Як психологи працюють з жертвами насильства з окупованих територій
“Океан мрій” переклав українською текст Джошуа Яффо з “Нью Йоркеру”. TW сексуальне насильство, насильство над неповнолітніми.
В середині березня з психологом Спартаком Суботою зв’язалась група, що допомагала українським біженцям, які прибували до Польщі. Серед них була молода жінка двадцяти з чимось років, яка змогла втекти з села недалеко від Чернігова, на півночі України поруч з білоруським кордоном — чи міг би він з нею поговорити? На початку війни у село, де жила жінка, вторглася російська армія. Солдати застрелили її хлопця і завели її у підвал, де ґвалтували впродовж кількох днів. “Вона була у важкому стані,” — сказав Субота. “Вона не могла спати, страждала від панічних атак, була відірвана від реальності”.
До війни 30-ти річний Субота співпрацював з українською поліцією, щоб допомогти спіймати кілька гвалтівників та вбивць, а також лікував жінок, які пережили напади. Жінка у Польщі розповіла Спартаку історію, яку він ще не раз почує протягом наступних тижнів від інших жертв зґвалтувань, які звернуться до цього за консультацією. “Солдати казали їй такі речі, як: “Ви повинні зрозуміти, що російська армія сильна, щоб ви запам’ятали та боялись нас,” — сказав Субота. “Під “ви” вони мали на увазі не конкретну Таню чи Олю, так би мовити, вони мали на увазі весь народ”. Субота знав як працювати з жертвами такого виду насильства, що нав’язує жахливу та жорстоку близькість між жертвою та ґвалтівником, але він не був впевнений, як працювати з людьми, що стали інструментом кривдження цілого суспільства. “В таких випадках ти втрачаєш волю та відчуття самого себе,” — сказав він, — “і повернути їх стає значно важче”.
На початку квітня російська армія вивела війська з Київської та Чернігівської областей, залишивши докази тривалого терору в таких містах як Буча та Ірпінь. Сотні жінок і дітей, які, за повідомленнями, зазнали зґвалтувань, були евакуйовані зі звільнених територій. За інформацією Times, десятки випадків зґвалтувань наразі розслідуються для можливого кримінального переслідування. Минулого місяця в Києві розпочався перший судовий процес над російським солдатом за вчинення зґвалтування як воєнного злочину; підсудного звинувачують у тому, що він увірвався до будинку сім’ї в селі за межами столиці, вбив батька і зґвалтував матір на очах її дитини.
Постраждалим була надана медична та психіатрична допомога. Спочатку Субота обмежував більшість терапевтичних сеансів до півгодини. “Причина полягала в тому, що я постійно стикався з проблемами, з якими ніколи до цього не мав справ”, — сказав він мені. В одному випадку солдати зв’язали матір і змусили її дивитися, як ґвалтують її доньку. Через тиждень після того, як Субота лікував двадцятиоднорічну жертву, її мати намагалася накласти на себе руки. Вперше в своїй практиці Спартак попросив зробити паузу, щоб проконсультуватися з іншими колегами, які працювали з подібними випадками. “Я не знав, як продовжувати роботу, щоб не погіршити стан пацієнтки”, — сказав він.
Наразі Субота працює з сімома пацієнтами з травмами, отриманими під час війни, віком від чотирнадцяти до тридцяти років; він може приймати лише трьох з них на день, а сеанси можуть тривати годинами. Втім, створення безпечного середовища для його клієнтів було повільним, але правильним процесом. Нещодавно Субота розпочав терапію з жінкою, яку разом з кількома іншими жінками утримували в підвалі і протягом чотирьох днів неодноразово ґвалтував десяток російських солдат. Навіть коли пацієнтка Суботи звернулася за лікуванням фізичних травм, яких вона зазнала, до п’ятнадцятої сесії вона не могла говорити про те, що пережила. “Ми не так деконструюємо наративи чи працюємо з травмою, скільки ставимо простіші запитання”, — сказав Спартак. “З чим у вас асоціюється відчуття безпеки? Як би ви хотіли, щоб я до вас звертався? Чи вам комфортно?”
