запріщьонниє барабанщіки

ми всі любимо елєн дедженерес (то та, де лос колорадос прославилися), но мало хто в курсі, що вона ше й відомий комік, реально багато виступає, і дуже смішно й розумно, та, але ще вона одружена, і дружина в неї дуже мила. оу, ви не знали? ок, я планував про дженіфер еністон пост, але нехай буде про “однапалиє бракі” (тм гройсман в перекладі “українська правда”). про битовуху говорять різну оце по тб:

но це таке. що далі, то більше переконуюся, що більшість страхів українського абиватєля пов’язані не з упровадженням веганів, трансгендерів чи страшних соціальних працівників на нашій території, а з тим, що вони бачили в телєвізії чи чули в новинах про західний мір. а ще знайома вуйни, яка працює/живе за желізнов завісов, таке розказувала, ну просто такееее розказувала — там жах, шо сі творит. як приїздит сюди, то завжди каже, шо лишиться, бо так як там, більше не може, а як телєфоном чи скайпом розмова, то не може нажалітися, як настальгує. але то ж не для себе, а так би точно сі вернула від тих анцихристів.

всі ці приклади, як будуть себе поводити люди з правами володіти коротким стволом, інваліди в разі їх звільнення, лгбт актівісти, вегетаріянці і любителі поїдання собак чи котів (хай, альф!), я не можу пригадати випадків з україни, де рольові моделі, приклади подібні, могли би взятися. все це в 99% з фільмів, кін і серіалів. часто з російського дискурсу на цю тему (почалося з рос аналатики у передачі чи блозі, а сі скінчило на нашім терені ріднього юкраїнського вк чи їхнього сша-йського фб), всі рано чи пізно посилаються на російського експерта чи на ютуб ролік рос блогера чи укр аналітика з москви.

але я не зустрічаю такого, чого ті люди сі боят. знаєте, чому? тому шо для того, аби з’явилася якась фігня про ювенальну юстицію, яка забирає в бідних, ну як, без засобів батьків їх дітей, аби за них дбати державі, треба, аби існували відповідальні соц працівники і інститут догляду за дітьми, оцінки догляду батьків за ними, блаблабла. а нема такої хуйні в нас. я згадати можу нашумілий випадок дітей у львові, які “виховували” діток до дестрофії, відсутності не то шо освіти, а мовлення, навичок ходіння тощо. оце було, сусіди знали, всі тіпа скаржилися, але соц служби на то діло клали з приборчиком. єдину державну турботу про дітей у дитбудинках і їх “лікування та догляд”, про які я чув, не варто уявляти на обіді чи перед сном. це більше нагадує “політ над гніздом зозулі”. тільки не слід боятися своїх “вождів”, наш джек ніколсон не грає своєї ролі, на волонтерів поки тицяють пальцями і виганяють із приміщень.

бояться люди, що звільнені люди почнуть шото вимагати, шо тіпа несправедливо, бо то за орієнтацію, бо то за інвалідність і тп. оооо, то я люблю. бо навіть зараз існує дохера норм, за якими люди мали би позиватися до роботодавця за несправедливе звільнення. як на практиці? за згодою сторін, за власним бажанням. реально випадків війни профспілок з ганебним паном-жидом-ляхом-хахлом-малоросом-кацапом — не дуже я бачив. навпаки, без зп ходити на паншину, лізти в копанку чи по бурштин без жодних умов безпеки, брати в конверті без не то шо пенсійних чи страхових внесків, без факту роботи — оце реальність. шоб позиватися за то, шо звільнили за орієнтацію, людина має бути відкритої орієнтації, перше має бути камін аут, потім докажи, шо це було причиною звільнення, а не танчики за компом чи плювання в стелю, а такі факти, будь спок, керівник нариє, якшо буде вирішувати питання, враховуючи ризики. ооййо. що журналісти, що митці, що нардепи, що спортсмени постійно обмовляються про значну к-сть лґбт-народу в оточенні. але вони навпаки, прикривають “тили” “справжньою жінкою”, “реальними дітьми”, “мачізмом”, прямо як вайльд і боузі після того суду і вайльдової відсидки. можна все, але про людське око “в срср сєкса нєту”. є прекрасне кіно на цю тему, “плезантвіль”, але нехай. так от, ні профспілок, які боролися б за права тих, кого справді принижують та дискримінують, і то без жодних статевих особливостей, дискримінують за ознакою “інша людина, мені срати”, нічого. єдині нашумілі факти роботи профспілок і співчуття тим скандалам — це роздуті з подач окремих функціонерів/змі/власників скандали про футболістів окремих клубів, найбільше чомусь карпат, де футболісти попідписували контракти на стаку і премії, і тоді де юре виявилися не власниками десятків тисяч баксів на місяць (укранська ліга, ніяких євроуспіхів — тупо дно вищої ліги, запасні гравці), а 5–7 тисяч гривень, “як жебраки”. ох, як їм усі співчували.

