Пункт 10

Здається, вони прийшли по мене. Als die Hellenen die Kentauren holten, habe ich geschwiegen; ich war ja kein Kentaur.

Що робити? Тікати? Куди? Вікно? Там теж вони? Двері? Чи встигну? Скільки їх? Вб’ють? Хто вони? Елліни? Елліни не вбиватимуть без суду, не мають права, правда ж? Та й за що? За шматок мармурового м’яса?

Якщо встати зараз, заскочити на парту, пробігтися нею, обережно стрибнути до дверей, швидко вийти зі слухальні та прямувати одразу до деканату, вони не встигнуть мене перехопити. А там, у деканаті, звичайно, мені вже нічого не загрожує. Черги точно не буде, хто ж ходить до деканату понеділкового ранку?

А чого мені, власне, тікати? Хіба я не визнаю себе винним уже самим наміром втечі? Ні, треба лишатися тут і прийняти бій. Хто вони такі, аби я їх боявся? Мрійники, романтики. Начитаються усілякої дерріди, а потім валяються у парадного, розмишляють собі. Ніби я Дерріди не читав. Читав. А Некрасова не читав. І що з того? Теж мені гіперборейці. Суєта це все і нічого путнього.

Може вони не по мене? Може це по Іванюка? Га? Може це начальник нам так очну ставочку організував? Чи як там воно в кривавої гебні називається?

Треба тікати. Якщо не зараз, то коли? У глобальній перспективі ж усе одно доведеться. Не по мене, так по когось иншого, але ж і за мною колись. Тільки куди? Туди, де їх уже нема, на західний край, за Океан. Куди ж ще?

Чекайте, чекайте, щось вони не поспішають. Хоча, куди їм поспішати? Вони ж, напевно, напевно знають, що я сиджу тут, не сіпаюся, чекаю на них, куди ж їм тоді поспішати? Зрештою, мені теж не так уже й важливо, чи вони прийдуть, мені важливо, що вони стоять тут під вікнами, шестипалі та шестирукі, демонструють усім своїм могутнім єством тріумф поетичної волі.