Це настільки важливо, що я зроблю це потім
Прокрастинація — це не завжди про лінь або неусвідомлення важливості задачі, яка не виконується, поки ти уважно читаєш чергову статтю, що має допомогти тобі працювати продуктивніше. Навспак, часто до прокрастинації підштовхує саме чітке розуміння усієї важливості і критичності конкретної задачі й потреби виконати її якнайкраще.
Коли задача настільки важлива, що неможливо працювати
У вас бувало так, що на порядку денному опиняється гіпер-важливе завдання, кров з носа потрібно виконати його добре, і від самого усвідомлення важливості і необхідності дуже якісного результату стає так не комфортно, що мимоволі тримаєшся осторонь цього завдання? Таке часто трапляється з дипломними роботами у особливо-старанних студентів і з вирішальними задачами на робочому місці, бо ставки справді високі. Не впоратися, або виконати це не вдосталь добре означає зазнати особистої поразки і нанести удар своїй професійній самооцінці. Навіть якщо гіпотетичні наслідки невдачі насправді не настільки критичні, страх виявити обмеженість своїх знань або недостатність майстерності змушують відкладати початок роботи. Ризик провалу із важливим завданням підштовхує триматися осторонь цього непевного поля діяльності і стимулює взятися за справи дещо простіші, де шанси успішного фінішу суттєво більші.
Тут важливо зауважити, що ми далеко не завжди приорітизуємо задачі залежно від їх довгострокового значення, а навпаки, — дуже схильні слідувати своєму бажанню невідкладної винагороди і комфорту. Так, навіть якщо я чітко знаю, що ретельно продуманий і майстерно написаний лист потенційному великому клієнту — дуже важливий крок у розвитку моєї справи, цілком ймовірно, я охочіше візьмусь за суттєво менш важливий follow-up лист своєї колезі, бо я точно знаю, що зможу написати його добре і не боюсь зробити щось не так, хоча й потенційна користь від листа колезі — суттєво менша, ніж від листа клієнту. Іншими словами, вирішуючи, над чим працювати, ми часто обираємо психологічний комфорт і спокій замість потенційно значного результату у довготривалій перспективі.
Окрім усвідомлення важливості завдання, на заваді може стояти його складність. Робота над чимось важким завжди пов’язана з певним дискомфортом, якого хочеться уникнути. Для когось не проста задача — це цікавий виклик, але для багатьох — це реальний страх не впоратися. Аби почати роботу над чимось, людині потрібне усвідомлення, що вона спроможна цю задачу виконати. Я візьмусь малювати собаку тільки якщо я знаю, що зможу намалювати хоч щось на неї схоже. Якщо такого усвідомлення немає, впевненості у собі не вистачає, цілком природним є імпульс уникати складного завдання і присвячувати себе простішим справам. Їх же бо точно вдасться завершити і завершити добре, без того, щоб наражати власну самооцінку на небезпеку.
Отже, надмірна важливість і складність, які ми асоціюємо з деякими справами, граючи на наших невпевненостях у собі, підштовхують нас до прокрастинації, бо змушують бачити певне завдання як неприступну гору. Як цьому запобігти? Через домовленості із собою і культивування установки росту (Growth Mindset).
Установка росту
Аби зробити початок роботи над дуже складним або дуже важливим завданням простішим потрібно усвідомити і прийняти, що найбльш ймовірно не вдасться виконати його ідеально і від самого початку відмовитись від прагнення до бездоганності. Помилки, напевно, будуть. І тут ключовою стає здатність сприймати їх не як невдачі, а як важливі уроки на шляху до зростання. Опановуючи нові знання та навички, перейняти увесь досвід інших з книжок і персонального наставництва — неможливо. Лише самостійні кроки і особистий досвід вдалих і не дуже спроб будують справжні знання та компетенцію, на які можна буде покластися надалі.
Вміння виносити корисні уроки з помилок — одна з ознак людини із установкою росту. Якщо коротко, установка росту — це глибоко вкорінене переконання у можливості зростання і вдосконалення, яке формує відповідне “азартне” ставлення до труднощів і помилок. Як би високо людина з установкою росту не опинилась професійно, вона завжди бачитиме можливість і потребу у подальшій роботі над собою. І саме така внутрішня мотивація постійно розвиватися імунізує людину від старху помилок або провалу. Бо зрештою, кожна невдача — це ще один цінний урок і досвід, який допоможе діяти розумніше та майстерніше у майбутньому.
Кілька невдалих спроб намалювати собаку, може, і не навчать мене малювати її бездоганно, але деякі висновки (як робити не треба) я винесу і точно натреную руку, щоб наступна спроба була рівнішою і більш впізнаваною. А ще більш ймовірно, що кожна спроба буде супроводжуватися уроками-підказками з YouTube, які теж робитимуть кожен наступний малюнок кращим за попередній. І подібний підхід доречний до будь-якої справи: починати з малого (або взагалі з нічого) — окей, кожен крок і тим паче помилка роблять вас трішки компетентнішим, ніж ви були до цього кроку або помилки. Наші знання та навички підлягають постійному розвитку, якщо тільки не боятися постійно виступати за їх межі.
