Пункт 12. Ἐλευσίνια Μυστήρια

Занурюю в чашку бісквітну мушлю. Кидаю погляд за сусідній столик — звідки в них такі задоволені обличчя? Намагаюся не думати про процес, згадати б, наприклад, якими були мої зуби, коли ми заходили сюди. Холодні, мов Гетсиманська ніч, от якими були мої зуби. Я мав би зробити це якось невимушено, ніби випадково. Кусаю нарешті вологий окраєць мадленки — нічого. Нічого! Ніжне тісто, приємний липовий присмак від чаю, але жодного тобі відкриття «мимовільного шлюзу для цілого обвалу спогадів». На дворі чути гавкіт собаки — старенька двірнячка Аделаїда вітається з кожним, хто поспішає повз неї.

- Мені сьогодні наснився дуже дивний сон. О, ти ще тортик узяла? Можна твій гранатовий сік? Розповідати?

Добре. Я не був у Львові з чотирнадцяти, уявляєш, з чотирнадцяти років, а він мені досі сниться. Певно, це такий синдром ТСР, якщо вже не їдеш до Львова, опиняєшся там уві сні. І не просто у Львові, у львівському метрі! На Замковій мене зустрів дивакуватий парубок у куртці з написом на спині «Українська Галицька Партія» і повітряних кросівках Марті Макфлая з «Back to the Future». Ми зайшли на станцію «Площа Святого Теодора», довго їхали вниз ескалатором, сходив з якого вже без нього. Внизу я опинився у колекторі Полтви, пам’ятаєш, як на екрані у вбиральні Дому легенд? Але колектор був величезним, він більше нагадував величезну підземну печеру, а Полтва здавалася повноводнішою за Дніпро.

У чай другу мадленку — нічого.

Отже, берег Полтви, поруч чомусь японські туристи зі старими кодаками, кенонами, ніконами, що там у них ще роблять в Японії? Висока стеля колектора, метрів з десять над рівнем Полтви, уся вкрита мозаїкою сцен зі «Сцен з подружнього життя», її видно в спалахах японських фотокамер. До чого це все? Біля берега у воді човен, підходжу ближче, у ньому мій дід із лопатою, сідаю до нього. Гребе.

- Штані ось порвалися. Раніше б відніс тьоті Валі, а тепер її нема, померла тьотя Валя, нема кому більше заштопать мені штані. А штані хороші, за сорок гривень. Серйозно, не жартую, за сорок гривень. Знаєш, що паскудно? Я вчора на дні народженні був, випивали за тих, хто більше не з нами, і тут я зрозумів, що за цей рік вперше було більше похоронів, ніж днів народжень.

- Ніколи не любив дні народження, діду, похорон, як на мене, чесніший і церемоніал красивий.

Я зійшов на берег, дід відштовхнувся від стінки колектору веслом, скрегіт металу по камінню линув луною, заклало вуха, дід зникнув у темряві, чути лише, як його дивне весло занурюється в воду.

Третя мадленка, уже без надії, просто смакую. А можна мені тортика?

На тому березі було вогко та холодно, стіни вузького проходу були вкриті білим слизом, на підлозі води по щиколотку (яке грубе слово! подивишся на твою — красива кісточка, ніяка не «щиколотка»). Я йшов далі й далі, поки вузький і низький коридор не розширився до просторого павільйону. Людей там було багато, усі були ніби й живі, але щось із ними було не так. І не сказати, що цей павільйон був якоюсь страшною місциною, ні, там навіть вайфай був, люди сиділи кожен очима в свій екран, музика грає, на столах їжа, але обличчя в усих ніби порожні, на них жодної щирої емоції, розумієш? Там було багацько наших знайомих, але ніхто не впізнавав мене, коли я говорив до них, вони не були живі, у них не лишилося пам’яти.

Можна тортик? Лишенько, яка смакота! Цей крем, чекай, чекай, його смак мені знайомий. Дуже знайомий.

One clap, two clap, three clap, forty?

By clapping more or less, you can signal to us which stories really stand out.