Субота розповів мені про час, який він провів останніми роками з серійним вбивцею з Кривого Рогу, промислового центру на півдні України, який зґвалтував і вбив багатьох жінок. Він був чистим садистом, пояснив Субота, і керувався власними особистими імпульсами. Але історії, які розповідали йому пацієнтки, вказували на зло, з яким він раніше не стикався. Російські солдати, як правило, ґвалтували жінок групами, в присутності інших, щоб звільнити себе від особистої відповідальності або стриманості. “Ефект натовпу, плюс той факт, що багато нападників мали закриті обличчя, створювали ауру анонімності, усуваючи будь-яке почуття страху або норм, і підштовхували кожного з них до максимального варварства”, — сказав він мені.
Але ще більше занепокоєння у Суботи викликало відчуття, що російськими солдатами керувало бажання покарати, завдати шкоди, знищити волю населення. “Вони просто хотіли завдати найбільшого болю, завдати найбільшої шкоди”, — сказав Субота. “Це не була ідея чи бажання, яке з’явилося в один момент і яке вони вирішили втілити у тваринний спосіб, а скоріше зброя, як будь-яка інша, яку можна застосувати на полі бою”. Він розповів мені, що місяці лікування жертв сексуального насильства наклали і на нього травматичний відбиток: “Для мене світ став більш жорстким, більш жорстоким місцем”.
Як і в багатьох інших аспектах реагування України на війну — від забезпечення безпілотниками і бронежилетами до забезпечення гарячим харчуванням бійців-добровольців — швидко сформувалися низові зусилля з надання психіатричної допомоги тим, хто зіткнувся з сексуальним насильством з боку російських загарбників. По всій країні терапевти і психологи створили колл-центри і імпровізовані ініціативи з охорони психічного здоров’я. Деякі з них зберегли ознаки офіційних установ, маючи зв’язки з міжнародними організаціями та українськими державними інституціями; інші нагадували тимчасові колективи терапевтів, які обмінювалися порадами та перенаправляли пацієнтів один до одного.
Український психолог, який допомагав організувати безкоштовну гарячу лінію для постраждалих, розповідав мені, що дзвінки йдуть хвилями: “Звільняється певна територія, і нас завалюють справами. Але потім все заспокоюється, і ти думаєш: “Слава Богу, може, все закінчилося”. Але потім російські війська відходять із сел, скажімо, на Харківщині чи Херсонщині, і психотерапевти знають, що потреба у їхній допомозі знову зросте. “На війні у кожного свій фронт, і це наш фронт”, — каже психолог. “Ми знаємо про травму та її наслідки, і якщо не допомогти зараз, то потім буде ще більше проблем, люди будуть калічити себе і один одного”.
Майже всі українські терапевти, з якими я розмовляв, бачили, як їхня практика і власна психіка трансформувалися під впливом величезної кількості тих, хто зіткнувся з сексуальним насильством з боку російських військових. Деякі програми оплачуються за рахунок грантів, але багато фахівців з психічного здоров’я лікують жертв зґвалтувань безкоштовно, причому години їхньої роботи є непередбачуваними і виснажливими. Субота розповів мені про виклик о третій годині ночі, коли він допомагав одній зі своїх пацієнток заспокоїтися; він залишався на лінії, поки не переконався, що вона заспокоїлася і заснула.
Зґвалтування здавна було знаряддям війни, наприкінці ХХ століття воно було характерною рисою геноциду та етнічних чисток на Балканах та в Руанді. Багато українців знайомі з історією масових зґвалтувань, скоєних радянською Червоною Армією наприкінці Другої світової війни. Але, як я неодноразово чув від психологів, з якими спілкувався, мало хто був готовий — емоційно чи логістично — до такого широкомасштабного сексуального насильства у власній країні, навіть після вторгнення росії в лютому. “Я зрозуміла, що це не тактика, яка десь записана або передана як прямий наказ”, — сказала Надія Волченська, тридцятидворічна психологиня з Києва, яка є співзасновницею мережі терапевтів, що надають допомогу жертвам зґвалтувань у воєнний час, — “але, все ж таки, певна логіка стала зрозумілою: якщо російський батальйон затримується у певному місті чи селі на два тижні або довше, то ми бачимо випадки зґвалтувань”.
