же суї…

в стрічці пішли пости про стрільця у тель-авіві, ізраїль питає: “що ж це, світ співчував парижу, а де реакція на стрілянину в інших, у нас, ми на близькому сході, між іншим”

я згадую такі самі пости українців протягом минулих двох років… і згадую постійні, як і постійні українські звіти, пости від ізраїльських сторінок, на які я підписаний, про ножові і сокирні(так… ще й є відео…) на ізраїльтян у єрусалимі й тель-авіві… а паралельно аль-джазіра розповідала про те, як ізраїль утискає і карає, ізраїльські карателі всюди, так…

але не зовсім так: співчувайте євреям і парижанам. але першим, як і українцям, не лише в день “голосних” подій, а кожного дня, бо в новини з ато не потрапляє майже нічого, в наших новинах нема про шаленство людей, які повелися на заклики своїх “духовних лідерів”, і збирають манатки наводити мир і правильну віру як не в париж, то в хайфу і там як не стріляють, то ріжуть. а в їхніх щоденних мало місця для наших щоденних втрат… тому просто пам’ятайте, ніхто крім нас про наше горе не розповість, і цінувати наші життя крім нас теж ніхто не буде…

ті, хто попри все повертаються жити в ізраїль, ті, хто будує щось в україні, вони не матимуть часу вимагати до себе уваги чи співчуття. їм буде нІколи, багато роботи і ризиків стільки ж, як і можливостей. терор — це правильне слово і для того, що коїться там, і що в україні. терор як залякування і вибивання зі стану рівноваги. треба навпаки, триматися спокою і розуму. колись, років понад 8 тому, я спитав одного чоловіка, батьки якого виїхали в ізраїль з молдови, коли він був ще малий, чому він з родиною тут, де як не гаряча, то тепла “точка” при такій к-сті вакансій з його досвідом у каліфорнії, наприклад? він відповів “мої батьки цю землю для мене залишили, інші люди, як я можу звідси поїхати?”. ми ще говорили про відновлення мови після втрат колонізації, розсіяння і асиміляції між іншими народами, і вони були певні, що все в нас вийде — випробування гартують, казали там люди до нас англійською і російською, іврит вижив попри випробування, але відновився завдяки основі, здобутій в часі випробувань. були такі, які казали ще тоді, що у вас, українців, ситуація ще незрозуміла (ми їх не дуже й розуміли), ви ще не доборолися, бо все у світі схоже, і раз ви в нашому становищі в інших речах, то і воювати вам доведеться за свою державу, це в молодих і слабких такі періоди зростання завжди, мусять відбити своє місце під сонцем, бо місцеві блатні будуть ставити під сумнів їх право на слово і власне життя.

все виявилося так. все це збереглося “попри”, “всупереч”, все це вижило “несподівано”, але як вже вижило й вистояло, то навчилося чогось такого, на що інші не сподіваються. головне пам’ятати, що кожен з нас певним чином містить частку цієї стійкості. не буває випадковостей та удач, все закономірно: якщо в умовах 20 сторіччя якимсь дивом зорі склалися так, що на світ з’явився я — це багато чого вартує. якщо, попри неправдоподібну (ні, серйозно, просто спробуйте погортати і поґуґлити) к-сть заборон і активних дій на асиміляцію українців чи не усіма сусідами я спілкуюся українською в україномовному фейсбуці — це ще значиміше. якщо в умовах страшенно малої імовірності події дворічної давності розвинулися так неправдоподібно, що держава україна сьогодні важко долає кожен крок, але відкриває кордони, виробництва, змінює стандарти, люди вчаться керувати своїми (державними, нуая, бюджетними) грішми і їх висунутими розпорядниками — це не випадково. співчуття парижанам чи шарлі ебдо не зменшило і не зменшить цього ніколи. не влазити у срачі, зупинятися ні на чому досягнутому — це найкраща данина пам’яті усім полеглим від тероризму. терор, він терор і є. не піддатися цьому залякуванню — найкраща відповідь на волноваху, маріуполь, тель-авів, сен-бернардіно та париж. звісно, збройні сили, звісно, спеціальні служби і безжальність до терористів і колаборантів. але не втрачати розум за емоціями, ні…