму в лоб застосовуються «ватні гєнєрали» Ківі та НедоНокіа в донецькому аеропорту).

Висота зберегла своє стратегічне значення і під час Визвольної війни. Прямий огляд в ясну погоду — до 40 кілометрів, а стовпи пилу від руху військових колон дозволяють виявляти противника на ще більшій дистанції. Саме після заняття Савур-Могили та обладнання там наглядового посту російські артилерійські корегувальники зуміли фактично заблокувати всі пересування на дорогах і відрізати від постачання 24-у та 72-у механізовані і 79-у аеромобільну бригади в секторі «Д». Виведення військ було можливим тільки в разі захоплення Савур-Могили.

Висота мала стратегічне значення для всієї обстановки на прикордонній ділянці фронту, і кращі загони російських і кавказьких найманців організованої злочинної групи «ДНР» були кинуті на її оборону. Вони діяли за потужної вогневої підтримки російської артилерії, яка безкарно била по українським військам з території РФ — висота знаходиться в зоні ураження. Висота прикривалася російською ППО — російські винищувачі проводили патрулювання вздовж кордону і 24 липня збили над Савур-Могилою два українських штурмовика Су-25.

Савур-Могила до війни

Для забезпечення захоплення висоти українське командування вперше за час війни застосувало найпотужніший засіб вогневого ураження на озброєнні ЗСУ. 28 липня по висоті було завдано удар двома оперативно-тактичними ракетами «Точка-У» 19-ї ракетної бригади.

Та сама «Точка-У»

Підрозділи 51-ї механізованої, 25-ї повітряно-десантної та 95-ї аеромобільної бригад того ж дня, 28 липня, зав’язали бої з метою захоплення висоти, але тільки 3 серпня нарешті повністю відбили висоту у російських найманців. Противник бився за висоту відчайдушно і сил не шкодував.

Проте, утримати висоту було вкрай складно. На вершині гори було всього кілька невеликих укриттів. Російська артилерія вела масований обстріл висоти і прицільно, за допомогою безпілотників, била саме по укриттях. Українські підрозділи займали гору, але втриматися під шквальним обстрілом було неймовірно важко.

Село Петрівське, біля підніжжя Савур-Могили, було зайняте нашими підрозділами, але саму гору доводилось раз за разом залишати — постійний шквальний вогонь російської артилерії чергувався з атаками загонів російських і кавказьких найманців. Російські танки, снайпери, гранатометники били прямою наводкою. Це було справжнє пекло.

Але командування антитерористичної операції прийняло рішення утримувати висоту — справа в тому, що російські колони на південному фронті знаходилися в полі зору спостерігачів з Савур-Могили, і наносити їм вогневе ураження було можливо тільки в разі, якщо вершина знаходиться в наших руках.

Командувач антитерористичною операцією Віктор Муженко прийняв рішення — висоту взяти під контроль за будь-яку ціну та забезпечити постійне спостереження і коригування артилерійського вогню по російським колонам, що проривались в прикордонному районі. Для виконання цього завдання був потрібен незвичайний командир. Той, який залишиться живим, який зуміє мотивувати бійців і організувати оборону і коригування вогню в смертельно небезпечних умовах, при величезній перевазі противника в вогневих засобах. І особисто Муженко прийняв рішення направити на Савур-Могилу командира, який був у нього в штабі і якому він абсолютно довіряв.

Цією людиною був полковник Ігор Гордійчук — офіцер Головного командного центру Генерального штабу України.

Гордійчук — другий зліва. Американські союзники не здогадуються, що розмовляють з майбутньою живою легендою Збройних Сил України

Учасник багатьох бойових спецоперацій на фронті був відомий багатьом військовим як «Сумрак».

Ось що говорить про нього офіційна біографія:

Гордійчук Ігор Володимирович народився 12 листопада 1972 року в селі Залізниця Корецького району Рівненської області.

Освіта:

• Київський інститут Сухопутних військ.
• Національна академія оборони України — факультет підготовки офіцерів оперативно-тактичного рівня (закінчив з «золотою медаллю»).
• Коледж сухопутних військ США в Карлайл, Пенсільванія за спеціальністю «управління військовими частинами і з’єднаннями».
• Вільно володіє іноземними мовами: англійська, німецька, польська. Закінчив курс англійської мови для військовослужбовців у збройних силах Канади за стандартом STANAG 6001.

