Обухів і міфи: його і про нього — історичні і географічні

Будівництво Трипільської ТЕС. Смерть заливних пристугнянських луків — пуповини між Трипіллям та Обуховом, вхід і вихід до міста

В Обухові, як, власне і скрізь є свої казки, міфи і легенди. Частина з них про місто, інша — про його мешканців, третя — про стосунки між ними. Вони нескладні, стереотипні, облудні. Більшість з них не відповідає дійсності, саме тому ми вважаємо їх історично обумовленими нашаруваннями чуток, з різних джерел, з одним водостоком. В що вірять сучасні обухівчани і чому це мало корелює з реальністю? Читайте наш ТОП-10.

Міф 1 — «трипільці». Трипільська цивілізація — безпосередній, звичайно ж славнозвісний попередник українців. Сам факт їх дислокації за 8 км від Обухова повинен благодатно впливати на історичну карму місцевого населення.

Насправді — не зважаючи на 49 вже відкритих трипільських поселень на території Обухівщини наша територія — периферія енеолітичної цивілізації Трипілля — Кукутені. В Галичині, Поділлі, Черкащині, межиріччі Прута (прямо посеред молдовсько-румунської пазухи) цього добра більше, вище, товстіше. Обухівщина — це північний край трипільської Ойкумени, його настовбурчений чубик, залитий відбілюючою фарбою сучасних фольк-гісториків і тому подібних міфотворців.

Міф 2 — Змієві вали. Обухівські діти, зокрема, учні, вважають, що Змієві вали це зелені пагорби біля в’їзду в місто. Швидше за все цією не у всьому доконаною ідеєю їх настачили вчителі, малообізнані в історії рідного краю.

Насправді — Це не вони. Брама до міста це прохід до Обухівської долини між двоома частинами місцевого плато. Між тим, Змієві вали Обухову не чужі. Один з його відтинків йшов між Стугною і горбистим пасмом за Трипільською промзоною. Інший — самим пасмом, старою Трипільською дорогою. І ще один ніби перетинав сам Обухів під Пединою. Жоден з них не зберігся.

Міф 3 — Козак Обух. В тій самій школі до цих пір розводять як балачки, так і мутну закваску дитячої довіри дріжджами на рахунок шляхетного статусу міфічного засновника Обухова.

Насправді — Обух міг бути, принаймні, його присутність на хуторі в цих краях зафіксована в літописах. Разом з тим, його тодішній статус вказаний більш ніж чітко: мужик. В майже кастовому українському суспільстві це дві рівновіддалені різниці, два класи, дві системи координат. Крім того, наші яри замешкували задовго до нього, про що свідчить топоніміка краю, та ж Лукавиця. Просто на той час пристугнянські балки та байраки пустували і дядько нагодився на чергові уродини поселення.

Міф 4 — «лушпайники». Питомо обухівська жлоба, котра за різними версіями барижила залишками бульби, відомими як лушпиння. За однією з них йшлося про обдурених червоноарміців, за іншою — просто базарними обманками тощо. Його галицький аналог — «рагулі». І тим й іншим із задоволенням користували вже сучасні радянські колонізатори 70-х років 20 століття, «спеціалісти» і «освободітєлі».

Насправді — це слова має, як мінімум, ширшу географію вжитку. Крім Обухова воно відоме на півночі від Києва, зокрема, в Димері і Броварах. А значить, це не специфічно-обухівськиий матюк, чиє семантичне навантаження лежить в межах типового колоніального дискурсу радянських часів.

Міф 5 — Центр — Піщана. В свідомості сучасних обухівчан вкорінена історична обухівська дихотомія між умовно старою і такою самою новою частинами міста. Станом на сьогодні стара — це Центр і все, що лежить за і над ним; нова — Школа, Піщана. Як це не дивно, історично все було рівно навпаки.

