Київ—Сімферополь

З Києва виїхали в п’ятницю о шостій. Все наче нормально, люди з нами їхали адекватні; попутчики в нашому купе мінялися ледь не кожну зупинку.
Майже одразу, як ми рушили, нам роздали папірці — міграційну карту, чи що воно таке.

Вона складається з двох частин («А» і «Б»), абсолютно однакових. Одну частину віддаєш при в’їзді в Крим, іншу — при виїзді. Я вказав, що мій візит приватний, а поїду я в Сімферополь (імен приймаючих не вказував). Надто детально допитуватись не будуть, якщо просто все заповниш (принаймні, поки не викличеш підозри).

Цікаве почалося, як і слід було чекати, на кордоні.

Заздалегідь усіх попросили зняти обкладинки з паспортів.
На українському кордоні в Новоолексіївці ми простояли години з дві. Не менше, мабуть. Нас перевіряли вимуштрувані дебелі хлопці. Такий, здавалось, просто пальцем ткне і вже зітре в порошок. Грізний мали вигляд, але поводилися дуже пристойно, жодних нарікань не було. Пропустили вони усіх (принаймні, в нашому вагоні). Вони ходили з ноутбуками, усіх записували під час перевірки.
Між українським і російським кордоном, де-не-де можна було побачити українські прапори.

Російський кордон — в Джанкої. І тепер там не кричать про кукурудзу, морозиво чи пиво.

На пероні — чи то прикордонники, чи то «ополченці». Бо, якщо українські хлопці зразу видно, що молоді підготовані силовики, то джанкойські, на перший погляд у вікно — якісь різнорідні, різного віку, вигляду, статури; загалом форма у всіх різна — видно, багато службовців різних структур. На пероні, в основному у відомій зеленій формі. Ходили з металодетекторами, детекторами вибухівки, оглядали вагон зовні. Я побачив у цьому хіба що показуху, тому що за два метри від вагона та обмежувальна лінія (натягнута між стовпами нитка з перев’язаними стрічками), а за два-три метри від тієї лінії — на пероні сидять люди і бігають діти.

Спершу в наш вагон зайшла жінка з ФСБ із псом (вона була у чорній формі з відповідними нашивками, і з великими білими літерами «ФСБ» на спині). Перевіряли чи то на вибухівку, чи то на наркотики. Наш вагон був чистий, пес жодного разу не гавкнув. За деякий час, може, десь через півгодини, у вагон зайшли жінки-прикордонниці. До нас зайшла молода дівчина, максимум, років з 25–30. В неї був якийсь термінало-планшет, куди вона записувала дані про пасажирів. Суворо і різко забороняла вставати, ходити. Сказала, що під час митного контролю рухатися заборонено і поки вони не вийдуть з вагона, ніхто не встане з місця. Мені було всеодно, я собі лежав на своїй верхній полиці. Коли вагон перевірили — можна було вийти на вулицю.

Нас перевірили без проблем. В інших купе, було чутно, проблеми були. То дівчина з українським паспортом, але кримською пропискою їхала в місце прописки вклеїти фото на 25 років в паспорт (тут два варіанти: або в’їдеш і не виїдеш, або знімуть з поїзда і поїдеш назад). То ще хтось, кому сказали, що на наступний раз він має робити візу. Постійно в них по рації передавали про якісь проблеми, уточнення, потреби підійти старшим. Перевірка там теж зайняла не менше годин двох.
Але я таки доїхав.

Вже після російської митниці, кількість російських прапорів збільшилася і вони ставали все помітнішими.

Сімферополь

Скажу чесно, було важко. Особисто мені.

Я звертав увагу на все абсолютно. На біг-борди, прапори, написи, реклами, вирвані з контексту фрази, акценти, номери автомобілів. І все довкола кричало: «Россия!». А очі відмовлялися сприймати усе це.

Усе в рублях. Гривня більше не в ходу. Хоча на базарах деякі продавці кажуть ціну і в гривневому еквіваленті (самої гривні не приймають). А в магазинах часто на самих товарах ще ціна в гривнях, вивіски українською.