Щаблі військової кар’єри:

Від командира механізованого взводу до заступника командира танкового полку. Але його справжнім покликанням стали війська спецназу.

Став заступником командира бригади спеціального призначення в Ізяславі.

Командир створеного на базі бригади 8-го полку спеціального призначення — однієї з кращих частин збройних сил України.

У травні-грудні 2010 року полковник Гордійчук був у службовому відрядженні у складі міжнародного контингенту в Республіці Афганістан.

Перший заступник начальника Національної академії оборони.

Начальник управління військового співробітництва та миротворчих операцій Генерального штабу.

У квітні 2014-го отримав призначення в Головний командний центр Міністерства оборони.

Брав активну участь у великій кількості бойових операцій українських військ спеціального призначення в ході антитерористичної операції. Особисто очолював загони спецназу, виконуючи завдання глибинної розвідки далеко за лінією фронту.

Отримавши завдання від командувача АТО, Гордійчук не вагався, а відразу приступив до підготовки для виконання бойового завдання. Часу було небагато. Сил — теж.

Один з друзів Гордійчука, авторитетний командир спецназу, полковник К. сказав: «Важко підібрати слова, щоб в належній мірі оцінити вчинок Гордійчука та його групи. Ігор прекрасно розумів, що це квиток в один кінець. І шансів не повернутися з цього завдання значно більше, ніж шансів вижити. Там було смертельно небезпечно. Але він як військова людина розумів ключове значення Савур-Могили, і знав, що цей наказ необхідно виконати. «Сумраку» надійшов наказ: «Тримати оборону Савур-Могили за будь-яку ціну».

12 серпня розвідники Гордійчука у складі 14 чоловік з групи спеціального призначення «Крим» прорвалися на Савур-Могилу, взяли під контроль спостережний пункт на вершині, і приступили до виконання бойового завдання — коригування вогню артилерії.

Як зазначив один з високопоставлених українських воєначальників П.:

«Робота Гордійчука була результативною, і справляла великий вплив на всю обстановку на південному фланзі фронту. По виявленим колонам бойової техніки, які незаконно вторгалися на територію України, багаторазово наносилися удари артилерією, а також реактивними системами залпового вогню «Смерч» і оперативно-тактичними ракетними комплексами «Точка-У». Ефективність ударів розвідка оцінювала дуже високо. У нас не було в тому районі безпілотників, а російська ППО не дозволяла застосовувати авіацію. Дії групи Гордійчука замінювали ескадрилью розвідувальних літаків. Але наші літаки збивали — а ось Гордійчука з Савур-Могили збити не вдалося нікому».

Противник миттєво оцінив загрозу, що виникла. Для знищення українського загону було притягнуто великі сили російської артилерії і загони російських найманців з бронетехнікою.

Постійними шквальними артнальотами противника була виведена з ладу апаратура зв’язку «Пелена». Гордійчук продовжив коригування вогню по телефону. Зв’язок працював дуже погано, але в деяких точках гори можна було передавати дані по звичайному мобільнику.

Невеликий загін українських військ — зведена батальйонно-тактична група 51-ї механізованої бригади чисельністю як звичайна рота займала село Петрівське біля підніжжя Савур-Могили, але їх сил вистачало тільки для оборони, і прикриття машин постачання, які іноді проривалися на Савур-Могилу. У Петровському було джерело води.

Група Гордійчука перебувала під постійним вогнем важкої артилерії, і майже щодня піхота супротивника штурмувала вершину.

Укриття рятували життя, але від близьких розривів бійці отримували поранення і, особливо, сильні контузії. Гордійчук також неодноразово був контужений, але позиції не кидав, тільки іноді він відключався в бліндажі, але потім приходив до тями.

Денні штурми іноді відбивалися за допомогою артилерійської підтримки, але нерідко тільки за допомогою стрілецької зброї і гранатометів. Найманці вжили також шість спроб захопити Савур-Могилу вночі. Марно. Захисники вершини витримали безліч боїв на ближній дистанції. Завдяки грамотно організованій обороні і рівню індивідуальної підготовки захисники несли мінімальні втрати.

Один з товаришів по службі Гордійчука, полковник В. згадує:

«Ми розуміли, наскільки відчайдушним було становище на Савур-Могилі. Гордійчук просив у нас тільки боєприпаси і таблетки від головного болю — під постійним обстрілом артилерії захисники отримували різної міри контузії. Це було неймовірно. З 12 серпня загін Гордійчука майже без сну безперервно відбивав штурми або піддавався обстрілу важкою артилерією».