За словами пані Волченської, багато жертв сексуального насильства у воєнний час переживають травми, що накладаються одна на одну, і сексуальне насильство часто не вважається найгіршою або найнагальнішою кризою. Майже всі її пацієнти втратили свої домівки. Багато хто бачив, як вбивали родичів. У вигнанні потрібно годувати дітей, шукати школи та лікарів. “Коли навколо стільки трагедії, люди починають відчувати сором, що їм не так погано, як іншим. Або думають, що вони самі в цьому винні”, — каже пані Волченська. В одному з випадків, пацієнтку Надії протягом трьох тижнів неодноразово відвідував та ґвалтував російський офіцер. Він також приносив їй їжу та ліки в той час, коли в місті був дефіцит і того, і іншого. Після того, як російські війська пішли, сусіди почали ставитись до неї з презирством. “Вони казали їй: “Не так вже й погано тобі було”, — розповіла пані Волченська.
У зоні бойових дій психологи самі стикаються з труднощами і нещастям. Субота родом з Ірпеня, він виїхав до приходу російських військ, але його квартиру зруйнували. Волченська втекла з України у перші ж дні після вторгнення і провела кілька тижнів в Німеччині, переселяючись з місця на місце, перш ніж повернутися до Києва у квітні.
Бували випадки, коли вона намагалася контролювати власні почуття під час терапевтичного сеансу. Жінка приблизно такого ж віку, як і Волченська, була волонтеркою і працювала фельдшеркою і водійкою швидкої допомоги поблизу лінії фронту, де була захоплена підрозділом російських солдат. Її зґвалтували так жорстоко, що вона залишилась скаліченою. Тривалий час вони з Волченською спілкувалися лише по телефону. “Вона не хоче показувати своє обличчя”, — сказала вона мені. У якийсь момент, від відчаю та виснаження, жінка сказала, що шкодує, що взагалі зайнялась активізмом у воєнний час. Надія не змогла приховати гнів та розчарування. “Я розлютилася”, — сказала пані Волченська. “Навіщо цей ідеалізм? До біса цю швидку допомогу. Якби вона поїхала, скажімо, до Чехії, їй би не довелося зіткнутися з цим болем”.
Це лише поглибило їхні стосунки. “Вона побачила в мені щирість”, — сказала Волченська. “Я тоді сказала їй, що знаю, чому рішення допомогти було для неї таким важливим, і поважаю його, навіть якщо воно приносить мені біль”. Нещодавно жінка повернулася на фронт, де знову працює волонтеркою як військова медикиня, розповіла Надія.
На початку квітня Наталя Стеценко, яка живе з чоловіком і дев’ятирічною донькою у Вишгороді, містечку неподалік від Києва, побачила, як з Ірпеня прибув автобус. З нього висипала черга жінок, дітей та бабусь, процесія непропрацьованого шоку і травми. Стеценко навчалася на психолога та соціального працівника, з акцентом на підлітків — для свого дисертаційного проекту вона вивчала безпритульних дітей з Києва — але останні десять років вона працювала корпоративним менеджером. У натовпі людей, які виходили з автобуса, вона помітила дівчинку-підлітка. “У неї був спокійний, майже відсторонений вираз обличчя”, — згадує Стеценко, “і такі дорослі очі, які дивилися крізь усіх”. Стеценко підійшла до матері дівчинки і відвела її подалі від натовпу. “Я хочу поставити вам незручне запитання”, — сказала вона. “Чи стикалася ваша донька з сексуальним насильством?” Мати відповіла поглядом з приглушеним страхом і запитала: “Звідки ви знаєте?”.