так от, нема ніяких небезпек страшних із телебачення. я б хотів побачити трохи чесності і трохи відстоювання своїх прав, бо наче українці в суді з прав людини судяться, а держава відмовляється виплатити виграш. не отримують зп, суд їм підтверджує, а тоді їм уряд каже “нема нічого, хер вам на босу ногу”, і вони такі — ну ок. шарлатанство і приниження на кожному кроці. і якщо в мені є якась частина “ліва”, то не така, яка в суспільстві загалом: я думаю, що людина має виглядати гідно, вона не має повзати на животі в пилюці. для цього треба не сміятися з негрів і мусульман у зах світі, а стежити, як вони пробиваються, чому. чому пробиваються і як захищають власні права на гідне життя наші, українці, які виїхали давно. як давати собі раду.

всі ці страхи перед західним світом — це проблеми з гідністю. страхи “толєрастії” — це страхи себе. стоячи на краю прірви в безвітряну погоду, людина боїться не того, що урвище скочить на неї, а свого власного кроку вперед, втрати контролю над собою.

однопалиє бракі, легальна прастітуція, що там ще, азартні ігри і розтлєвающій запад. і що? і разом з тим ві лайкають що атлантик-сіті, що ібіцу, що капрі, все. чому ніхто не лайкає історій із забитих курдських поселень туреччини? раджу, є книги репортажів звідти, дуже хороші розповіді про культуру туреччини. є інші, захоплені, є і ці — трагічні. різні є. раджу почитати, як піднімали чилі піночетівці, як жилося чилійям у перші роки реформ, як ставили на ноги постфоєнну грецію полковники, чому греки досі голосують за тих, хто обіцяє “халву і всьо безкоштовно на вчора”, дуже раджу. раджу почитати біографії тих, хто жив при переламі в японії чи сингапурі, почитайте щиґела про польщу дев’яностих, про те, як жили поляки епохи перетворень бальцеровича і валенси, як їх ламало, поки вони стали одною з найстабільніших і відносно найбагатших країн єс (що вони при цьому сім’ями виїздять західніше, лишаючи країну комусь іншому, це їх справа), керуючи тим єсом (то бузек, то туск, то ще хтось). єдиний спосіб жити гідно — це створювати права, які можна захищати. ганді повстав не проти імперії. що ганді, що потім мандела почали війну з апартеїдом, найдивнішим безправ’ям у світі: рабства нема, але рівності нема, влади розумніших нема, влади сильніших нема. є влада наділеніших правами над менш наділеними. і як із цього стану ґроґґі виходить південна африка, послухайте в легкій формі коміка, який веде передачу замість джона стюарта, послухате тревора ноа.

у східних, а деколи і в західних суспільствах досі вирішує кастовість/класовість, ця ліво/консервативна херня. коли хтось проламується зі свого шару, повстає проти касти і працює на прибирання умовності з голів довколишніх — це чудово.

це цікаво, бо зсередини касти ти можеш не бачити свого стану, раб захищатиме панщину, кріпак — сегрегацію, україномовний — російську в усіх змі та сервісах. ув’язнений хвалитиме свій владімірскій централ і співпрацюватиме з адміністрацією, що аж дійде до участі у “сучих” війнах проти інших в’язнів на стороні влади. закритий залізними завісами буде тішитись візовим режимам і фізичним парканам. той, хто і не бачив волі, проти неї.

наш народ пройшов горнило випробування, і пройшов у всій своїй різноманітності, протестом усіх класів, шарів і каст, але — але, ще не навчився приміряти на себе незвичні поведінкові зразки, уявляти щось не найгірше. так усі, завжди і всюди. поки не почнеш, боїшся. у норильську треба було свого ганді, євгена грицяка, ув’язненого за рік по смерті махатми. і кількох, йому подібних. і їх, цих божевільних, замість підтримувати, старалися уникати. право — це не природня річ. люди — не є рівні і не будуть ніколи. право — це те, що виборюєш собі чи інших. це угода, що є певний кращий спосіб, гідніших для всіх сторін, чесніший, ніж без жодних угод чи такий, коли один іншому кориться вже тому, що (потрібне вписати).

все це право на самозахист, право на протест, право на майдан.

ті, хто вважає майдан незаконним (навіть позитивним, але незаконним, таке несе повно народу з тб!), нема нічого дивного, коли вони казатимуть “ну так, але вона сама спровокувала, що пізно йшла так вдягнута в тому місці”. це взагалі єдине право, з якого випливають решта: право на себе, на гідність, на чесність, на самообстоювання і самозахист. моє тіло — моє діло. мій дім — моя фортеця. а там — як домовимось.

One clap, two clap, three clap, forty?

By clapping more or less, you can signal to us which stories really stand out.