18 серпня стало очевидно, що межа людських можливостей є навіть у цих сталевих українців. Бійцям на Савур-Могилі було потрібно підкріплення — хоча б для того, щоб трохи поспати і відпочити. Задачу провести допомогу на Савур-Могилу отримав офіцер штабу високомобільних десантних військ полковник Петро Потєхін. Обстановка загострилася — маленьку групу українських військ в Петровському і на висоті 277 від найближчих українських позицій до того часу відділяло понад 30 кілометрів території, контрольованої диверсійними групами противника. Обстановка в секторі «Д» вже давно вийшла з-під контролю командування АТО, противник мав на секторі анітрохи не менше сил і вогневих засобів.

В секторі «Д» для ведення бойових дій та прикриття кордону на фронті в 100 кілометрів залишилося кілька слабких піхотних і артилерійських підрозділів, загальною чисельністю менше тисячі військовослужбовців, включаючи тиловиків, зв’язківців і ремонтників. Більшість доріг і вузлів комунікацій не контролювалася. Савур-Могила залишалася головною ареною битви — втрата висоти позбавляла українське командування інформації про обстановку в секторі та можливості вогневого впливу. Поки Савур-Могила була в наших руках, маневр противника в прикордонному районі був скутий.

Потєхін повів на Саур-Могилу групу з 8 бійців 25-й повітряно-десантної бригади. Разом з ним на допомогу Гордійчуку пішла група з 17 добровольців-розвідників зі складу 4-ї роти 42-го батальйону територіальної оборони Кіровоградської області під командуванням підполковника Олександра Мельниченко — позивний «Сокіл». Потєхін віз також нову апаратуру зв’язку. І Мельниченко, і Потєхін прекрасно розуміли, що вони прямують туди, звідки майже немає шансів повернутися. Група «Сокола» складалася з добровольців, яких командування навіть не встигло включити до складу нової частини — допомога «Сумраку» була необхідна негайно, і ті, хто зголосився йти на смертельно небезпечне завдання пішов в бій без будь-яких папірців.

До них приєдналася група артилерійських коректувальників. На Савур-Могилу пішли тільки добровольці, яких добровільно на допомогу товаришам повели БМП 28-ї механізованої бригади і БТР 3-го полку спецназу.

Потєхін провів підкріплення на Савур-Могилу, і Гордійчук здійснив ротацію — група «Крим» пішла. Але сам полковник залишився на вершині, продовжував виконувати бойове завдання і повідомляти інформацію про противника.

Під час чергового масованого штурму 19-го серпня полковник Потєхін був важко поранений, загинув десантник Кандела. Поранених евакуювали. Гордійчук з Савур-Могили не йшов. Бійці 4-ї роти 42-го батальйону Територіальної оборони Кіровоградської області під командуванням підполковника Мельниченко, допомогли утримувати Савур-Могилу — вони теж стояли до кінця. Десантник 25-ї бригади Денис Міщенко, який захищав Савур-Могилу, згадує про те, як боролися наші воїни:

«В укриттях навколо гори, в полях навколо гори була велика кількість трупів бойовиків, знищених при відбитті атак на висоту. В околицях висоти було розкидано величезна кількість кинутого ними спорядження, зброї, боєприпасів. Під Савур-Могилою була мертва зона. Запах стояв просто жахливий. У них не виходило нас взяти. І за це російська артилерія громила нас цілодобово. Це було пекло».

20-го серпня після чергового артилерійського нальоту і атаки найманців знекровлені підрозділи 51-ї бригади самовільно покинули Петровське. Апаратура зв’язку на вершині була знову виведена з ладу, зв’язок йшов за допомогою мобільних телефонів. Однак чергові атаки піхоти захисниками висоти були відбиті.

З 20-го серпня прикордонний район по суті був вже зайнятий загонами російських найманців, що діяли за підтримки російської артилерії. Захисники Савур-Могили знаходилися в повному оточенні — найближчі наші позиції були в 40 кілометрах. Однак загін українських спецпризначенців продовжував триматися.