Як стало відомо Стеценко, чотирнадцятирічна дівчинка була вдома з матір’ю та тіткою, коли до них увірвалися троє озброєних російських солдатів. Вони відвели її до іншої кімнати і сказали двом іншим жінкам сидіти тихо, якщо вони хочуть вижити. Дівчина розповіла Стеценко, що під час нападу солдати сказали: “Ми караємо не вас, а ваш фашистський народ”. Вони не приховували своїх намірів: вони хотіли нашкодити їй так, щоб вона ніколи не захотіла мати дітей. Закінчивши, солдати зібрали цінності родини — ювелірні прикраси, ноутбук, столове срібло — в наволочку і забрали з собою.
Стеценко опинилася в ролі випадкового терапевта, спираючись на свою багаторічну підготовку. Коли сім’я оселилася у Вишгороді, Стеценко шукала приводів, щоб заїхати в гості, привезти дівчинці футболку або коробку еклерів. В пориві захисту, мати підлітки вирішила тримати історію випробувань доньки в таємниці і не звертатися по сторонню допомогу. “Найскладніші стосунки у мене були з мамою”, — розповідає Стеценко. “Я була впевнена, що в будь-який момент вона скаже мені забиратись геть, що вони самі розберуться”.
Стеценко запрошувала дівчину на прогулянки містом, ніколи прямо не порушуючи тему зґвалтування. Одного разу вона запитала: “Ти уявляєш, як ти будеш з цим жити?”. Дівчина відповіла: “Переживу. Час все лікує”. Дівчина також розповіла, що відчувала себе винною. “Вона була впевнена, що зробила щось не так”, — розповіла Стеценко, “що вона винна в тому, що вони її помітили, ніби вона якимось чином привела їх до свого будинку в той день”. Той факт, що дівчина була готова говорити, змусив Стеценко відчути, що у неї з’явився шанс. Вона записала дівчинку на прийом до лікаря і влаштувала для неї та матері консультацію з професійними психологами.
Через два тижні Стеценко зателефонувала подруга з Києва і повідомила, що з Ірпеня приїхала ще одна дівчинка п’ятнадцяти років. Російські солдати силоміць увірвалися до будинку її сім’ї і прожили там п’ять днів. Протягом цього часу вони прив’язували її до ліжка та неодноразово ґвалтували. Після того, як дівчина з родиною була евакуйована, вона зрозуміла, що вагітна. Під час перших розмов з дівчиною, вони говорили не стільки про її травму, скільки про те, що сталося з її хлопцем з Ірпеня — він зник під час окупації міста, і ніхто не мав жодних звісток чи уявлення про те, де він і чи живий взагалі.
Стеценко намагалась підтримати дівчину в складний період: лікарі радили їй почекати кілька тижнів з перериванням вагітності, щоб дати час оговтатися від фізичної травми. Тим часом дівчина сказала Наталі: “Я усвідомлюю, що всередині мене жива людина, і ні я, ні вона не винна в тому, що там опинилась”. Мама дівчинки зізналася Стеценко, що часто бачила, як її донька годинами мовчки дивиться у вікно.
“У великому натовпі людей я змогла виявити певну проблему, а не просто пропустити її повз”, –сказала мені Наталя. “Але я не можу сказати, що хотіла б повторити це в мирний час”. Іноді вона приходить додому, наливає велику склянку вина і плаче. Вона буває параноїдальною і контролює власну доньку. “Я хочу, щоб вона була в полі мого зору, щоб я її торкалася, обіймала, не розлучалася з нею”, — сказала вона. “Здається, я прийшла до жахливого усвідомлення, що ніде у світі немає безпечного місця, і я ловлю себе на тому, що кажу своїй дочці: щось жахливе може статися в будь-який момент”. Але вона додала: “Поки в Україні йде війна, я завжди буду готова”. ♦
Переклад: Олександра Крикова