Хочете купити рублі — за одну гривню вам дадуть 2 рублі 70-80 копійок. За купівлю 1 гривні, попросять 3 рублі.

Скрізь біг-борди партії «Единая Россия» з написом: «Крым и Севастополь возвращаются в родную гавань.» і підписом: «В. В. Путин». Один кримчанин поважного віку з гордістю цитував мені той напис.

У місті бачив приймальні російських партій. Де раніше були відділення ПриватБанку, нині — Російський національний комерційний банк (хоча деінде стіни, рами вікон, елементи оформлення поки що не перефарбували).

В будь-яких рекламах використовують російську символіку де треба і де не треба.
Реклама автомобілів: автомобіль (вигляд спереду) складається з похилих смужок (нарізаних фото) кольорів триколору. Таблички «Фото на паспорт» — кожне слово з нового рядка, в кожного рядка відповідний фон триколору.

Біг-борди про Велику Вітчизняну, і про те, що відновлюється пошана до неї. Георгіївські стрічки на рекламах, на дзеркалах в машинах.

Під лобовим склом авто стало модним вішати російський прапорець. Лише один раз в маршрутці я побачив блакитний прапорець з жовтою «Т» в кутку — прапор кримських татар.

Ще я помітив, що місцеве населення переходить на російські номери. З ними у водіїв поки якась плутанина з регіональним номером. Зате, тим, хто першими міняли номери, замість регіонального номеру дісталися блатні три сімки. Наприклад, «в 548 ес 777». Таких «фраєрських» номерів повно. Дехто, хто, поки ще не змінив український номер на російський, ліпить ліворуч на номерний знак вузьку наклейку з російським прапором поверх українського.

А, ще щодо прапорів. Наскільки я зрозумів, згідно з російським законодавством, державний прапор можна чіпляти лише на державні установи. Інакше, штраф 2000 рублів. Принаймні, я чув розповідь про чоловіка, з якого за таке стягнули штраф.

В Сімферополі головна Рада (чи дума, чи як там) нині не має трьох вивісок українською, російською і татарською — тепер лише нові російські літери. Там я не фотографував, щоб зайвий раз не нариватися — біля входу тусувалися зелені чоловічки.

Мода на камуфляжний одяг в Криму приблизно така сама, як і в Києві. Раз хвилин на 10, когось в камуфляжі та й побачиш.

На противагу, є імовірність (хоч і невелика) побачити когось з українською чи татарською символікою. Наприклад, повз мене якось пройшов хлопчина мого віку, вигулював пса; я помітив на його руці плетений жовто-блакитний браслет. На вокзалі помітив чоловіка у блакитній футболці зі словом «Татарин» на спині, зі стилізованою «Т». Деінде українські прапори, як елементи оформлення, ще не встигли замінити чи зафарбувати.

На другий день мого перебування в Сімферополі, я пішов за квітами для дівчини на базар о шостій ранку. Одна з бабусь, котра продала мені ромашки, постійно «шокала» і в її мові прокльовувалися українські слова чи суржик. Я автоматично перейшов на українську, хоча в її мові це не змінило нічого. Але вона мене розуміла і посміхалася.

Насправді, зміни помічаєш лише у великих містах і неподалік від них. Чим далі від Сімферополя — тим менше пропаганди.

Це я зрозумів дорогою з Сімферополя в Курортне.

ДПС і поліція — заслуговують окремої згадки. Я бачив як поліцаї (цілком увічливо) зганяли бомжів з центральних вулиць в Сімферополі.

ДПС нас зупинила на під’їзді до Курортного на повороті просто щоб попередити, що в нашій машині не до кінця закритий капот. Хоча водій і пасажир на сусідньому з ним сидінні не пристебнулися пасками безпеки, а в машині нас їхало шестеро. Просто зупинили, попросили водія вийти і вказали на капот. І побажали щасливої дороги.

Дорогою помітив, що всілякі таблички в заповідниках часто (поки що) кольорів українського прапора, десь герби ще лишилися, але очевидно, що скоро росієзація дійде й туди.

Щодо самого містечка, то там хіба що ціни в рублях тепер і відпочиваючих небагато.