Говорить сержант Сергій Стегарь з 25-ї бригади, захисник Савур-Могили: «Гордійчук говорив нам: ви — десантники, ви повинні стояти до кінця. Ворог наступає, всі хто бореться — всі на передовій, а в тил тікають тільки ті, хто обісрався. Ми не повинні розраховувати на допомогу — ми зобов’язані виконувати свій обов’язок. Крутий мужик».

23 серпня вднень російські війська почали наступ на Південному фронті в секторі «Д». 24-го вранці «Сумрак» продовжував передачу відомостей про численні колони російських військ, які заполонили район Савур-Могили. Але за переданими координатам наша артилерія вже не могла завдавати ударів — їй довелося відійти від Савур-Могили під тиском регулярних російських військ.

24-го пройшов черговий штурм висоти — знову били танки прямим наведенням, новий загін піхоти противника — кавказькі найманці, лізли на висоту. І знову штурм був відбитий з великими втратами для противника.

Постійні масовані артилерійські бомбардування Савур-Могили тривали — російські війська просто засипали висоту снарядами і ракетами.

Бійці говорили Гордійчуку, що утримання висоти в такому глибокому тилу противника, без артилерійської підтримки, недоцільно. Але «Сумрак» без наказу командувача АТО не мав наміру відступати. І групи спецназу «Крим», група «Сокола», група десантників 25-ї бригади продовжували виконувати бойове завдання.

Наказ на відхід з Савур-Могили надійшов ввечері 24-го серпня. До того часу стало ясно, що Савур-Могила знаходиться в щільному кільці — машина 3-го полку спецназу, яка прорвалася, щоб врятувати поранених, була розстріляна російськими найманцями в Петровському. Один поранений — Іван Журавльов, потрапив в полон, інших поранених найманці вбили. Загинув «Тренер» — Тимур Юлдашев, видатний український патріот з Луганська.

Вночі «Сумрак» дав наказ на відхід із Савур-Могили. Переорана висота 277 була залишена українськими воїнами після 12 діб безперервних боїв. Всі ці 12 діб під постійним вогнем ворога полковник Гордійчук не кидав зайняту позицію, незважаючи на поранення в руку і контузію.

«Сумрак» вів свою групу ночами. Вони йшли до найближчих позицій українських військ — це була вже оточена на той момент російськими військами під Іловайськом група сектора «Б» генерала Хомчака, яка зайняла кругову оборону і відбила всі атаки російських частин.

Розвідникам вдалося таємно пройти по тилах противника близько 60 кілометрів, і приєднатися до наших військ під Багатопіллям. Разом з усіма українськими частинами вони пішли на прорив 29-го серпня.

Згадує сержант Стегарь:

«Ми їхали в одній вантажівці. Гордійчук був в кабіні водія. Нас обстріляли раптово, і тут же машина була накрита снарядами і мінами. Вибух стався в кузові, машина загорілася. Ми вивалилися з палаючої машини, підійти на допомогу полковнику не могли — вогонь по дорозі був неймовірної щільності, треба було відповідати. І двері кабіни відкрилися, і Гордійчук сам вибрався з машини. Він виповз до нас сам. Ми його підібрали і зробили перев’язку. Рана була страшною — було неймовірно, що цей мужик сам рухався з такою раною і намагався продовжувати бій. Великий осколок вразив потиличну частину, неприкриту каскою. Полковник намагався продовжувати командувати боєм, він навіть зривав пов’язку. Але невдовзі від втрати крові він залишився без сил. Російські десантники взяли в полон мене, Гордійчука і ще кілька бійців. Полковник був без свідомості. Нас зібрали на поле, а Гордійчука вони кинули в стороні і не дозволяли надати йому допомогу. Сказали, мовляв, цей довго не протягне. Весь день полковник лежав сам, без будь-якої допомоги і догляду, лише з тією пов’язкою, яку ми йому відразу наклали. Потім нас повели. Коли я дізнався, що цей приголомшливий офіцер вижив, мене така гордість за нього взяла! Спасибі йому, в ці страшні дні він був для нас прикладом мужності».

Полковника Ігоря Гордійчука 1 вересня доставили до лікарні Мечникова в Дніпропетровську, де він знаходиться в важкому стані до цього часу.

21 жовтня Президент України підписав Указ про присвоєння звання Герой України з врученням ордена «Золота Зірка» полковнику Ігорю Гордійчуку.

Підготував Іван Дубченко за матеріалами «Цензор.Нет»

Originally published at nastupna.com. 25.10.2014