Пункт 12. Ἐλευσίνια Μυστήρια

Занурюю в чашку бісквітну мушлю. Кидаю погляд за сусідній столик — звідки в них такі задоволені обличчя? Намагаюся не думати про процес, згадати б, наприклад, якими були мої зуби, коли ми заходили сюди. Холодні, мов Гетсиманська ніч, от якими були мої зуби. Я мав би зробити це якось невимушено, ніби випадково. Кусаю нарешті вологий окраєць мадленки — нічого. Нічого! Ніжне тісто, приємний липовий присмак від чаю, але жодного тобі відкриття «мимовільного шлюзу для цілого обвалу спогадів». На дворі чути гавкіт собаки — старенька двірнячка Аделаїда вітається з кожним, хто поспішає повз неї.

- Мені сьогодні наснився дуже дивний сон. О, ти ще тортик узяла? Можна твій гранатовий сік? Розповідати?

Добре. Я не був у Львові з чотирнадцяти, уявляєш, з чотирнадцяти років, а він мені досі сниться. Певно, це такий синдром ТСР, якщо вже не їдеш до Львова, опиняєшся там уві сні. І не просто у Львові, у львівському метрі! На Замковій мене зустрів дивакуватий парубок у куртці з написом на спині «Українська Галицька Партія» і повітряних кросівках Марті Макфлая з «Back to the Future». Ми зайшли на станцію «Площа Святого Теодора», довго їхали вниз ескалатором, сходив з якого вже без нього. Внизу я опинився у колекторі Полтви, пам’ятаєш, як на екрані у вбиральні Дому легенд? Але колектор був величезним, він більше нагадував величезну підземну печеру, а Полтва здавалася повноводнішою за Дніпро.

У чай другу мадленку — нічого.

Отже, берег Полтви, поруч чомусь японські туристи зі старими кодаками, кенонами, ніконами, що там у них ще роблять в Японії? Висока стеля колектора, метрів з десять над рівнем Полтви, уся вкрита мозаїкою сцен зі «Сцен з подружнього життя», її видно в спалахах японських фотокамер. До чого це все? Біля берега у воді човен, підходжу ближче, у ньому мій дід із лопатою, сідаю до нього. Гребе.

- Штані ось порвалися. Раніше б відніс тьоті Валі, а тепер її нема, померла тьотя Валя, нема кому більше заштопать мені штані. А штані хороші, за сорок гривень. Серйозно, не жартую, за сорок гривень. Знаєш, що паскудно? Я вчора на дні народженні був, випивали за тих, хто більше не з нами, і тут я зрозумів, що за цей рік вперше було більше похоронів, ніж днів народжень.

- Ніколи не любив дні народження, діду, похорон, як на мене, чесніший і церемоніал красивий.

Я зійшов на берег, дід відштовхнувся від стінки колектору веслом, скрегіт металу по камінню линув луною, заклало вуха, дід зникнув у темряві, чути лише, як його дивне весло занурюється в воду.

Третя мадленка, уже без надії, просто смакую. А можна мені тортика?

На тому березі було вогко та холодно, стіни вузького проходу були вкриті білим слизом, на підлозі води по щиколотку (яке грубе слово! подивишся на твою — красива кісточка, ніяка не «щиколотка»). Я йшов далі й далі, поки вузький і низький коридор не розширився до просторого павільйону. Людей там було багато, усі були ніби й живі, але щось із ними було не так. І не сказати, що цей павільйон був якоюсь страшною місциною, ні, там навіть вайфай був, люди сиділи кожен очима в свій екран, музика грає, на столах їжа, але обличчя в усих ніби порожні, на них жодної щирої емоції, розумієш? Там було багацько наших знайомих, але ніхто не впізнавав мене, коли я говорив до них, вони не були живі, у них не лишилося пам’яти.

Можна тортик? Лишенько, яка смакота! Цей крем, чекай, чекай, його смак мені знайомий. Дуже знайомий.