Господиня готелю розповіла, що декілька місяців платить зарплатню персоналу зі своєї кишені; сказала, що за цей же час минулого літа заробляли стільки ж, як зараз, тільки в гривнях і помножених на 3-4 щонайменше.
Але, знову ж таки, я можу казати хіба про Сімферополь і Курортне.

Щодо людей.

Люди відчувають себе росіянами.
«Мы теперь русские».
«Мы снова русские».
Паспорти змінили вже давно. Багато «добровільно примусово». Здебільшого, вони щасливі і раді, що скинули ярмо України, котра два десятиліття нехтувала Кримом. Старше покоління часто думає, що Україна в принципі завдячує своєму достатку саме Криму і Донбасу, а в решті країни ніхто нічого не виробляє. І тільки живуть за чужий рахунок. Українців тепер називають «вони».
Є й ті, кому всеодно. Типу, нічого не змінилося, крім валюти, прапору і назви. Є ті, кому зараз усе це подобається — діти зможуть вчитися в Москві, Пітері. Кажуть, що є перспективи в навчанні, роботі, службі. Заробітні плати підвищили трохи. В поїзді розповідали, що комусь в три-чотири рази, комусь в десять, а комусь лише в половину.

Звісно, що тут тепер російське телебачення, а за українські канали треба платити окремо.

Розмови про політику, події на Майдані — не закінчуються нічим, кожен лишається при своїй думці. Бо деякі речі подаються телебаченням діаметрально протилежно. Тут дійсно чекали бєндерівців, себто бойовиків з Майдану і Правий сектор. Жодні спроби пояснити що було насправді (мені самі задавали питання), розбивалися об шквал беззаперечних доказів з телевізора з часто відсутньою логікою. Мені доводили, що Майдан зараз у вогні, Хрещатик в диму, а центр Києва розвалений. І мені не вдалося нікого переконати в тому, як усе є насправді.

Дорога додому

Російську митницю ми проходили знову години дві. Перевіряли наш вагон троє: жінка і два чоловіки. На моє нещастя, мене перевіряла жінка. І їй здалося, що я на свою фотографію в паспорті не схожий.

Віджартовуючись, показав ще й студентський з більш новим фото, усі свої паспортні дані усно переказав. Прикордонниця почала казати, що вона своїх паспортних даних не знає і що я визубрив ті, що написані в тому паспорті, що я їй дав. Для прийняття рішення, позвала старших (ще дорогою в Крим я помітив, що в них на планшетах на останньому кроці внесення даних є дві кнопки: «пропустити» і «викликати старшого»). Один із двох прикордонників, що підійшли, (молодший) глянувши суворо і прискіпливо сказав, що наче схожий. Інший (старший) взяв паспорт і досить-таки доброзичливо посміхнувся і сказав, що я схожий, і все нормально. Я не панікував і розумів, що ситуація розрулиться.

Бабуся з Керчі, котра з нами їхала, сказала: «Гляньте на него, какой же он Бандера? Он больше на вундеркинда похож».

Прикордонниця перепитала в старших, чи знімати мене з поїзда, почувши у відповідь «ні», віддала паспорт і пішла далі. Я подумав, що все як завжди. Ну не буває такого, щоб до мене за щось не додовбалися. Зате ситуація здалася радше комічною, люди сміялися з того, як я тій жіночці швидко розповів усі свої паспортні дані (навіть, коли, де і ким виданий).

Поїхали далі. За годину — Новоолексіївка.

Українські хлопці перевірили нас за 41 хвилину (рівно стільки ми стояли). Спершу двоє пройшли з ліхтариками, після них, дуже швидко пройшов усміхнений і приязний з вигляду хлопчина, який, витрачаючи з хвилину на кожне купе, перевірив паспорти і побажав щасливої дороги. Може, ми би пройшли контроль ще швидше. Та в когось із пасажирів бачили російський паспорт і хотіли перевірити його додатково. Тоді вже ходив інший хлопець і дівчина. Не знаю, чи знайшли того москаля, як сказав один із попутників, але нас (чоловіків) вибірково перевірили. Просто ще раз глянули прописку і пішли. Невдовзі, світло вимкнулося і поїзд рушив до Києва.