Роза Червона. Болгарські роми у спогадах Марини Казанської
“Ти можеш поговорити зі мною ромською?” — просить мене музикант у болгарському готелі. Я починаю — і він розуміє мене, бо корені слів одні й ті самі. Якщо говорити повільно, то все ясно.”
Наша чернігівська героїня, очільниця громадської організації “Романо Дром” Марина Казанська розповіла дослідниці Наталії Зіневич і всім, хто дивитиметься її дивовижну історію, про свої зустрічі з ромами інших культур і місцевостей.
Коли Марині було двадцять два, разом із братом вона приїхала відпочити до Болгарії, і у фойє готелю вони зустріли акордеоніста. “Він заграв грузинську мелодію, щоб привітати нас,” — розповідає Марина, — “І жестом запитує нас: «Ви грузини?». Я показую — ні. Тоді він заграв вірменської, показує: «Ви вірмени?». Я показую — ні! Він тоді «Сім сорок» завів, єврейську, а я знову не пристаю — ні, я не єврейка. Музикант руки склав.
У перерві підходить до мене й питає: «Якої ж ви нації? Я вже все перебрав».
«Та ми роми,» — відповідаю.
Він шумно опустився на стілець. «Боже, і я, я ж теж ром.”
У них інші закінчення: там де ми, руска рома, говоримо “васта” (руки — прим. авт.), тамтешні роми кажуть “вастора”, у нас «якха» — у них «якхора». Коли швидко говорять, не схопиш, а повільно я все розумію.
Наступного дня ми прийшли на його запрошення до ресторану і здивувалися: там був накритий дуже довгий стіл, за яким зібралися старійшини болгарських ромських сімей. Чоловіки, жінки. Вони розпитували мене про наші звичаї: як ми святкуємо і як що робимо. Звісно, наша культура дуже відрізняється… Наприклад, коли я побачила , як ромка танцює танець живота, це було для мене шоком. У нас не прийнято показувати живіт і загалом бути настільки роздягненою. Коротких спідниць у нас не носять… А там це запросто, стала й танцює, просто поряд зі старими людьми. Я не знала, куди подіти очі.
Вони заспівали пісню особисто для мене. Очі в мене зелені, а губи я тоді нафарбувала начервоно — і вони на ходу придумали про мене пісню і заспівали. Музиканта, який грав на синтезаторі, звали Роза Червона — таке незвичайне ім’я. Він вподобав мого брата Колю і вони спілкувалися днями. А вечорами ми приходили до ресторану — нас зустрічали і пригощали. Добрий був відпочинок.