Насправді — колонізація долини річки Лукавиця (пізніше Кобрін, Кобринка) йшла з боку Києва, Трипілля, власне Стугни. Її призвідці, монахи київських лавр, посполитий люд, каторжники різних профілів селилися на території сучасної Піщани. Саме на ній зафіксована назва хутора Лукавиця. Пізніше вона відома як Верхній Обухів, Малий Обухівець, Старий Обухів, Бардіївка і Хутори. Дещо пізніше хутори брунькувалися і осідали довколишні обухівські гори. Один з них, ймовірно Веприн, дав початки сучасному Центру. В літописах, згадках і картах він відомий як Нижній Обухів, Великий Обухів, Кип’яча і власне Центр.

Міф 6 — ми тут завжди жили. Згідно з сучасними, часто ура-патріотичними настановами люди жили на Обухівщині чи не з палеоліту. В принципі, ймовірність цього досить висока, принаймні, в мезоліті тут вже точно доїдали останніх мамонтів. Разом з тим, це не значить, що населення сучасного Обухова має стосунок до тих далеких часів. За свідченнями літописних джерел воно дуже молоде.

Насправді — місцевість долини Лукавиці кілька разів порожніла. В більшості випадків це відбувалося під час так званих «татарських згонів». Крім того, хутори часто горіли. Сам Обухів був тотально порожній 200 років тому. Приблизно в 1704 його заселили переселенцями з лівого берега Дніпра, головно — Полтавщини. Ці люди стали прямими предками корінного населення Обухова. Додайте до цього постійні міграції з сусідніх сіл, «велике» заселення інженерно-технічною інтелігенцією під час будівництва Трипільської промзони і кількість властиво корінних різко зменшиться. Не до 7–10% у Києва, але все ж. Любителі расової і тому подібної «чистоти» мають пам’ятати, що свого часу в Обухові селили тих самих татар, під Обуховом жили торки, значним був (чи не 15%) відсоток єврейського населення тощо.

Міф 7 — Кобринка, цей брудний потічок в хащах. Сьогоднішня Кобринка — “шнурок” на обухівському черевиці, загнане в вузьке, прикрите від сорому шалиною, русло. Кілька кілометрів вздовж міста несе свої води колись життєдайна саме річка. На відміну від легендарної київської Почайни Кобринка не зникла, на відміну від Либеді в неї не скидають хімікалії. Вона просто нікому не потрібна і занедбана.

Насправді — Лукавиця, пізніше Кобрін не була повноводною. По ній не сплавляли ліс і не ходили галери. Втім, це було не джерело за хатою праворуч, засмічене і замулене. Річка — основа обухівської долини. Довкола неї селилися перші мешканці,вона стачила рибою і питною водою. Пізніше, на Кобринці будували млини. Їх, за свідченням історичних джерел було до кількох десятків. Очевидно, для потічка ця місія непідйомна. І головне — на одній з карт можливо 16 століття на Кобринці видно острів. Хай невеликий і не в мастштабі. Але він був.

Міф 8 — Андрій Малишко. Геніальний обухівський поет, співець рідного краю і тд. Він як ніхто прославив рідне місто (на той час село) в безсмертній «Пісні про рушник».

Насправді — за свідченнями очевидців Малишко багато пив, брехав і був фантастично скупим. Крім того, з повною віддачею оспівував сталінський режим, не помічений в протиправній (читай дисидентській) роботі на користь альтернативної радянській точці зору.

Міф 9 — Обухів малокультурний. Цей міф притаманний для частини приїзджих, власне кажучи всіх, кого не переймає історія і культура краю. Їх відчуття реальності опосередковане виключно гедоністичними мотивами і святому переконанні у третьорядності Обухова — типового київського передмістя, «спального» кварталу столиці.

Насправді — я назву лише ДУЖЕ відомих людей: Микола Бердяєв (філософ), отаман Зелений (повстанець), Григорій Косинка (новеліст), Андрій Малишко (поет), Георгій Киянченко (художник), Олег Крижанівський (історик), Василь Лісовий (філософ), Михайло Горловий (скульптор), Олена Савченко (спортсменка), Володимир Чаплинський (герой Небесної Сотні) тощо.

Міф 10 — ВАШ ВАРІАНТ

by ХРОНІКИ МІСТА