The Rage of Taliban At Not Seeing Its Face In a Mirror

– У місті кажуть, що ти безбожник. І як побачать тебе, плюнуть в обличчя. Так про тебе кажуть у місті.

Звідки тут узявся цей халат? Це халат Миколи Малигана, я пам’ятаю його на ньому, так само як зараз, кишенями всередину, у кишенях сигарети, банани й серветки. Сякаюся зеленими, мов серпневе Київське море, шмарклями. Дістаю сигарету, встромлюю межи покусаними сухими губами, підпалюю. Дивлюся в тріснуте дзеркало: жовта пика з синюватими мішечками під червоними очима — кольорова гама румунського прапору.

– Або колумбійського — чути з кухні.

Це не я. Принаймні, учора я виглядав инакше. Можливо, це все неголеність. Вона мене повнить. І дзеркало, тріснуте ліроподібне дзеркало — прикрі жарти жорстокого світла. Дістаю сигарету з-поміж губ, беру її трьома пальцями й малюю димним слідом хреста між собою й відображенням себе у дзеркалі.

– Свят-свят-свят! Тебе з халатом на католика похрестили? Кажуть, вони вже не заперечують, що Христос міг бути жінкою. А дехто з них навіть стверджує.

Добре мати квартиру в Старому місті. Бач, навіть молочниця сюди приходить. Це як доставка піци з піцерії, тільки свіжого молока з якоїсь еко-ферми у передмісті. Молоко — це добре, молоко — це потенція омлету.

– Ти тільки омлет не роби, будь ласка, чуєш? Зроби просто яєчню. Не ображайся, ми любимо твої омлети. Просто це як носити сукню щодня, инколи варто просто натягнути джинси й якомога швидше. А молоко на каву піде.

Шкода. Я сукню залюбки б щодня носив, особливо в серпні. Чи спідницю, принаймні. У місті й так різне думають, гірше не стане. Спідниця — чудовий одяг для поціновувачів практики без води гасити багаття. А молоко каву псує, та то вже справа смаку.

– Якщо так хочеш спідницю, забирай мою сіру, вона тобі впору буде. І колір не надто епатажний, поміркований, я б сказала.

Сіру я носити не буду. Спідницю хочу тільки чорну. Чорний — символ трауру проґресивної молоді за жертвами ісламського фундаменталізму.

– Ви так гарно українською розмовляєте. Скажіть, ви зі Львова?

Чому завжди саме зі Львова? Так, ніби на Заході це єдине місто, у якого є ім’я. Малиган з Польтави, справжній українець без полонського домішку, а я з Росії. Ніби немає на карті Станіславова й Тернополя.

– З Росії? — з подивом перепитує молочниця, — А навіщо ви тоді? Ми ж усі розуміємо та й говоримо переважно…

Щоразу одне й те саме. Говорити їй про відчуття провини, історичну відповідальність, свідомий вибір, органічність у просторі. Знову? Усе це перетворюється на мантру, зникає первинний логічний зміст. Звик уже так, подобається мені. От і все. Сам не вірю в те, що повторюю з разу в раз. Був тут задум, але вже немає, приївся, забувся.

– Дивний ви нарід, студентство. Про вас у місті кажуть, що ви батька свого зґвалтували. І що бога за вами нема. Я вам в обличчя плювати не буду, ви ж у мене молоко завжди для омлетів купуєте. Навіщо завжди омлети, можна ж і просто яєчню зробити?

Like what you read? Give Vlad Okvoloh a round of applause.

From a quick cheer to a standing ovation, clap to show how much you enjoyed this story.