Фіксована установка
Альтернатива — фіксована установка, яка характеризується вірою у так звану природність здібностей і вродженість талантів. Іншими словами, природа наділила певними здібностями і на інше уже годі сподіватися. Ось і виходить, що кожне складне завдання сприймається як випробування, де потрібно продемонструвати і довести свої здібності, а будь-яка помилка трактується не просто як вказівка на нестачу знань, а як свідчення недостатніх здібностей, які уже не можна розвинути. Люди з фіксованою установкою керуються бажанням засвідчити, що вони вправні і розумні. Саме тому, будь-які складнощі на шляху являють собою величезний ризик не підтвердити свою вправність, обізнаність, кмітливість, а отже і завдати удару по власній самооцінці і репутації. Легше і безпечніше виконувати те, що точно вдасться і ще раз підтвердить приємний образ себе.
З таким сприйняттям власних здібностей, братися за сладні або нові справи, де досягнення хорошого результату з першого разу не ґарантоване, — до неможливого страшно. От тільки зізнатися собі, що страшно не впоратися із цим важливим завданням — це якось соромно і некомфортно. Набагато простіше пояснити своє уникання складного завдання іншими справами і проектами. Я ж зайнята іншими важливии речима.
Я так впевнено і детально пишу про це, бо знаю як воно з власного досвіду. Ще зі шкільних років, найгірше, що міг зробити вчитель — похвалити мене і сказати, що “швидке схоплення математики (англійської, іторії, тощо), напевно, природою дано”.
Після подібного роду компліменту змінювалося все. Замість щирої зацікавленості новими видами рівнянь і азартного вирішення виразів, я боялась що зараз зроблю помилку і нею спростую свою обдарованість. Замість продовжити годинами сидіти над граматикою з англійської, я переставала виконувати домашні і користувалась на заннятях виключно тим, що знала і опанувала ще раніше. Після виграної міської олімпіади з історії, я перестала її вчити і зрештою з тріском провалила обласний етап.
Коли на другому курсі університету моя курсова отримала високу похвалу від наукового керівника, ця схвальна оцінка стала прокляттям, яке викликало панічний страх перед кожною письмовою роботою протягом усіх подальших років навчання. Я боялась робити наступні кроки, розвиватися далі, і тяжіла до простіших завдань або взагалі до інших справ, бо будь-яка помилка або менш, ніж блискучий результат означали б, що я насправді не така розумна. І це був реальний ризик для моєї самооцінки. При цьому я добре знала, що потрібно не стояти на місці, а рухатися вперед, але страх виявити межі своїх знань-вмінь-талантів всеодно не давав робити значущі кроки для цього.
Про домовленості із собою і подолання страху
Це я до того, що страх перед важливістю або складністю завдання — це не просто слова, це може бути дуже потужною силою, яка стоїть на заваді ефективної роботи. У когось цей страх може бути яскраво вираженим, а у когось лише його маленькі шматочки будуть підштовхувати до прокрастинації на порозі важливих завдань. У таких випадках важливо розуміти, що саме страх помилок та невдач — це ключова причина уникання початку роботи над важливою справою. Тут створення ідеального робочого середовища, в якому ніщо і ніхто не відволікає, не обов’язково допоможе сфокусуватися на цій гіпер-важливій справі, бо це не сторонні речі заважають. Заняття другорядними задачами, у цьому випадку, більш ймовірний спосіб відкласти свій перший приорітет на потім.
Тому долати такі потяги робити будь-що, тільки не задачу Х, потрібно, пропрацьовуючи саме цей свій страх не впоратися, наробити помилок, або виконати завдання не ідеально. Переконуючи себе, що ціна помилки — не така велика, а користь — більша, ніж здається, і домовляючись із собою про необхідність цього важкого кроку для подальшого розвитку й майбутніх перемог.
Тут можна також домовитись із собою, що ця важлива справа, насправді, не така вже й важлива аби зменшити психологічний тиск на себе. Але тоді виникає питання: “навіщо нею, не важливою, взагалі займатися?” Краще не применшувати значущість власних приорітетів, а домовлятися з внутрішніми демонами, які стоять на заваді особистого і професійного розвитку і приймати усю повноту відповідальності за власні успіхи і поразки.
Отже
Бажання розвиватися та вміння спокійно сприймати помилки і виносити з них уроки — головні інструменти подолання прокрастинації, яка викликана заціпенінням перед важливістю і складністю завдання. Навчившись бачити труднощі як можливості для зростання, а не як випробування для власних здібностей, починаєш вмотивовано братися за виконання важливих справ, без бажання замінити їх на прості буденні задачі. Бо якщо постійне навчання стає цінністю, можливості дізнатися-спробувати-зрозуміти щось нове, складні і важливі справи, здобувають ще один вимір значущості.
Якщо, звісно, на заваді не стануть інші причини прокрастинації, про які я розповім в наступних дописах.
